Інна Білецька: Наші розслідування — це маленький крок до встановлення справедливості

Розслідувачка Інна Білецька працювала в рідному Рівному, де займалася викриттям нелегального видобутку бурштину. Протягом двох років працювала продюсеркою Рівненської філії Суспільного. З 2019 року є шефредакторкою редакції розслідувань Суспільного, за цей час її команда зробила 18 фільмів. Перші роки вони займалися системними проблемами в соціальній сфері — домашнє насильство, відтермінування легалізації медичного канабісу в Україні, система психіатричної допомоги та стан закладів із її надання тощо. З початком повномасштабного вторгнення команда Інни Білецької розслідує воєнні злочини росіян. Пошук та ідентифікація російських військових, які причетні до катувань, убивств, обстрілів мирних українців, — процес нелегкий і тривалий, але розслідувачі Суспільного не полишають справу, поки не отримають результат. Приміром, у розслідуванні «Кльон» пошук російського військового, який знущався з жителів села Ягідне на Чернігівщині, тривав 14 місяців, а наразі СБУ повідомила йому про підозру.

Редакція розслідувань Суспільного має низку професійних відзнак, втім найбільшою нагородою Інна Білецька вважає відгуки героїв, їхні слова вдячності за роботу її команди.

— Інно, ви розпочали свій шлях у журналістиці ще навчаючись у школі. З чого все почалося?

— В 11 класі я працювала на місцевому радіо в Рівному, звідти все і почалося. У мене були дві авторські програми. Одна — про що говорить місто, я ходила з велетенським диктофоном старим містом і про щось розпитувала людей, потім монтувала, ще на бобінах. Інша програма була глибшою — аналітична, гостросоціальна.

Потім вступила до університету, навчалася на інформаційного аналітика. З третього курсу повернулася на роботу — вже на телебачення, працювала в новинах аж до 2017 року. Правда, після Революції гідності працювала не лише в новинах, а й з Рівненською агенцією журналістських розслідувань. Отак усе і почалося. Фактично нічим іншим, окрім журналістики, я й не займалася в житті.

— Місцеві медіа Рівного називали вас розслідувачкою. Коли ви працювали власною кореспонденткою «Інтера», ви це заперечували, казали, що «цей скіл не прокачала до кінця». І знову ж повернулися до нього вже на Суспільному. У чому для вас є цінність жанру розслідування?

— Це довга і складна історія, яка стосується розслідувань. Вона пов’язана з особливістю мого рідного регіону, з Рівненщиною. Він прославився не чимось хорошим, а нелегальним видобутком бурштину. Це період кінця правління Януковича, неконтрольовані процеси після Революції гідності призвели до розвитку цієї нелегальної галузі. Свого часу я була однією з найбільш залучених у цю тему журналісток. Напевно, тому й говорили про розслідування. Я була доволі медійною особою, гостроязикою, гострокритичною.

Після Революції гідності почалася війна, і тоді я дуже багато часу проводила в зоні АТО, волонтерила. Попри незгоду з політикою каналу, на якому тоді працювала (Інна Білецька з 2008 року була кореспонденткою каналу «Інтер». — «ДМ»), він давав мені можливість багато часу проводити на фронті, не заради роботи, а заради того, що вважала особисто для себе важливою справою — волонтерства. Я не можу голосно говорити, що мій досвід волонтерства якось суттєво впливав на щось, але це було для мене важливо. Канал давав мені таку можливість. І роботи в мене тоді було небагато, вона в основному стосувалася нелегального видобутку бурштину, реакції правоохоронних органів на це, м’яко кажучи, їх залученості в цей видобуток. Центральний канал був можливістю донесення таких тем, які більше були пов’язані з розслідуваннями, ніж із класичною новинною журналістикою. Хоча було зрозуміло, що це, за великим рахунком, домовленість із совістю, бо ти не можеш однією рукою бути залученою у війну, а іншою — працювати на цьому каналі. Мені особисто не доводилося робити замовних матеріалів, але це все одно не до кінця чесна історія.

Тому в 2017 році подалася на конкурс Суспільного на посаду продюсерки Рівненської філії, у якому перемогла. Думаю, це були два найскладніші роки в моєму житті — реформа Суспільного і все, що з нею пов’язано. Я фактично жила на роботі. А потім голова правління Зураб Аласанія запропонував спробувати зробити редакцію розслідувань. На початку це було четверо людей, ми тоді навіть не мали обладнання, не мали чим знімати, це було наше власне обладнання. І я дуже пишаюся тим, що нам вдалося зробити за чотири роки. Зараз нас семеро людей у команді. Ми будемо розвиватися і рости.

