Найважче було сказати бабусі: боєць про ампутацію, бої за Харківщину і секретну зброю ЗСУ

Виходець з Донеччини, 21-річний Данило Литвиненко, підписав контракт із ЗСУ напередодні широкомасштабного вторгнення РФ. У своєму юному віці хлопець вже встиг побачити всі жахи війни, адже проходив службу у "найгарячіших" точках фронту на Харківському напрямку.

Військова історія закінчилась для Данила в жовтні 2022 року, коли хлопець наступив на міну і втратив ногу. Однак військовий запевняє, що насправді почалася лише нова глава його життя, і він ще послужить на користь перемоги України. Своєю історією молодий чоловік поділився з "Телеграфом".

Мріяв працювати на благо України

Данило Литвиненко потрапив до армії у 18-річному віці, одразу після школи. Це була строкова служба, однак вже за півроку хлопець вирішив підписати контракт зі Збройними силами. Батьки попереджали про небезпеку…

- Але я завжди мріяв працювати на благо України. Спочатку міркував йти в поліцію, а потім, коли опинився у армії, вирішив стати військовим, — розказує Данило.

"Велику" війну хлопець зустрів якраз на службі.

- В цей день я був у наряді. Аж почали бити ракетами по Україні, і тоді я зрозумів, що все почалося. Мабуть, ніхто навіть й не думав, що росіяни наважаться відкрито піти на нас війною, але якісь здогадки все ж були у всіх, — додає військовий.

Данило тримав оборону на Харківському напрямку, де окупанти зосереджували свої значні сили.

- На початку все просто було, як-то кажуть "м'ясо". Вони йшли в атаку, як у Другу світову. Потім вже з’явилися більш досвідчені військові. Не всі, звісно, вміють воювати, але непроста армія у них. Тим паче, що дуже багато у них людей, і цим вони й давлять, — пояснює Литвиненко.

Важче за все було розповісти бабусі

В жовтні 2022 року Данило отримав поранення.

— При виконанні бойового завдання наступив на протипіхотну міну ПФМ-1 "Лепесток", — пригадує військовий.

Такі міни заборонені міжнародними договорами, зокрема Оттавською конвенцією, однак окупантів це не зупиняє.

— Одразу відчув дуже різкий біль і у мене був шоковий стан. Гомілку відірвало одразу. Залишилася тільки п’ята і великий палець, — розказує про наслідки поранення Данило.

Побратими швидко надали хлопцю першу допомогу і евакуювали в лікарню. Цього ж дня військовому зробили операцію з ампутації стопи. Зберегти кінцівку не було можливості.

Данило зізнається, що найважче було повідомити рідним про те, що сталося. Вони навіть подумали, що це жарт, адже хлопець кинувся до телефону ще не до кінця оговтавшись від наркозу, тому голос у трубці звучав немов сп’янілий.

— Це було дуже важко. Особливо важко було сказати про це своїй бабусі і дідусю, адже раніше я дуже багато часу з ними проводив і в армію вони мене проводжали. Та, чесно кажучи, я навіть не пам’ятаю, як їм розказав, адже тоді був ще під дією наркозу, — ділиться сумними спогадами Данило.

А потім були госпіталі та лікарні Харкова, Сум і Львівщини. У Львові Данило потрапив у реабілітаційний центр, аж там лікарі ошелешили хлопця черговим вироком – потрібна реампутація.

— Річ у тім, що попередні лікарі залишили дуже велику частину пораненої ноги. В такому разі я б не зміг стати на протез, було б дуже важко, тому знадобилася повторна ампутація. Лікарі мені пояснили, що треба різати ногу ще, і мені реампутували ще близько 10 сантиметрів, — пояснює боєць.

"Секретна зброя"

Хлопець розповідає, що психологічно пережити втрату кінцівки було легше завдяки підтримці близьких.

— Депресії як такої у мене не було, адже поруч завжди були побратими та рідні. Тому не було часу депресувати – тільки вперед і без зайвих думок, — запевняє Литвиненко.

А от з фізичним відновленням було дещо складніше – допікали фантомні болі у ампутованій кінцівці.

— Дуже сильно мучився. Це дуже незвичний і неприємний біль: і коле, і штрикає, і викручує пальці, і болить гомілка, якої вже нема. Ці болі залишаються і дотепер, але вже краще почуваюся", — підкреслює військовий.

Нині Данило вчиться ходити на протезі. Що найважче у цьому процесі?

— Думаю тут потрібна сила волі. Треба старатися, ставати на ноги, багато працювати і готуватися до того моменту, як ти станеш на протез, а це постійні тренування. Та найголовніше – велике бажання навчитись, — пояснює хлопець.

Після відновлення і реабілітації Литвиненко планує знову повернутися на фронт, адже не розуміє, як можна жити цивільним життям, коли в країні точиться війна.

— Буду повертатися до хлопців. Звісно, посада буде вже інша і бігати, як раніше, не зможу, але чимось армії я ще допоможу, — запевняє Данило.

Військовий каже, що навіть попри отриману травму, ні про що не жалкує, і вірить у перемогу, адже українці, на відміну від ворога, мають свою "секретну зброю".

— У них нема такої волі до свободи, як у нас. Та в жодній армії світу нема такої "зброї". А це дуже потужна сила, — резюмував Данило Литвиненко.

Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.