Ампутація територій. Фантомні та реальні болі українського суспільства

Усі воюючі країни проголошують, що воюють за людей. Але в реальності вони воюють за території й ресурси. Для себе та своїх проксі.

Особливо часто до теми цінності людського життя звертаються тоді, коли стає зрозуміло, що технічних можливостей відстояти свої території немає.

Для людей, іменем яких це робиться, вибір невеликий. Жити з відчуттям зрадженості та втішатися тим, що живий. Чи жити з відчуттям ненависті до можновладців, яких вони обирали собі на втіху. Або й те, й те.

Прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян закликав відмовитись від історичної Вірменії на користь реальної. В контексті Нагірного Карабаху. На його думку, ці «дві Вірменії» часто є взаємно суперечливі.

Це при тому, що історія Вірменії тягнеться з III століття до нашої ери. За цей час територія, яка колись простягалася від Кавказьких гір і Кури до Синайського півострову та Червоного моря, зменшилася до сучасних розмірів із усіма супутніми сучасними проблемами.

Частина з вас скаже, що «так їм і треба, нема чого було дружити з москалями», ну й тому подібні стратегії диванної геополітики. Але далі зазвичай полеміка точиться, як у старому анекдоті: «...Ну а нас за що?».

Близько 26% української території окуповано, понад 7% — уже 10 років. Ви, либонь, не один раз теж читали й чули думки наших зарубіжних партнерів, друзів (і не дуже друзів) про те, що добре було б це все так і залишити. Он Фінляндія після своєї «зимової війни» втратила 11% територій — і нічого, чудово зараз живе, вступила до НАТО (щоправда, при цьому не питають думки самих фінів про територіальні втрати). Он дві Кореї, формально стан війни між ними триває понад 70 років, — і нічого. Японія — те саме. Десяток прикладів іще можна навести.

У дитинстві я застав людей, яких мої земляки називали «забужанами». «Забужани», як тоді казали, — це українець чи українка, чию родину було примусово переселено «з-за Бугу», тобто з території теперішньої Польщі. З місць, де народилися вони та їхні предки, в межах так званої операції «Вісла». Про політичні причини цього дійства, його травматичні наслідки в сфері української ідентичності написано вже чимало.

Аналогічно в Польщі утворилася верства переселенців із території України, яких називали й досі називають «кресов’яки». Із цілком подібними відчуттями ресентименту. Відмінність лише в тому, що Польща максимально активно кілька десятиліть використовувала цей ресентимент (зокрема за участю польського Інституту національної пам’яті) як важіль внутрішньої та зовнішньої політики в контексті наративу «історичної справедливості». 

Переділ територій унаслідок воєн — звичне явище для істориків. І трагічне для тих, хто став заручником історії.

Вестфальський мир завершив Тридцятирічну війну 1618–1648 років. Його рішення змінювали політичну географію світу, проголошуючи пріоритет національних держав. Відтак ці держави невдовзі почали воювати між собою з різною мірою завзяття, відгризаючи одна в одної шматки суверенних територій.

Унаслідок Першої світової війни та Версальського договору Австро-Угорська, Німецька, Османська та Російська імперії припинили існування. А з їхніх залишків утворилися нові держави, серед яких — Чехословацька Республіка, Естонія, Фінляндія, Латвія, Литва, Польська Республіка та Королівство Сербів, Хорватів і Словенців.

Не минуло й 30 років, як Ялтинська конференція стала символом нового поділу Європи та й загалом цілого світу після Другої світової війни. Всі «холодні війни» неминуче переростають у гарячі, потім остигають, а потім усе починається спочатку.

Туреччина не визнає тимчасової окупації Криму Росією, підтримує суверенітет і територіальну цілісність України. Але концепція «Великої Порти» залишається ідеологічно-культурним наративом сучасної турецької політики. У липні 1667 року гетьман Петро Дорошенко направив посольство до Османської імперії на переговори про перехід під владу Порти. Й за рік підданство було прийнято, а Дорошенко отримав від турецького султана Мегмеда IV титул бея українських земель у султанаті, до якого увійшли території запорізького, лівобережного та правобережного козацтва.

Що було б, якби хтось в Україні закликав відмовитися від історичної України на користь «реальної»? Не просто так, а, наприклад, в ім’я ваших дітей? Не так, щоб просто завтра, але десь за півроку, рік? Погодитесь?

Це не про потенційних зрадників, колаборантів та інших «ждунів». Їх значно більше, ніж ми собі уявляємо, але ця величина є дуже далекою від критичної. Чому вона існує після 30 років української державності? Ялова пафосність державної пропаганди й освіти — не тільки українська проблема. Дурисвітство політиків і прогресуюча тупість електорату є логічним результатом деградації інститутів демократії в усьому світі.

Є багато гарних слів, призначення яких — завуалювати національні катастрофи. Наприклад, «демаркація» чи «делімітація». Це щось таке миле, стравне й ні до чого не зобов’язує, як «печеньки Нуланд» на Євромайдані. Упокорення соціальних настроїв — так само десятиліттями відпрацьована технологія, як і їх збурення. Як утомлене українське суспільство може реагувати на масовану атаку таких інформаційних дронів у випадку, коли сильні світу цього домовляться вкотре мінімізувати свої збитки нашим коштом?

У психотравмуючої події (зокрема цієї очікуваної) є два напрями розвитку. Перший — це синдром, який дістав уже загальновідому назву «посттравматичний стресовий розлад». Це драматичний «букет» різних невротичних станів, пов’язаних між собою фактом самої події. Він не є настільки масовим, як це прийнято вважати. Але до нього (як кажуть у народі, «на старі дріжджі») додається сукупність різних уже наявних розладів.

