Війна, гроші і чайлдфрі: що ще заважає українцям заводити дітей

Народжуваність — це слово останнім часом постійно звучить у політиків, експертів і пересічних громадян. Адже прогнози невтішні. 2023 року народжуваність зменшилася на 30% порівняно з 2022 роком. Це в черговий раз показало, що діти не вписуються у життєві плани багатьох українців.

Чи маємо шанс подолати демографічну кризу, що робити з такими радикальними ідеями, як заборона абортів та чи варто державі взагалі втручатися в таке інтимне питання особистого вибору? На ці питання відповіла "Телеграфу" демографиня з Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи та професорка Ірина Курило.

Про що говорить нам динаміка народжуваності

— За прогнозами, до 2050 року населення планети зросте з нинішніх 8 мільярдів до майже 10-ти. Водночас у більшості країн Європи й Україні б'ють на сполох через низьку народжуваність. Що ж відбувається на планеті — перенаселення чи недоселення?

— Суть демографічної проблеми полягає в тому, що поглиблюються диспропорції. У країнах, де є можливості для людського розвитку та економічного забезпечення, населення старіє, а народжуваність надзвичайно низька порівняно з історичним контекстом.

Натомість у бідніших, менш розвинених країнах народжуваність залишається відносно високою. Вищою, аніж було б бажано. Тож основна проблема — це поглиблені демографічні диспропорції.

Що стосується зростання чисельності населення у світі в цілому, то максимальні темпи приросту населення спостерігалися у 70-80-х роках минулого століття. Зараз населення зростає повільнішими темпами. Можливо, це навіть стабілізується в цьому сторіччі.

— Як ви ставитеся до прогнозів Мінсоцполітики про те, що населення України до 2051 року може скоротитися до 25,2 млн? Це реалістичні цифри?

— На жаль, так. Проте вони більшою мірою залежать не від показників народжуваності, а від міграційних процесів і тривалості війни. Справді, у країнах, де відбуваються воєнні дії, населення часто скорочується. До війни в Україні також була депопуляція. Тож сценарії залежатимуть переважно від розв'язання основної проблеми — війни.

— Зрештою багато хто вітає новину про зниження рівня народжуваності як благословення для планети, яка страждає від екологічних проблем. Що ви думаєте про це в контексті України? Якщо брати нашу економіку: мало людей — це погано чи добре?

— Для України світовий контекст тут ні до чого. Низька народжуваність навряд чи є плюсом з огляду на значну воєнну міграцію — це, безперечно, несприятливе явище. Але слід сказати, що низька народжуваність в Європі загалом і в Україні була і до 2021-2022 років.

Максимальний показник у нас був 2012 року — 1,5 дитини на жінку протягом життя в середньому. Напередодні повномасштабної війни у 2020 році цей показник був уже 1,1-1,2. Тобто він з 2012 року поступово падав і був суттєво нижчим від середньоєвропейського рівня.

За період збройної агресії РФ ми маємо лише оцінки, оскільки повні дані проблематично зібрати з усіх територій. Згідно з оцінками, показник для 2023 року — десь одна дитина на жінку. Це низький показник в контексті нашої демографічної ситуації.

Але у країнах, де відбуваються соціальні катаклізми та війна, найбільш поширеною стратегією завжди (чи майже завжди) є відкладання народження дітей до кращих часів. Тому падіння народжуваності не вдалося б уникнути.

Інша річ, що в наших умовах, окрім стратегії відкладання до кращих часів, окрім фактора розділення сімей через міграцію і через те, що частина чоловіків у Збройних силах України — є економічні проблеми. Рівень бідності сімей з дітьми зростає. Імовірність погіршення здоров'я, в тому числі репродуктивного, також зростає. Все це діє на зниження народжуваності.

Разом із тим спостерігаються і протилежні ситуації. Припустимо, люди порівняно економічно забезпечені — середній клас або вище від середнього. Вони давно планували дитину до війни, але відкладали через якісь причини. Зараз частина з них зрозуміла, що кращого часу може і не бути. Вони зважуються саме під час війни на народження дитини, особливо першої.

Є й інша стратегія. Ви, мабуть, чули навіть про створення банку кріоконсервації біоматеріалу військовослужбовців ЗСУ. Цей біоматеріал може бути використаний, наприклад, щоб партнерка чи дружина військового мала можливість народити дитину, якщо з ним щось станеться через воєнні ризики.

Тобто люди ймовірно усвідомлюють всю ситуацію. І не просто так виникло явище, коли люди виявляють бажання до таких речей. Ще одна стратегія: якщо вагітність під час війни була втрачена, що трапляється під впливом стресу, то люди намагаються майже одразу народити знову. Так би мовити, на заміщення втраченої вагітності. Це психологічний момент.

Тобто є якісь чинники, які діють не лише в бік зниження народжуваності, а навпаки, в бік реалізації попри складні обставини.

Чайлдфрі — загроза для демографії чи особистий вибір?

— Сьогодні в Україні є чимало людей, які свідомо не мають бажання заводити дітей. Це явище називається чайлдфрі. На вашу думку, чи можна вважати поширення таких ідей загрозою для демографічної ситуації в майбутньому?

— В Україні через інформаційні та економічні труднощі масштабні дослідження щодо чайлдфрі (бездітництво; англ. childfree. — Ред.) не проводили. В деяких дослідженнях ставили запитання про загальне ставлення до цього явища, загальні прорепродуктивні плани тощо. Але реальні масштаби чайлдфрі в Україні ми не знаємо, можемо лише робити припущення.

