Про окупацію, голод та війну: розмова з оскароносним Стівом Макквіном та Б'янкою Стіґтер

Кіно 24 поспілкувались з творчим подружжям про людей, які досі на генетичному рівні пам'ятають окупацію, темряву фашизму та майбутнє молодого покоління, за яке бореться і фільм, і книга. Подивитися стрічку можна буде на фестивалі Миколайчук OPEN за глядацьким абонементом.

Інтерв'ю зі Стівом Макквіном та Б'янкою Стіґтер

Більшість людей, які мали особистий досвід Голокосту та життя в окупованих містах, уже пішли з життя. Тепер ми маємо згадувати історію. Коли в 1960-х роках Марсель Офулс створив "Печаль і жаль" – було одкровенням побачити, як люди нарешті заговорили про те, що сталося. Але тепер ми маємо шукати яка форма може зберегти силу історії. Про це говорив фільм Б'янки "Три хвилини: Подовження". А ваша спільна робота "Окуповане місто" суттєво змінює перспективу — досліджуючи, як це минуле, з яким ми ніколи не можемо повністю рахуватися, перебуває в невидимому, але постійному діалозі з тим, що відбувається зараз. Ви хотіли почати таку нову розмову з глядачем?

Стів Макквін: Так, я думаю, що наш фільм просуває цю розмову вперед. Бо пошук форми вже триває. І розмова зараз інша. Амстердам має багато будівель, якими люди користувалися в 40-х роках. Вони все ще в експлуатації, хоч ми їх використовуємо інакше, помітних змін мало. У певному сенсі це майже як Помпеї. Минуле тут, фізично, в нашому сьогоденні.

Ми з Б'янкою говорили про фільм як про розкопки, які переносять минуле в нинішнє місто і таким чином підкріплюють минуле. Фільм ставить глядача в незвичайне становище, коли йому доведеться обговорювати два різні елементи: те, що ви бачите, і інформацію, яку ви чуєте, обидва з яких дуже дивні. Як глядач, я думаю, що іноді ти слідкуєш за голосом, за кадром, а іноді занурюєшся в образи. Але потім у твоїй голові відбувається щось інше, де зв'язки народжують сенси.

Третя річ, можливо, полягає в тому, що історії інших людей з минулого взаємодіють із нашими власними внутрішніми історіями в абсолютно таємничий спосіб. Перегляд фільму викликає розчарування та смуток, але він також прекрасний, оскільки змушує задуматися про те, наскільки спогади про важливі історичні події підтримують тебе живим.

Стіве, ковід змінив твої думки про фільм?

Стів Макквін: З першого дня. Спочатку це була думка: "О ні. Паніка!" Але потім я подумав: "Чекай несподіваного, Стіве". Це те, що мені було цікаво робити в будь-якому разі – дозволити камері працювати та ловити цікаві моменти, коли вони відбуваються, – тому ми просто вийшли подивитися, що це таке – пандемія. Але також, о Боже мій, що сталося за ці три роки з 2019!

Під час створення фільму відбулася ніби ціла епоха: ковід, Джордж Флойд, Трамп і, звісно, кліматичні протести задля подолання кризи, що швидко наближається для всього людства.

Коли я почав редагувати та переглядати відзнятий матеріал, стало ясно, що фільм є частково документом того часу, його дивакуватості та небезпеки. Історії окупації стали ще більш актуальними. Було відчуття, що все в одному моменті має дуже високі ставки, які підвищуються на кілька ступенів.

У певному сенсі все, що сталося у 2020 році, було інкапсуляцією світу, який був побудований після 1945 року – його крихкий ідеалізм, його сліпі плями та наша нездатність повністю рахуватися з нашими потягами до ненависті, влади та руйнування, які, здавалося, прийшли до голови під час пандемії. І серед протестів в Амстердамі ви також бачите глибші шари історії, ще до окупації, які все ще впливають на місто, включаючи спадщину колоніалізму та рабства.

Яким був ваш підхід до самих зйомок, Стіве? Ви буквально блукали містом від дверей до дверей, щоб спитати дозволу на знімання?

