Був богом танцю, дружив з Коко Шанель і не цурався бути геєм: неймовірне життя киянина Сержа Лифаря

Серж Лифар, або Сергій Лифар — видатний танцюрист, хореограф і режисер українського походження, який свого часу відродив французький балет. Своєю творчість він прославився на весь світ. І хоч би як росіяни старалися привласнити його постать собі, він завжди відчував себе українцем.

З нагоди його дня народження (за однією з версій, ця дата припадає на 15 квітня. — Ред.), "Телеграф" вирішив згадати кілька сторінок його життя.

Мав козацькі корені

Майбутній реформатор балету з'явився на світ 1905 року в селі Пирогів у передмісті Києва. Його батько був чиновником. А родина матері, попри те, що була селянською, спромоглася стати заможними землевласниками. Відомо також, що Сергій мав глибоке козацьке коріння.

З дитинства хлопчик був наділений тонким музичним чуттям. Був співаком церковного хору, вчився грати на скрипці і відвідував клас фортепіано у Київській консерваторії. Проте доленосною стала його зустріч з балериною Броніславою Ніжинською, яка відкрила для юнака світ танцю. Саме з балетної студії "Школа руху", якою завідувала Броніслава, почався шлях до успіху тоді 17-річного Сергія.

Початок світського життя у Парижі

1922 року Ніжинська емігрувала до Парижа і почала співпрацю з Сергієм Дягілєвим, який створив там Російський балет.

Через рік Броніслава запросила до трупи своїх найкращих учнів, серед яких був і Лифар. Так і почалася його стрімка кар'єра на чужині.

Саме через працю в російському балеті Дягілєва росіяни приписують Лифаря собі. Однак Серж часто заявляв, що він киянин. Попри те, що він був паризькою зіркою, а газети сповіщали про кожен його крок, від французького громадянства чоловік відмовлявся.

"Щиро вдячний, пане президенте, за вашу пропозицію. Але я ніколи не був і не буду французом, бо я українець і батьківщина моя — Україна", — сказав свого часу Лифар.

Зі спогадів письменника Григора Тютюнника, який спілкувався з Сержем у Парижі в 1960-х роках, відомо, що танцюрист не лише володів українською, підкреслював свою приналежність до України. Одного разу навіть привітав гостей в українському народному костюмі. З усім тим за життя за кордоном Сергій Лифар лише раз відвідав рідний Київ – 1961-го.

Був коханцем Дягілєва

Співпраця з Сергієм Дягілєвим принесла Сержу Лифарю світове визнання. З часом їхні стосунки стали дуже близькими. Восени 1925 року вони разом помолилися на могилі святого Антонія Падуанського. З цього дня їхні стосунки були освячені. Вони почали мешкати разом у готельних номерах, а Дягілєв подарував Лифарю свою видатну колекцію. Там були численні портрети, театральні раритети, музичні партитури, автографи та книги.

Смерть Дягілєва стала для нього тяжким ударом. Щороку в день пам'яті вчителя Лифар відвідував його могилу. А 1966 року він навіть домігся присвоєння імені Дягілєва одній з площ Парижа.

Про те, що Серж Лифар був відкритим геєм, що зокрема описує у своїх книгах Анрі Гідель (відомий сучасний французький письменник, історик мистецтва, пристрасний шанувальник і знавець театру. — Ред.).

Однак Лифар мав стосунки й з жінками. Зокрема складні відносини з балериною Ольгою Спесивцевою, яка збожеволіла, дізнавшись про його гомосексуальність. Згодом його дружиною стала шведська графиня Ліліан Алефельдт Лаурінг.

У колі геніїв. Співпраця з Пікассо, Далі та іншими

Після смерті Дягілєва 24-річному Сержу Лифарю було запропоновано зайняти керівну посаду в балетній трупі паризького Grand Opéra, також відомого як Паризька опера (фр. Opéra de Paris). Понад три десятиліття він присвятив цьому театру, виступаючи як соліст, хореограф і педагог. Він фактично відродив французький балет, ставши засновником нового напряму — неокласицизму.

Сучасники захоплювалися його талантом, називаючи "богом танцю" і "добрим генієм балету XX століття". За роки плідної роботи в Опері Лифар виховав ціле сузір'я зірок балету — одинадцять видатних танцівників.

