Пам’яті ветерана АТО Назара Кагальняка

Чоловік пройшов через російську катівню

Назар Кагальняк (позивний «Назарчик») був ветераном АТО, бійцем 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу, кавалером ордена «За мужність» ІІІ ступеня. Мешкав на лівобережжі Херсонщини, і коли розпочалося повномасштабне вторгнення, разом із родиною опинився в окупації. Росіяни забрали Назара з дому і катували. Помер 50-річний чоловік 20 квітня 2022 року в лікарні.

Ніхто краще не напише про друга-ветерана, ніж військовий. Письменник із Херсонщини Василь Паламарчук у листопаді 2019 року звернувся із закликом підтримати Назара, який тоді потрапив у реанімацію з серцевим нападом. Василь розказав, що Назар підірвав здоров'я "на курорті Мар’їнка" у 2014-2015 роках: пішов на війну під час третьої хвилі мобілізації.

- Мій бойовий побратим, боєць 28-ї бригади Назар Кагальняк, наш «Назарчик», із селища Абрикосівка Олешківського району. Це не перший раз його серце дало йому про себе знати, був уже напад, і вже робили йому шунтування і поставили стенд, і от тепер знову… Він міг залишитися вдома, четверо дітей, багатодітна родина, але пішов. І воював, не пропустив жодної «заруби», і був старшим на посту «Трійка» по вул. Леніна в м. Мар’янка, і в бою 3 червня 2015 року був одним із тих, хто не відступив і вистояв, за що отримав орден «За мужність» ІІІ-го ступеня. Звичайний такий дядько, який робив важку чоловічу роботу, – розповів Паламарчук.

Старша донька Назара, Діана, каже, що батько був для них стіною. Згадує дні, коли втратила його, детально переповідає його слова, описує, як росіяни прийшли у їхній дім із обшуком та забрали батька у катівню.

Останні роки перед широкомасштабним вторгненням РФ Назар опікувався дітьми сам. Переніс дві серйозні операції на серці. У 2021 році Діана поїхала на заробітки до Польщі, але батько дуже просив, щоб дівчина повернулася. Вона приїхала за місяць до повномасштабного вторгнення.

Діана згадує, що зранку 24 лютого батько зібрався і кудись поїхав, а вона забирала молодшого брата Іллю з Херсона. Коли вони повернулися в Абрикосівку, то почули автоматну чергу.

- Під’їжджає тато і каже: «Ми їхали машиною, російська колона нас обстріляла – видно, полякати хотіли». Ми сиділи два тижні без води і світла. Росіяни прийшли 6 квітня, проводили в селі обшук, але не до кожного будинку заходили, а вибірково. Ми тоді займалися своїми справами, садили цибульку, кріп. Знали, що вони до нас прийдуть. Була така велика машина, знаєте, як в’язнів возять? І чоловік, напевно, 15 росіян. Поки я спустилася у підвал, виходжу – а вони у нас у дворі. Тато сидів на лавочці і його почали допитувати. Всієї розмови не чула, бо тато просив принести паспорт, я відходила, – розповідає Діана.

Вона не знала, де краще бути – чи біля тата, чи разом із молодшими братиком і сестричкою, чи в кімнатах, куди пішли росіяни.

- Зайшов російський військовий, почав обшукувати. Саме коли я була в будинку, відчиняє шафу – а там висить форма тата. І все – росіянин більше нічого не перевіряв. Запитав: «Это чье?» Ми відповіли, що тата. Він уточнює: «Это того, что на улице сидит?» Ми кажемо, що так і одразу в сльози, бо наслухалися, що вони роблять з атовцями. «Не бийте його, він переніс операції на серці», – кажемо. «Никто его бить не будет», – відповів росіянин. Я попросила, щоб дозволили дати батькові ліки, бо він без них довго не протягне. Винесла ліки, віддала, – розповідає дівчина.

Коли батька забрали, вона написала про це Василю Паламарчуку з батькового телефону, якого загарбники не знайшли. Пояснює, зробила це, щоб тато «не згубився», щоб хтось знав, що відбувається.

Батька росіяни відпустили ввечері того ж дня. Про його стан дівчина згадує, плачучи.