 Інна Білецька. Робочі моменти

Чому розслідування? Розслідування на Суспільному зайняли свою нішу в українській розслідувальній журналістиці, тому що у нас це швидше системні державні проблеми, ніж антикорупція. Тобто ми дивимося на проблему дещо під іншим кутом, дещо глибше. Ми не ставили собі ніколи за мету виявлення якогось конкретного корупціонера. Тим більше, що наші колеги на нашому ринку розслідувань із цим просто ідеально справляються. На щастя, є вони, і ми могли до повномасштабки займатися нашою соціалкою. Зараз, з одного боку, дуже круто, а з іншого — дуже сумно дивитись — і я завжди починаю плакати, коли про це думаю, — якою до повномасштабного вторгнення ми були класною державою, які глибокі ми порушували соціальні проблеми. Це не винятково проблеми України, це проблеми, через які проходили суспільства, які дорослішали, і потім ставали розвиненими суспільствами. Ми рухалися в бік дуже серйозних змін.

Коли займалися темою домашнього насильства, ми перебували ще на етапі, коли прийняте у 2017 році законодавство і криміналізація домашнього насильства не дійшла ще до правоохоронців, вони не вміли виписувати тимчасових заборонних приписів, а в судах приймали якісь дикі рішення. І де ми зараз? Зараз кожний патрульний знає, що йому робити з тимчасовим заборонним приписом. Він має чіткий алгоритм дій. Теми, які ми порушували, постійно знаходять продовження. Але ми нечасто можемо це виміряти, як це роблять наші колеги, — когось посадили, когось звільнили. Це така зміна, яка відбувається не одномоментно.

Ми були, певно, одними з перших, хто експертно займався темою медичного канабісу. Дуже високо оцінювали нашу роботу на цю тему — «Особливо небезпечний». Питання — чому Україна як держава затягує з легалізацією, які перепони цьому чиняться.

Усі ті теми, які ми досліджували до повномасштабної війни, — це зовсім інша історія, ніж те, з чим нам довелось зіткнутися після 24 лютого 2022 року.

 Розслідування триває

— Які вміння та навички довелося здобути, щоб очолювати редакцію розслідувань на Суспільному? І до чого треба бути готовим тим, хто лише робить перші кроки в розслідуваннях, чи мріє стати розслідувачем / розслідувачкою?

— У нас маленька команда, в якій усі дуже багатофункціональні. Тобто у нас немає жодної людини, яка б виконувала одну роль. У нашій команді я не просто шефредакторка, я більше спеціалізуюся на сторителінгу, на виборі тем, на спробах системного підходу до розгляду тем, а специфічними розслідувальними інструментами володіють інші члени команди. Звичайно, просто немає потреби мені їх застосовувати та немає часу.

Знаєте, ще на чому спеціалізуюся? Вірю в стару олдскульну журналістику, я її називаю «журналістика ногами». Дуже багато інформації ми хочемо здобути з відкритих джерел, але «журналістика ногами» дуже часто виправдовує себе там, де не спрацьовують ці інструменти. Я прихильниця того, щоб опитувати сотні людей, щоб писати десятки експертів у пошуках навіть однієї експертної думки. Знаєте, і це спрацьовує, бо розслідування — не лише такі як у BellingCat, але й такі, як у фільмах про Вотергейтський скандал або про злочини католицьких священників. Це та розслідувальна журналістика, яка ближча мені та за яку в нашій команді я і відповідаю.

У нас зараз багато тренінгів, і журналісти-розслідувачі мають доступ до великої кількості інструментів, але нам завжди потрібно пам’ятати, що не інструментами єдиними. Звісно, документи брешуть менше, ніж люди, але перевірити людей можна не лише документами, а й іншими людьми. Тому журналістика джерел теж повинна розвиватись і про неї не можна забувати. І я велика прихильниця того, щоб цієї журналістики навчали тих, хто хоче бути в нашій професії.

 Розслідувачі Суспільного працюють над черговим фільмом

— Робота редакції розслідувань Суспільного розпочалася чотири роки тому. За цей час зроблено 18 фільмів-розслідувань — як ви самі говорите, вам за них не соромно. Пригадайте, з якими складнощами в роботі тоді зіткнулися?

