Невтрачене покоління. Фільм «Я і Фелікс» — не тільки ще одна історія про дев’яності, але й портрет цілої генерації

«Я і Фелікс» (репортаж із передпоказу стрічки читайте тут) є ігровим повнометражним дебютом Ірини Цілик («Земля блакитна, ніби апельсин»). А ще це один із фільмів, яким не пощастило бути запланованими для прокату в 2022-му. На щастя, в Україні все ще є робочі кінотеатри й достатня кількість глядачів.

Діється десь в обласному центрі в пострадянській Україні. Ольга (Анастасія Карпенко) виховує сина Тимофія. В тій же квартирі мешкає бабуся Ліда (Галина Веретельник-Степанова), котра одного дня приводить нового супутника життя — «графа», підполковника й ветерана афганської війни Фелікса.

Для Цілик весь проєкт — сімейна справа. Сценарій написано за романом чоловіка Ірини, військовослужбовця ЗСУ Артема Чеха «Хто ти такий?». Роль героя в дитинстві виконав син Ірини й Артема Андрій Чередник. Світлана, сестра Ірини, працювала художницею по костюмах.

1990-ті разом із війною стали за останні роки, мабуть, найбільш затребуваними темами в нашому кіно. Цілик поєднує обидва мотиви. Фелікс, який відвоював 8 років, тягне на собі важкий, до повної неадекватності, ПТСР і супутній алкоголізм. Батько (Андрій Ісаєнко) в Тимка є, але водночас його й немає: зайнятий якимсь підозрілим — у дусі часу — бізнесом, він кидає родину. Тож логічно, що Фелікс мимоволі заміщує малому відсутнього наставника.

Своєрідність «Фелікса» — у суміщенні ігрової та документалістської оптики. Звідси несподіване й ефектне рішення залучити поета, письменника й музиканта Юрія Іздрика на роль Фелікса. Іздрик і Андрій Чередник грають, по факту, самих себе. Перший — пом’ятого життям, голомозого й брутального до кумедності мачо, такого собі маскулінного блазня-філософа зі смертельно руйнівними звичками. Другий — допитливого підлітка, що тягнеться до таких лякливо цікавих дорослих, але має власну кістку впертості усередині. Саме тому акторська взаємодія між Андрієм і Юрієм завжди захоплива (як говорить сама режисерка, частина реплік були імпровізаціями цих обох) — відповідно, від того дуже виграє перша чверть фільму. Аби відповідати такій природності, потрібні актори класу Анастасії Карпенко, котра самими лише очима може відіграти будь-яку драму.

Уся оповідь загалом структурована на чотири нерівних частини: спочатку — дитинство Тимка й поява Фелікса, за тим — раннє дорослішання героя (Владислав Балюк) у хаосі дев’яностих, повернення вже дорослого Тимофія (Володимир Гладкий) із фронту додому, і, нарешті, пронизливий епілог-флешбек із Феліксом, юним Тимком і піаніно «Україна».

Дитинство — енергійно змонтована, витримана на настроєвих контрастах чорна комедія, замішана на додекафонії закадрових сімейних розборок, фортепіанних гамах, допитливості Тимка, незворушності хатнього кота, філософствуванні Фелікса та погляді на останнього як напівказкового звитяжця.

Друга частина темніша за настроєм: перша закоханість, перші дискотеки, перші бійки, падіння кумирів — мелодраматизм тінейджерських метань.

Повернення з фронту — мабуть, найбільш мінорний епізод: Тимофій, тепер і сам ветеран, приходить у квартиру, яка вже не є його домом.

Цілик продумала речове довкілля до дрібниць. Усе як треба: цигарки «Космос», килими на стінах, вуличні ринки, перевернуті банки з консервацією, білі кросівки як вершина підліткового щастя, саундтрек — бездоганна добірка тогочасних гітів від The Chemical Brothers до ВУЗВ, що чудово сполучаються з «Болеро» Равеля чи «Полонезом» Михала Огінського — ідеально нервова звукова доріжка.

Фільму дещо бракує енергії в найбільш складній і тривалій частині; але це компенсується тим, наскільки твердо виписана траєкторія розвитку героя від задерикуватого пацана до воїна, ота сакраментальна арка персонажа, котра, що важливо, не замикається в (порочне) коло, бо Тимофій, маючи власну війну за плечима, при цьому Феліксом не стає, не кружляє в згубному «Болеро».

Так, це фільм про 1990-ті. А ще — про героїв нашого часу, які так і росли — самі по собі, перекотиполем, вихоплюючи випадкові уроки, і виросли кращими за своїх учителів.

Ірина Цілик, пряма мова:

— На етапі підготовки до зйомок ми поїхали на дачу з основними акторами, щоб побути в одному домі як комуна, почитати сценарій. Ходили на пляж, купалися, їли кавун, репетирували. Поступово наші актори зросталися в сім’ю: коли люди разом миють посуд, теревенять після вечері або починають дратувати одне одних через не дуже комфортні умови співжиття.

Ірина Цілик, фото Максима Поліщука, «Детектор медіа»

Оці всі моменти страшенно важливі, бо так нарощується система стосунків, з’являється спільне поле жартів. Наприклад, в Андрія з його кінематографічною мамою Анастасією Карпенко утворився певний союз і якісь взаємні підколки. Все це потрібно було напрацювати. Бо якщо ти зовсім чужих людей зводиш у кадрі, аби вони грали сім’ю, то іноді дуже відчувається, що насправді вони чужі й між ними немає цих важливих ниточок.

Прем'єрний показ фільму «Я і Фелікс»,  фото Максима Поліщука, «Детектор медіа»

Іздрик у ролі Фелікса — ідеальний носій образу, попри повну відсутність військового досвіду. Але він багато разів дивився, скажімо так, у чорну прірву, багато знає про межові досвіди, про пошуки себе, і це відчувається. Хоча і в романному Феліксі я теж бачу дуже неоднозначні риси. Солдафон, який любить класичну музику, непростий персонаж. У ньому багато різних кімнат, до яких треба підбирати ключі. Так само Іздрик — людина непроста. Він багато кого дратує і своїми висловлюваннями, і поглядами тощо. Але його головне «я» перемагає. Мені саме такого Фелікса і хотілося ввести в фільм.