Другий напрям називають модним виразом «посттравматичне зростання». Це досвід позитивних змін, що відбуваються з людиною після зіткнення з кризовими життєвими ситуаціями. Теоретично близько 50–70% людей після травматичної події мають потенціал для посттравматичного зростання. Наскільки вони в принципі спроможні самостійно розкрити цей потенціал — окреме велике питання.

Теорія перспектив (Деніел Канеман та Амос Тверскі) описує поведінку індивіда в умовах невизначеності. Згідно з нею, люди схильні переоцінювати низькі ймовірності виникнення альтернатив і недооцінювати високі ймовірності. Теорія стосується економіки, але ж ми знаємо, що люди мислять ідеологічно, але поводяться здебільшого економічно, якщо говорити про масову психологію.

Перекладаючи це простою мовою, констатуємо, що люди засадничо вірять у те, що жодної здачі території Україною не може бути в принципі. Всупереч тому, що вони дедалі більше читають і чують. І до чого все йде. І ця ж теорія доводить, що люди значно важче сприймають втрати, ніж оцінюють здобутки.

Як можна приблизно змоделювати драматичне протистояння всередині суспільства в разі припинення бойових дій за рахунок здачі українських територій, під неймовірно політкоректними й патріотичними гаслами та обіцянками негайно прийняти нас до Євросоюзу й НАТО?

Насамперед я б не розглядав усерйоз романтично-диванних розмов про «хунту». Єдиний відносно успішний з технічного погляду приклад — це Чилі, де склалась унікальна ситуація абсолютної єдності всіх чилійських збройних сил, зокрема через їхню правову дискримінованість (на відміну від Аргентини наприклад), масштабну суспільну підтримку через вуличний тероризм ультралівих і домінування ідеології антикомунізму в світових трендах. Нам так не буде.

Другий аспект — це демографія. Український інститут майбутнього в травні минулого року називав цифру 29 мільйонів постійного населення. Я схильний більше довіряти нашому Інституту демографії з їхньою цифрою приблизно в 36 мільйонів людей. А без окупованих територій — приблизно 31,5 мільйона. Тут є такий нюанс. Так зване демографічне дерево великих міст-мільйонників зменшилося в пропорціях, але по суті не змінилося через заміщення людських ресурсів. Працевлаштування в таких великих містах, як і в усьому світі, — це переважно сфера обслуговування. Тобто віковий сегмент приблизно 35–45 років і далі домінує у формуванні основних комунікаційних наративів.

Радикально іншою є картина в провінції. Навіть якщо залишити поза увагою традиційну торгівлю «мертвими душами» під час виборів, в Україні зараз приблизно 10,5 мільйона пенсіонерів. Це основний електоральний потенціал, на який і розрахована вся машина української державної пропаганди. Всі справедливі обурення громадянського суспільства стосовно цього є математично нікчемними з погляду ефективності впливів на суспільні процеси.

Психологія «бульбашок» дає змогу підвищити самооцінку, але на демократичні процедури не впливає. Для такої каналізації впливів, наприклад, є механізм підписання петицій, можливо, ви теж на це повелися.

Якщо ви вважаєте себе ще розумнішими, то для вас є широке поле різноманітних стратегічних комунікацій, які тепер започатковані ледь не в кожному ОСББ. Вони — не для того, щоби зв’язувати вас із виконавцями або людьми, які справді ухвалюють рішення, а для того, щоб ви відчули себе стратегами й нарешті вгамувалися.

Суспільство змушене буде прийняти драматичну реальність, хоч би якою вона була, бо не має особливого вибору через той демографічний факт, що людей, здатних масштабно впливати на перебіг подій, фізично не існує.

До того ж Деніел Канеман зауважував («упередження через надмірний оптимізм», помилка «обдурення випадковістю», «якоріння»), що певна «ілюзія» створюється тоді, коли люди переоцінюють значення впливу одного конкретного чинника на їхній добробут, водночас відкидаючи можливість існування численних інших чинників, які в більшості випадків мають значно більший вплив. 

Те, що суспільство змушене буде щось прийняти, зовсім не означає, що різні верстви суспільства ніяк на це не реагуватимуть у принципі. Розшарування суспільства, безумовно, поглибиться в разі здачі територій. Це не буде простою поляризацією. Загалом усі будуть проти, але групи розділяться на тих, хто «категорично проти», «проти, але…» й «проти, але треба щось…».

Коротко нагадаю історію Шарля де Голля, який в електоральний період обіцяв, що в жодному разі не віддасть Алжир — це приблизно як наш Крим у контексті французького сентименту. Сім років війни змінили ситуацію. 16 вересня 1959 року президент Франції заявив про право народів на самовизначення.

Цього разу люди, які допомогли йому прийти до влади, насамперед французькі військові, ветерани Алжиру, спланували операцію «Шарлотта Корде» з ліквідації, як вони вважали, зрадника. «Ми дуже сильно лоханулися», — так можна було б схарактеризувати настрій колишніх друзів де Голля. 

Учасниками замаху були принципові антикомуністи (зокрема угорці) й так звані чорноногі — французи, які народились і жили в Алжирі. Це приблизно як наші переселенці зі сходу та Криму. Наступний замах був 1961 року, теж невдалий.

Загалом Шарль де Голль пережив 23 замахи на своє життя й під тиском із лівого та правого флангів (не пробачимо французької політики) 1969 року подав у відставку.

Дисклеймер до вищезгаданої історії. Як прийнято титрувати деякі фільми: «Всі персонажі та події вигадані. Будь-які збіги з реальними людьми чи подіями є випадковими».