— Коли ти досліджуєш системно проблему, то даєш глядачу зрозуміти, що все лежить у площині не якоїсь однієї людини, за щось відповідальної, а сукупності людей. Нам дуже хотілося показувати, що ми всі відповідальні за ті системні проблеми, з якими ми стикаємося. Якщо говоримо про корупцію, то вона без того, хто дає хабар, неможлива. Якщо ми говоримо про наші психіатричні лікарні чи психоневрологічні інтернати, які перебувають у жахливому стані, зрозуміло, що без нашого громадянського контролю, без нашої залученості у цю тему та за наявності людей, які не готові приділяти свою увагу своїм близьким, які мають ментальні розлади, а ладні здати їх кудись, лише б не бачити, — ця проблема є настільки гострою. Ми стикалися з потребою, яким чином пояснити аудиторії рівень відповідальності кожного за те, що відбувається в державі. І це було найбільшою проблемою.

Нам відмовляли в коментарях, коли йшлося про переслідування чи перешкоджання. У деяких питаннях, які стосувались ближчих до високопосадовців осіб, нам намагалися заважати, не дуже успішно. А так це просто інший підхід до журналістики, і він можливий завдяки тому, що наші колеги роблять в антикорупційному напрямку. У нас надзвичайно якісна розслідувальна журналістика в Україні, вона одна з найкращих у світі, як на мене. І це все завдяки невеликій кількості потужних редакцій, які роками дуже успішно цим займаються.

 Фільми, які зняли розслідувачі Суспільного за 4 роки

• Читайте також: Журналістські розслідування Суспільного: показати проблеми простих українців

— Починаючи з 2019 рок ваша команда зробила низку розслідувань про жінок, які зазнавали насильства («Зупини мене, якщо зможеш»), про відтермінування використання українцями медичного канабісу («Особливо небезпечний»), про корумповану систему заробляння на людях з інвалідністю («Помилка 83: Чому платять за встановлення інвалідності»). Чи є історії, які особливо врізались у пам’ять?

— Є фільм мого авторства, він називається «Сто років ізоляції». Він про систему психіатричної допомоги українцям. Напевно, я могла би сказати, що драматургічно це далеко не найдосконаліша наша робота. Але мені варто було прийти в журналістику для того, щоб зробити цей фільм. Для мене важлива ця тема, я хочу до неї повертатися. Ми ніколи, за моїм глибоким переконанням, не зможемо стати насправді цивілізованою, демократичною і розвиненою державою, допоки у нас існуватиме така система психіатричної допомоги, допоки люди перебуватимуть у таких місцях, у таких умовах і з таким лікуванням.

Пам’ятаю всі історії, ми говоримо про своїх героїв, пам’ятаємо навіть якихось епізодичних персонажів. З багатьма людьми ми підтримуємо контакти. Усе залежить від героя, наскільки близький цей контакт, наскільки він потрібен людині. На щастя, ми жодного разу від жодного нашого героя не отримували якогось незадоволення результатом роботи, тим, як ця людина виглядала у фільмі. Зараз, коли ми розслідуємо воєнні злочини та встановлюємо російських воєнних злочинців, звісно, дуже цінною є реакція тих людей, які постраждали, коли ти приходиш до них із відповідями. Це такий маленький крок до встановлення справедливості. Ми завжди дуже розчуленні реакцією в такі моменти та дуже за неї вдячні. У жертв воєнних злочинів, попри всі наші екологічні підходи, ми, дуже багато часу забираємо для того, щоб встановити деталі. Ми дуже глибоко занурюємо їх у їхню травму. І кожного разу боїшся: а з яким результатом ти повернешся? І коли цього результату немає, це дуже фруструє, з’являється почуття провини. Ми розуміємо, що не все від нас залежить, але станом на цей момент усі теми, за які ми бралися, мають результат.

— З 2022 року, з початком повномасштабного вторгнення, ваша редакція займається розслідуванням воєнних злочинів («Буча 22», «Щоденник вцілілої», «Записи під вишнею», «Буча: розстріл на Києво-Мироцькій», «Кльон»). Чим цей напрям відрізняється від розслідувань довоєнного часу? Що є найтяжчим у цій роботі? І чому вважаєте її важливою?