Водночас за наявними дослідженнями, є підстави вважати, що чайлдфрі як патерн поведінки вже більше сприймається і навіть схвалюється в суспільстві як вибір, особливо серед молоді. Разом з тим поширеність цього явища в Україні поки невисока. Вона нижча, аніж, скажімо, у розвинених країнах Західної Європи. Тож чайлдфрі не становить загрози для народжуваності. Мені здається, що в довоєнний період масштаби та вплив цього явища було перебільшено.

Але в цілому так, тренд чайлдфрі, можливо, буде поширюватися і в Україні. Просто зараз ці тренди, які ви згадували, перебувають під впливом воєнних подій, питань безпеки, роботи, житла тощо. Ми живемо в період крайньої невизначеності безпекового характеру. І, як мені здається, ця невизначеність насамперед впливає на рішення, у тому числі щодо дітонародження.

— У Польщі аборти заборонені, а у Франції навпаки — право жінок на аборт внесли в конституцію. Яким шляхом має йти Україна?

— Чому ми обов'язково маємо орієнтуватися або на Францію, або на Польщу? Це місцеві особливості. В Україні аборти дозволені, і я не думаю, що потрібно щось міняти. Заборона абортів — це найгірший спосіб стимулювання народжуваності, бо призводить до підпільних абортів, що впливає на репродуктивне здоров'я жінок. Це також грубе порушення прав людини.

Що ж до внесення положення про аборти в конституцію, як у Франції, то я не впевнена, наскільки це працюватиме на практиці. У нас нема проблем із забороною абортів, тому нема потреби таким чином декларувати право на аборт.

До війни був навіть поширений "абортний туризм" в Україну з Польщі. Тож думка про те, що ми можемо підвищити народжуваність, заборонивши аборти та контрацепцію, є ілюзорною та помилковою.

— Є дослідження, яке показує, що рівень народжуваності залежить не лише від загальних витрат на виховання дітей, а й від розподілу цих витрат між матір'ю та батьком. В Україні ж традиційно чоловіки не беруть достатньої участі у вихованні, жінки виконують більшу частину роботи. Тому жінка надалі може не погоджуватися на другу дитину. Як наслідок, рівень народжуваності може бути низьким, навіть якщо народження дітей добре субсидується. Загалом ця тенденція починає змінюватися. Але можливо проблему низької народжуваності потрібно вирішувати набагато глибше?

— Так, ви праві. В країнах Західної Європи та інших розвинених державах заходи щодо стимулювання народжуваності переважно стосуються оптимізації догляду за дітьми, доступу до послуг дошкільної освіти та забезпечення гендерної рівності.

Гарним прикладом є скандинавські країни. Там традиційно високі показники народжуваності, і це багато в чому завдяки рівномірному розподілу сімейних і виховних обов'язків між матір'ю та батьком. Законодавство передбачає батьківські відпустки, окремі квоти для батьків у користуванні нею тощо.

Звісно, подолання гендерних стереотипів і відповідних практик — процес тривалий. Але це не означає, що з цього не варто починати. Для України це також актуальне питання, з яким треба працювати для покращення демографічної ситуації.

— В Україні кожна п'ята сім'я виховує дитину без другого партнера, і майже 100% таких випадків — це саме матері-одиначки. Станом на 2021 рік їх налічувалося близько мільйона. Чи може держава вжити якихось заходів, щоб ця динаміка хоча б не збільшувалася?

— Цифри кількості самотніх матерів, ймовірно, стосуються тих, хто отримує відповідні допомоги від держави. Але не всіх дітей, народжених поза зареєстрованим шлюбом, фактично виховують самотні матері. Частина — це незареєстровані шлюби або партнерства, де є двоє батьків, просто не оформлених офіційно. Тож частку справжніх самотніх матерів важко визначити.

Також є випадки самотнього материнства як усвідомленого вибору жінок старшого віку, які вирішили народити "для себе". Також трапляється, що частина сімей розлучається, і діти залишаються з одним із батьків, переважно матір'ю. Рівень розлучуваності в Україні традиційно доволі високий, а зараз діють додаткові чинники, як от розділення сімей через війну.

Я не думаю, що держава має жорстко втручатися і регулювати ці питання. Радше йдеться про створення загального середовища, дружнього до сімей та сприятливого для народження дітей. Це має бути комплекс заходів: належна допомога при догляді за дітьми, матеріальна підтримка аж до повноліття (не лише до 3-х років), податкові пільги для сімей з дітьми, розвиток відповідної інфраструктури — від облаштування громадських місць до створення безбар'єрного простору.

— Зараз у парламенті обговорюють ініціативи щодо допомоги при народженні дітей. На вашу думку, такий фінансовий стимул допоможе?

— Тут важливо обговорити не саму суму, а те, як це працюватиме. У парламенті обговорювали ідею встановити найбільшу виплату на першу дитину, меншу — на другу і ще меншу — на третю. Однак зазвичай рекомендується диференціація навпаки — менше на першу, більше на другу й третю для стимулювання народжуваності.

Адже пропозиція зменшити виплати на другу й наступних дітей є некоректною, суперечить логіці заохочення народжуваності. В Інституті демографії та соціальних досліджень ми навіть надсилали зауваження і рекомендували зробити навпаки — найбільшу допомогу на третю та наступних дітей.

Наразі це питання ще остаточно не вирішене, обговорення тривають. Але загалом реформування системи допомог при народженні, дійсно, на часі для стимулювання народжуваності в Україні. Сподіваюся, що невдовзі буде прийнято оптимальне рішення.

*Як розповідав "Телеграф" раніше, у команді нардепа пояснили, що значно більша сума на першу дитину пояснюється тим, щоб першочергово стимулювати молоді родини. Мовляв, статистика народжуваності впала саме серед них.