Він здобув славу й визнання, які відчинили йому двері до вершків паризького суспільства. Серж тісно співпрацював з багатьма видатними діячами мистецтва того часу: композиторами, художниками та дизайнерами. Серед них — Пабло Пікассо, Сальвадор Далі, Коко Шанель, Марк Шагал та Жан Кокто. Їхня співпраця дала плідні результати — вишукані та провокаційні балетні вистави.

Звинувачення у колабораціонізмі

1940 року, коли вже щосили вирувала Друга світова війна, Серж Лифар прийняв рішення залишитися в окупованому нацистами Парижі. Попри війну, він продовжував очолювати Grand Opéra, ставити свої найкращі балетні вистави і рятувати французький балет від занепаду. Артист цілком свідомо пішов на співпрацю з окупаційною владою, керуючись передусім власними амбіціями та жагою слави. На той момент він не замислювався над жорстокою політикою нацистського режиму.

У той час як німці окупували Київ, а світ переживав жахіття війни, Париж зберігав статус культурної столиці Європи, її "вітрини". Саме такою хотів бачити французьку столицю Адольф Гітлер.

Лифар неодноразово виступав з балетними виставами в німецькому посольстві. І навіть підтримував дружні стосунки з послом Отто Абецем, який безпосередньо відповідав за перші антисемітські заходи і репресії проти євреїв на окупованих територіях Франції.

Після визволення Парижа у житті та кар’єрі Сержа стався переламний момент. Учасники французького Руху Опору, які боролися проти окупантів, висунули звинувачення на адресу знаменитого хореографа у колабораціонізмі та співпраці з ворогом. Лифаря було засуджено до страти. Щоб врятувати своє життя, йому не залишалося нічого іншого, як залишити Францію.

Лише завдяки численним шанувальникам і впливовим знайомим, йому вдалося уникнути смертного вироку, а згодом повернутися на сцену рідної Grand Opéra.

Від сцени до мольберта

Після тріумфальних років на сцені Серж Лифар не збирався зупинятися на досягнутому. Він прагнув поділитися своїми знаннями та досвідом з наступними поколіннями танцівників.

1947 року Серж Лифар заснував у Парижі Інститут хореографії при Grand Opéra. Його авторитет у світі танцю був незаперечний. Згодом вів почав вести курс з історії та теорії танцю в Сорбонні, був ректором Університету танцю та професором Вищої школи музики. Крім того, Лифар обіймав посаду почесного президента Національної ради танцю при ЮНЕСКО.

За своє життя Серж Лифар був ушанований численних нагород від різних держав. Був кавалером найвищих французьких орденів — Почесного легіону та Літератури і мистецтва. Крім того, він отримав престижну премію "Золотий черевичок" та премію "Оскар".

При цьому Лифар не завжди був задоволений своїми гонорарами. Його зарплата була однією з найвищих у Парижі — 39 тис. франків, проте він вважав, що заслуговує на ще більшу суму — 59 тис. франків.

Та от настала чорна смуга. 1958 року Лифаря звільняють із театру. Для закоханого у свою справу майстра це стало ударом. Звільнення підштовхнуло його взяти в руки пензель і стати художником. Творчий потенціал Лифаря вилився у сотні оригінальних картин та малюнків. Його роботи несли в собі емоційний заряд, пережитий ним на сцені.

Останні роки життя

Вивчаючи його біографію, можна сміливо заявити — він фанатів від танцю. У мемуарах Лифар про себе написав: "Я ніколи не помщаюся, бо моя помста – це мої досягнення".

Останні роки життя Серж Лифар прожив у Лозанні (Швейцарія) де й помер 15 грудня 1986 від раку. В наші дні в Лозанні з'явився пам'ятник, дарунок від киян: Ікар з піднятими руками-крилами наче прагне злетіти у небо. Саме "Ікар" є однією з найвідоміших балетних вистав того часу авторства Сержа Лифаря.

От як про цей образ відгукнувся відомий театральний критик того часу Плещеєв: "І ось змах крил, і на сцену вилетів небачений диво-птах… Птах — Лифар. Це не танець, не пластика — це чари. Мені дорікнуть, що це не критика. Критика закінчується там, де починається зачарування. "Ікар" — це епоха, це синтез усієї його творчості, це начебто гранична межа".

На постаменті скромний напис: "Serg Lifar de Kiev" – "Серж Лифар з Києва".

Могила Лифаря знаходиться на цвинтарі Сент-Женев'єв-де-Буа в Парижі.