— Раніше ми системно досліджували проблеми, які є в Україні, зазвичай, соціальні. А це зовсім інший напрям — напрям кримінального права. Це воєнні злочини, вбивства, використання людей як живого щита, вибіркові обстріли. Весь спектр. Ми намагаємося братися за різні воєнні злочини. Це те, чого не має бути. Так, це зовсім інші підходи, зовсім інші інструменти, зовсім інший характер викриттів. Тут ми шукаємо конкретних людей, у кілька етапів працюємо над воєнними злочинами. Спочатку встановлення події, потім встановлення факту воєнного злочину і далі причетних до цього воєнного злочину — підрозділу, конкретних військовослужбовців чи представників окупаційної влади. У нас уже є чіткий алгоритм роботи з воєнними злочинами, ми його дотримуємося. Ми його самі собі розробили. Працюємо шляхом поетапного підходу.

Ще відрізняється тим, що коли ти встановлюєш імовірно винних, передаєш інформацію правоохоронним органам — деколи дуже зацікавленим, деколи зовсім не зацікавленим. Це різні правоохоронні органи, які ведуть розслідування паралельно з нами, починають зазвичай раніше, ніж ми. Ми щоразу передаємо цю інформацію, але не маємо жодної сатисфакції, не маємо жодних встановлених нами злочинців, які були б затримані. І це, знаєте, така журналістська мрія — потрапити на судове засідання, де на лаві підсудних буде живий воєнний злочинець. Ми будемо сподіватися, що це рано чи пізно станеться. У наших українських судах чи за кордоном.

 Презентація розслідування «Черга на прощання»

• Читайте також: Фільм-розслідування Суспільного «Черга на прощання»: шлях додому безвісти зниклих на війні

— У жовтні 2022 року на Національному конкурсі спеціальних репортажів і розслідувань переміг фільм-розслідування від команди Суспільного «Буча 22». «Я мріяла про цю перемогу. Чесно. Це дуже важливий конкурс. Наш галузевий. Найважливіший для розслідувачів в Україні», — написали ви тоді на своїй фейсбук-сторінці. Після цього були й інші важливі нагороди й відзнаки. А що для вас особисто є найважливішою нагородою у роботі?

— Відгук наших героїв. Коли ти приїжджаєш кудись — на південь, схід чи на північ України — починаєш спілкуватися з якимись людьми, які постраждали від воєнних злочинів, то вони не йдуть на контакт. Потім ти кажеш, які фільми ви робили, розповідаєш про свою роботу — і чуєш у відповідь: «Це ви робили? Тоді ми готові!». Це дуже цінно. Це найкраще, що може бути. Нагороди — це далеко не найголовніше, найголовніше — це відгук нашої аудиторії. Не хочеться нікого травмувати історіями, які ми розповідаємо, але дуже хочеться, щоб люди знаходили на них час. Не колись потім, а зараз, коли це відбувається з нашими співгромадянами, коли велика кількість наших людей перебуває в абсолютному безправ’ї в окупації, з ризиком щодня зазнати катування. Я думаю, воєнні злочини наших ворогів і наша боротьба за незалежність — це найголовніше, про що треба думати зараз.

— Я вчора передивилася розслідування «Кльон», у якому ви розповідаєте, як шукали воєнного злочинця, який знущався з жителів села Ягідне на Чернігівщині. Наразі СБУ повідомила йому про підозру. Але ж це колосальна робота всієї команди протягом багатьох місяців. Чи варта вона того?

— Так, однозначно! Варта років, десятиліть. Я думаю, що ми на цьому не будемо зупинятися, ми будемо продовжувати, попри те, що інтерес і західної, і української аудиторії до таких розслідувань падає. Ми все одно будемо це робити, тому що це дуже важливо. Дуже важливо не забувати, дуже важливо, щоб якомога більше тих, хто скоїв воєнні злочини, були покарані.

Окрім відряджень, яких дуже багато, ми ночуємо у себе вдома, у своїх ліжках, ми контактуємо зі своїми домашніми улюбленцями, бачимо своїх дітей, а цього позбавлена велика кількість людей. Наш витрачений час вартий одного «дякую» від людини, яка тисне руку чи обіймає тебе і каже: «Дякую, нам так важливо, що ви це зробили». І нам цього достатньо.

