«Я і Фелікс»: повернення у 90-ті, «афганський синдром» і рефлексія сьогодення

У прокат вийшла дебютна робота в ігровому кіно режисерки Ірини Цілик «Я і Фелікс» за мотивами автобіографічного роману її чоловіка, письменника та військовослужбовця Артема Чеха, «Хто ти такий». Розповідаємо, яким вийшов дебют та чому, незважаючи на те що фільм було знято в 2021 році, він і сьогодні виглядає актуальним.

Про що фільм

Молодший школяр Тимофій живе з мамою та бабусею, тато десь на заробітках і додому навідується вкрай рідко. Якось бабуся Ліда приводить свого кавалера, який тепер житиме з ними, - Фелікса Петровича. Він колишній «афганець», травмований 10 роками війни, тож поведінка його часто неадекватна, особливо, якщо Фелікс  перебере з алкоголем.
Але в моменти просвітління він так чи інакше впливає на Тимофія, навчаючи його життю з погляду дорослого чоловіка, можливо, навіть більше, ніж постійно відсутній батько хлопця. Інколи Тимофій намагається «тролити» Фелікса, мовляв, ніхто тебе не змушував йти на ту війну, але зрештою він сам опиняється у схожій ситуації та починає розуміти, чому ця людина стала такою зломленою.

Протягом фільму Тимофій дорослішає, проходить через типові підліткові проблеми 90-х: відсутність грошей, модного одягу, закоханість, зростання без батька та зіткнення з бандами, що можуть легко тебе побити ні за що, а довкола дорослі, які не можуть тебе підтримати, бо на них самих звалилась нова реальність – так звана перебудова і її наслідки, і багато хто не міг дати тому ради.

Фінал фільму – те, яким дорослим зрештою став і сам Тимофій.

Атмосфера 90-х

Якщо ви читали книгу «Хто ти такий», то можете помітити, що фільм, на відміну від першоджерела, не залишає по собі гнітючого і важкого відчуття. Кінокартина вийшла набагато легша і світліша. Хоча ті, хто зростав у 90-ті, розуміють, що тоді взагалі якось не йшлось про поняття «легко і світло» - аби вижити.

- Ми з Чехом, як автори, зовсім різного типу, - розповідала Ірина Цілик на допрем’єрному показі фільму, - ми по-різному бачимо світ. А від авторської оптики залежить багато. Я режисерка, яка, мабуть, не вміє знімати дуже жорсткі фільми, хоча важливо було й не приховувати всієї тієї травми, яка відчувається в цій родині. Але я пішла іншим шляхом, мені хотілося дати більше натяків, ніж конкретики, про те, як часом брудно виглядає ця щоденна сімейна рутина, де бувають різні моменти. Чех мені дав на це добро, повністю віддав мені свій матеріал і сказав - «роби, що хочеш».

Але оскільки режисерка теж зростала в 90-ті і пам’ятає атмосферу тих років, тож вона постаралась відтворити її у фільмі, хоча часто видно, що бюджету не вистачало, і збирали, що називається, з миру по нитці. До речі, в титрах не вказано художника-постановника, можливо, його й не було, і працювати над оформленням доводилось іншим членам команди.

Для того щоб передати дух та стан невеликого міста 90-х (а грошей, щоб поїхати до провінції, де це все ще збереглось, не було), команда вишукувала старі локації у Києві – переважно в одному з найвіддаленіших районів - ДВРЗ. Щось знімали на станції «Дачна», щось - у Житомирі. І можна сказати, що завдяки малому бюджету відчуття безгрошів’я того періоду передано дуже відчутно.

Більш того, саме через показ 90-х фільм відчувається частково навіть документальним.

Актори – професійні і новачки

На більшість ролей Ірина Цілик затвердила непрофесійних акторів. Це, по-перше, письменник і поет Юрко Іздрик, який зіграв роль Фелікса. Незважаючи на брак акторського досвіду, він зумів передати той надлом, який згодом називатимуть ПТСР, а тоді в 90-ті – передавали одним словом «афганець», і все було зрозуміло. Фелікс Іздрика – нещасний ветеран-алкоголік, якого терзають кошмари минулого, але інколи вони відступають, і тоді на передній план з’являється добра, інтелігентна, освічена і дуже глибока людина. До речі, за цю роль Юрко Іздрик отримав премію «Золота дзиґа» в номінації «Найкраща чоловіча роль другого плану».
Головного героя – Тимофія – зіграли три актори трьох вікових категорій. Наймолодшого – 10-річний Андрій Чередник, син Артема Чеха та Ірини Цілик.

На роль Тимофія-підлітка команда вибирала, мабуть, із сотень юних претендентів. Роль дісталась 17-річному Віталію Балюку, а вже дорослого Тимофія грав актор серіалів Володимир Гладкий. Також серед новачків і кохана дівчина Тимофія, Тома, – у виконанні Олександри Семенко.

Із професійних акторів у фільмі знялись Анастасія Карпенко (мама Тимофія), Андрій Ісаєнко (батько) та Галина Веретельник-Стефанова (бабуся Ліда).

Травма війни

У фільмі «афганський синдром» віддзеркалюється через нашого сучасника, бійця, який воював в АТО на сході України. Зараз нам це відгукується ще й через повномасштабну війну, через те пекло, яке проходять наші друзі, знайомі, родичі. І тому у спілкуванні з командою фільму одним із найболючіших питань було: як суспільство має готуватись до адаптації ветеранів у сьогоденні і в майбутньому?

- Ця тема – одна з ключових у фільмі, - говорить Ірина Цілик. – Всі ці 10 років ми шукаємо способи, як говорити про те, що з нами відбувається, відбулося і відбуватиметься далі. Тема повернення і тема того, як ми маємо допомагати тим, хто повертається, - це окрема велика розмова. Я думаю, ми, як суспільство, вчимося, як це робити. На жаль, це відбувається не так швидко, як хотілось би, бо ми втратили забагато часу. Є багато видів підтримки для ветеранів і ветеранок, але їх недостатньо. Недостатньо навіть розмов на цю тему, часто це залишається у зоні невидимого і непроговореного. Це велика робота з обох сторін. У мене є маленький досвід, я дружина військового, який двічі повертався (з фронту. Артем Чех воював з 2015-го по 2016-й, в 2022-му знову повернувся до лав ЗСУ. - Ред.), і це було непросто. Але я розумію, що таких сімей багато, і попереду багато прийняття, діалогів, терпіння. Це те, чого б хотілось. І мені здається, що фільми, книжки - це теж один зі способів піднімати такі питання і намагатися говорити один з одним.

Трохи особистого

Однією із особливостей картини є те, що вона змушує мимоволі пригадувати, що відбувалось в 90-ті саме з тобою… Стихійні розкладки, величезні базари з «чєлночніками», де приміряти речі треба, стоячи на картонці. Закинуті гаражі, де приймають і макулатуру, і що хочеш. Старі шкари замість модних кросівок. Банди, які готові тебе побити просто тому, що проходиш повз. Ларьки з цигарками, алкоголем та дешевою кавою, які росли тоді як гриби після дощу. Нав’язливі мелодії на кшталт  2Unlimited - No Limit, які досі змушують згадувати шкільні дискотеки. Закинуті і обідрані колись людні заводи та будинки культури – все це, зображене у фільмі, іноді спрацьовує, як тригер, і пробуджує давно поховані почуття, які хотілось би назавжди забути.