Стів Макквін: Ми так і робили! Щойно ми сказали "Друга світова війна", двері відчинилися, і це було неймовірно. Я б не подумав, що все пройде так добре, але я зрозумів, що цей період часу багато значить для людей в Амстердамі.

Окупація тягарем лягає на душі людей, навіть якщо ці думки – не частина їх повсякденного життя. Все, що вам потрібно зробити, це злегка подряпати верхній шар, і вони присутні.

Чи були місця, де ви хотіли зняти, але не змогли?

Стів Макквін: Не зовсім. Якщо виникала така ситуація, ми шукали інший спосіб. І я думаю, що це часто призводить до чогось ще цікавішого. Знаєте, коли ви знімаєте фільми, обмеження – це свобода.

Чи була тиша, яка запала після цих подій у Нідерландах, як це сталося в багатьох інших місцях, які були під окупацією, де ніхто не хотів говорити про темні речі, які робили люди?

Б'янка Стіґтер: У своєму дослідженні я виявила, що були люди, які поверталися з таборів і їм казали: "Ми тут були такі голодні. Мабуть, тобі було приємно не бути тут". Відбувся розрив з тим, що насправді сталося. І в певному сенсі антисемітизму після війни було навіть більше, ніж раніше. Деякі євреї, які вижили, повернулися, і в той час не було особливого інтересу до їхніх розповідей з боку інших людей.

Наприклад, історія Анни Франк стала набагато більш відомою в Амстердамі після того, як про неї поставили американську п'єсу. Було багато уваги приділено відбудові країни та певному святкуванню опору. Але глибшого дослідження того, як усе сталося, не було. Лише в 60-х це змінилося, коли звернули увагу на Голокост.

Зараз в Амстердамі є багато пам'ятників, понад 1000 латунних табличок, вмурованих на вулицях, на яких написано імена вбитих нацистами, яких загалом у Європі майже 100 000. А у нас 4 травня День пам'яті, 2 хвилини мовчання. З іншого боку, є дослідження, які стверджують, що сьогодні багато молодих людей дуже мало знають про Голокост чи окупацію. Все, що ми можемо зробити, це намагатися підтримувати усвідомлення.

Чи зрозуміли ви більше про те, як така країна, як Нідерланди, впала у фашизм і таку темряву після створення фільму чи написання книги?

Б'янка Стіґтер: Коли ви починаєте таке велике розслідування, ви думаєте, що будете мати відповіді. Зрештою, ви насправді не отримаєте цих відповідей. Натомість ви більше знаєте про те, "як", а не про те, "чому". І все одно ви ніколи не можете цього зрозуміти. Ви безсилі в цьому сенсі, але саме це безсилля потрібно принести у сьогодення.

Стів Макквін: Ми можемо зробити це, переконавшись, що це більше не повториться. Ось чому Б'янка написала свою книгу. Тому я зняв цей фільм. Я маю на увазі, що іншого шляху немає.

Надія полягає в майбутньому цих дітей, яких ви бачите у фільмі, надія на те, ким вони можуть бути. Ми намагаємося розчистити шлях для цих молодих людей. І це те, що і ви можете зробити.

А як щодо монтажу з Ксандером Найстеном? Мабуть, це був дуже інтенсивний процес, тому що саме там мало формуватися це злиття минулого та сучасного, зображення та звуку.

Стів Макквін: Боже, так, це було важко, і це було красиво. Ксандер винятковий у процесі аналізу матеріалу. Це було як пазл, який став на свої місця. Ми знайшли ритм у зіставленні кадрів і наративів. І тоді я знайшов наш фінал. Бачити цих молодих людей з усіма їхніми можливостями. Я думаю, це виводить нас за межі сьогодення та показує, як минуле продовжуватиме виживати.

Б'янка Стіґтер: Це фінал, який дуже надихає!

Стів Макквін: І це дуже радісно. Зрештою, ми виграли війну. І ми не дамо знову перемогти фашизму.