— Журналісти-розслідувачі у своїй роботі вдаються до створення і певних легенд, щоб добути потрібну інформацію. «Як тільки черговий російський військовий підіймав слухавку, журналістка Білецька щезала, на її місце приходила майор із російським прізвищем Леонтьєва, нахабним тоном і єдиним прагненням — витягнути все, що можливо», — розповіли ви. Чи важко це було?

— У мене батько, певно, до Незалежності розмовляв вдома російською мовою, але я нею не розмовляла. Я її знаю, але завжди була україномовною. Ця моя російська, знаєте, коли переслуховуєш запис… Окей, коли телефонуєш якимсь тувинцям чи бурятам, то вони твоє «гикання» не чують, не розуміють, а з пітерцями та єкатеринбурцями гірше працює.

Ти вживаєшся в роль, це не просто легенда. Працювати під легендою — це означає цю легенду уявити, уявити, як виглядає ця жінка — майор Леонтьєва, ким працює, де вона, яка у неї манера спілкування. Кожного разу у майора Леонтьєвої різні посади. Свого часу телефонувала і представлялася представницею псковської прокуратури. Перед тим я дивилася дуже багато фотографій, щоб зрозуміти, як виглядають представниці прокуратури, яка у них форма, у яких приміщеннях вони працюють. Це дуже цікаво, і це потребує певних зусиль. Я не почуваюсь якоюсь акторкою в житті, мені взагалі дуже важко брехати, певно, з надлишком відверта, тому перевтілення, ця гра для мене — це виклик. Робота під легендою — дуже цікавий інструмент, ми його застосовували неодноразово в багатьох розслідуваннях, які не стали публічними через певні обставини, і будемо продовжувати застосовувати.

— Не можу не запитати й про вашу останню роботу, яка розповідає про тюремників херсонської катівні «Гаспада афіцери». Мене як херсонку вразив ваш допис у фейсбуці «Херсон — моя любов довіку». Чим вас так вразив Херсон і в чому важливість цієї роботи?

— Я росла у двомовній родині. Батькова родина розмовляла російською, я на чверть росіянка за бабусею. Мій світогляд сформувала моя бабуся по маминій лінії. З дитинства знала, хто такі росіяни, росла на розповідях про український спротив. І зараз у березні 2022 року на відео дивилась, як виглядає спротив моїх сучасників. Я справді почуваюся щасливою, що ми співгромадяни.

 Інна Білецька з героїнями розслідування «Гаспада афіцери»

У Херсоні побачила сучасних героїв. За два роки повномасштабного вторгнення звільнення Херсона — це найкраще, що сталося з нами всіма, як на мене. Це якась дуже особлива історія. Мені, на щастя, пощастило у 2020 році проїхатися півднем Херсонщини, побачити всю цю красу, яку раніше не бачила, якось не могла ніколи на південь України вибратися після того, як ці тварини забрали у нас Крим. Мені Херсонщина унікальна, прекрасна, красива, з фантастичними добрими людьми. Такою я її бачила, і такою її побачила зараз, після звільнення. Знаєте, це дуже особливий вайб. Місто зруйноване, воно під обстрілами, але коли потрапляєш в район, який менше обстрілюють, справді це відчуваєш, навіть узимку, ніби в Греції. Там нікуди не поспішають, люди мають свій настрій, уміють не лише працювати, але й жити. Таким бачу Херсон, такі відчуття він у мене викликає. І ці люди — не просто жителі півдня, вони ще й фантастичні борці. Історію Херсона, його звільнення, спротиву на Херсонщині, партизанщини, сподіваюся, будемо оцінювати у підручниках, згадуючи цю війну як щось страшне, що ми пережили. Дуже сподіваюся, що українське військове керівництво знайде способи звільнення всієї Херсонщини. Там я пережила емоції, які ніколи не переживала на сході чи на півночі. Херсон пережив дуже достойно майже дев’ять місяців пекла. Звичайно, зрадників було багато. І питання, чому так швидко захопили Херсон, залишається відкритим. Але херсонський спротив для мене залишається однією з героїчних сторінок цієї війни.

• Читайте також: «Там би ніхто не витримав»: Суспільне презентувало розслідування «Гаспада афіцери» про наглядачів херсонської катівні

— Емоції під час роботи над розслідуванням заважають чи допомагають?