- Дивимося – тато виходить. Ми вибігли – і в сльози. Він каже: все нормально, дівчатка, все добре. Видно було, що його били. Більше по тілу, але й по обличчю, адже губу розбили так, що шматок висів. Ми його питаємо: “Що там?” А він бадьорився, казав, щоб ми не переживали. «Росіяни хотіли, щоб ми здавали атовців. Допитували з електрошокером, але мене так – один раз. Вони побачили, що я почав втрачати свідомість і покликали свого лікаря, щоб привести до тями», – розповів батько. Це він нам так казав, а насправді – заспокоював. Нам розповіли інші, яких забирали з ним, що росіяни використовували шокер не один раз до нього. Бо тато наш не мовчав, казав, що думав, тому й отримав найбільше, – каже Діана.

Згодом батько їй розповів, що коли росіяни його відкачали, то почали бити по голові. Один удар – по потилиці – був настільки сильним, що батько знову почав втрачати свідомість. Подумав, що якщо його не відпустять і не вб’ють, то він проковтне всі пігулки, які мав із собою.

Батька відпустили, але він слабшав із кожним днем. У ніч на 8 квітня розбудив доньку і сказав, що йому зле. Викликали «швидку», але в лікарню тато не поїхав.

- Ми сиділи перед тим, як «швидка» приїхала, чекали... Він мені казав: «Доця, треба щоб Іллюша вчився – це найголовніше». Казав мені все це так, наче зібрався помирати, – плаче Діана.

Вона згадує, що коли «швидка» поїхала, батько почав скаржитися, що в нього болить голова, він сидів за столом і засинав. Донька його будила, а Назар дивився на доньку і знову засинав. Підкурив цигарку, яка просто тліла в руці.

Наступного разу «швидку» викликали 18 квітня. Батько вже не впізнавав доньку. Лікарі виносили його з будинку. Сказали, що шансів на життя не дають, проте діти сподівалися на диво. Попри російські блокпости, Діана їздила до нього в лікарню. А коли зателефонувала до медзакладу о 6 ранку 21 квітня, їй сказали, що напередодні ввечері тато помер.

Діана, згадуючи тата, розповідає, що у мирному житті він заробляв тим, що полірував пам’ятники. Мав і хобі – робив з дерева різні гарні речі: світильники, стільці, полички.

- У нього була майстерня, тато казав, що відпочивав там душею і фізично, – ділиться Діана.

Василь Паламарчук каже, що коли друга привезли з катівні, то він зміг з ним поговорити телефоном. «Його били росіяни. А він – він же не змовчав. Я його потім запитав: «Ти не міг промовчати?». А він: «Ні!», – ділиться побратим.

А ще Паламарчук згадує роки в АТО разом із Назаром Кагальняком.

- Назарчик був нашою підтримкою. Не дивлячись на те, що у нього з серцем були проблеми, він був на пігулках, на заспокійливих, – до нього завжди можна було прийти і побалакати, він знаходив слова для тебе. І пораду дасть, і вислухає, – каже побратим.

Василь Паламарчук нині на фронті. Він згадує свого побратима в постах у соцмережах. “Є в мене незакритий гештальт... Раз на рік ми збиралися своїм ВОПом, який був в Мар'янці в 15-ому. І в наших розмовах чомусь завжди мені доручалося виконати останню волю. Це сприймалося як жарт, обов'язковий для виконання:

- Я коли помру, щоб на могилі моїй дали залп з АГСа. Я там придивився місце, за кладовищем можна в ліс пів улітки спокійно випустити. Все, я сказав, а ви крутіться як хочете. Я ж АГСнік.

- Нє, Назарчик, ти звичайно молодець, де я тобі АГС візьму? Ще й пів улітки?

- Я тобі сказав? Сказав. Все нічого не знаю. Щоб було.

- Ясно, щось нарішаємо.

... До нього прийшли невдовзі після окупації. Забрали в нове місцеве ФСБ, спочатку лагідно вмовляли. А потім били – довго і зосереджено. Катували струмом. Не дивлячись на інвалідність та перенесену операцію на серці. Били за те, що воював у АТО, за те, що не змовчав. А потім, скривавленого і знесиленого, привезли... А далі реанімація, кома і він пішов... Пішов, як і багато інших, хто мав нещастя бути в окупації. Кожного разу, коли зараз працює мій ротний АГС, я згадую Назарчика».