— Ми завжди були емоційними, вся наша команда завжди була дуже залученою в історії. Ми завжди бачили у своїх героях насамперед людей. Ми просто відчуваємо відповідальність, і ця відповідальність у випадку якихось невдач або тривалих затримок (у нас розслідування по півтора року тривають) тягне за собою відчуття провини, що ми чогось не зробили. Я не хочу знецінювати переживання свої чи своїх колег, але ми не переживаємо чогось більшого, ніж переживають українці. Ті, для яких війна має значення. Я хочу на цьому наголосити.

  Команда редакції розслідувань Суспільного

— Ви завжди дуже тепло говорите про свою команду, душевні знімки з ними є на вашій фейсбук-сторінці. За чотири роки ким ці люди для вас стали?

— Це моя родина. Знаєте, коли в людях поєднується високий професіоналізм із людськими якостями, то завдання керівника — створити такі умови, у яких ці люди просто захочуть залишитись. І це дуже великий виклик для мене. Так, це моя родина. Труднощі роблять нас ще більш залученими в життя одне одного, ми стаємо міцнішою командою. Надзвичайно пишаюся людьми, з якими працюю. Приміром, керівник продакшену — це людина, яка робить у продакшені все, а в якийсь момент ще й вирішує писати музику. Зараз наша редакторка Алла Садовник і журналістка Анна Калаур поїхали на конференцію в Норвегію на тиждень. Лише два дні пройшло, а ми вже страшенно сумуємо. У нас правда дуже хороші стосунки, це не ті люди, яких потрібно контролювати, роздавати завдання, це ті люди, яких треба просити поспати чи відпочити.

 Втомлені, але хвацькі до роботи

 Розслідувачі Суспільного працюють за будь-якої погоди

— Пропускаючи біль своїх героїв крізь себе, де знаходити сили працювати далі? Як відновлюєтесь?

— Коли розслідуєш воєнні злочини, то почуваєшся залученим у цю війну максимально. Коли розслідуєш проблеми, пов’язані з фронтом, почуваєшся залученим у цю війну максимально також. Ця робота — не тягар, це щастя. Ти можеш працювати й одночасно приносити своєю роботою користь своїй державі, тому це просто величезне щастя і подарунок всесвіту всім нам, що ми можемо це робити. Це ми повинні дякувати. І нашій команді Суспільного, яка, попри всі труднощі, створює для нас максимально хороші умови, щоб ми робили свою роботу. І за те, що наше керівництво дає нам можливість самим обирати теми, дає нам достатньо часу робити те, що ми робимо. Сили ми знаходимо в нашій вдячності за все те, що у нас є. І ми дуже вдячні всім нашим героям. Дякуємо за те, що нас впускають у свої життя.

 Інна Білецька та редакторка Алла Садовник. Робочий момент

— У 2017 році, коли ви виграли конкурс на посаду продюсерки Рівненської філії Національної суспільної телерадіокомпанії України, ви тоді прокоментували: «Якщо Суспільне працюватиме за Законом України “Про НСТУ” та за Статутом, — то це робота моєї мрії. Я вірю, що Суспільне на Рівненщині стане справді Суспільним мовником, незалежним від впливів органів державної влади та місцевого самоврядування. Мовником, якому будуть довіряти. Мовником, який стане найближчим. Я вирішила подати свою кандидатуру, бо цінності, які декларує Суспільне, — це мої особисті цінності». Чи виправдало Суспільне ваші сподівання? Чи стало воно роботою мрії?

— Знаєте, людям, які працюють на Суспільному, треба низько вклонитися та дякувати, тому що робота в постійному режимі реформування — це надзвичайно складно й виснажливо. Перед журналістами Суспільного стоїть значно більше викликів, ніж перед багатьма іншими журналістами. Ти весь час маєш пам’ятати, що працюєш за гроші платників податків.

Це робота моєї мрії. Дуже багато свого ресурсу вклала в Суспільне. Певно, хотілося б допрацювати до часу, коли тут усе працюватиме, як на європейських суспільних мовниках. Сподіваюся, що за підтримки нашої аудиторії, яка у нас зросла, ми зможемо зберегти Суспільного мовника в Україні. Знаєте, коли постійно перебуваєш у режимі «збережеш — не збережеш», це теж дуже великі виклики, які стоять перед нашим керівництвом. Суспільний мовник має існувати, наша команда — один із доказів, що він має існувати.

Фото: Суспільне; фейсбук-сторінка Інни Білецької