Чому «Бабель» раптово став «моральними банкрутами» і хто рахує «моральний прибуток»

Люди питають мене: як я все встигаю? Чому я зберігаю спокій навіть у стресових ситуаціях? Секрет простий — я просто не читаю твіттер (зараз — «Х»). Він мені просто не цікавий, а паноптикум «зірок укр. тві» для мене здебільшого залишається списком незнайомців. До чого я це? Якби про це не почали говорити, я б і не дізнався про драму, яку влаштували у твіттері щодо нового матеріалу «Бабеля». Я не переказуватиму всю цю історію тут, оскільки це вже добре зробили на нашому новому проєкті «Антоніна», де я вперше побачив повний розбір ситуації. Я дуже рідко коментую щось за межами своєї першочергової компетенції, до якої входять різні політичні питання, дезінформації, врешті решт «Євробачення». Банально через те, що у них у мене є практичний досвід і знання, здобуті у кількох українських і закордонних закладах освіти. Однак як людині зі ступенем магістра з журналістики одного з європейських університетів, мені трохи заболіло, коли я побачив, що людям, відповідальним за випуск того самого матеріалу почали погрожувати й публічно, й особисто. Мовляв, «Бабель» став «моральним банкрутом», що б це не означало. Тобто навіть якщо автори таких дописів і коментарів хотіли довести те, що вони не керуються емоціями у своїх соцмережах, то такою реакцією довели якраз зворотне. Це — особливо важлива тема в контексті російської пропаганди, якою можуть скористатися росіяни. Іноземці так само можуть посилювати скепсис щодо допомоги та підтримки Україні, спостерігаючи за такими драмами у твіттері, де власне український твіттер постійно хоче до них достукатися.

Повномасштабне вторгнення, хай як цинічно це не звучало, разом із горем принесло й можливості. Для когось — наприклад, можливість заробити. Для когось — здобути підписників та ім’я. Для когось — отримати нову роботу. Однак для всіх нас це, хай як парадоксально не звучить, можливість зростати. Хоч і за дуже велику ціну, але дорослішати в буквальному та метафоричному сенсах. І дорослішання ніколи не буває простим, особливо для журналістики й особливо у світі, де журналістом назвати себе може кожен, а людина з телефоном може вести кращу журналістську роботу, ніж штат найманих працівників із профільною освітою в межах редакції. Український твіттер проявив себе як середовище, яке вважає, що воно є саме таким — виконує суспільно важливу роботу, й більшою мірою це справді так і є, що заслуговує на визнання. Однак коли ми говоримо про «моральне банкрутство», то чи вважається збільшення приросту аудиторії завдяки публікаціям на тему розвитку подій на фронті теж «моральним банкрутством»? Хтось скаже, що це — інформування. Але так само знайдуться і люди, які скажуть, що коли війна закінчиться, перед багатьма діячами українського твіттеру постане питання кризи власної ідентичності. Їм доведеться робити складний вибір — або триматися за минуле й застрягнути в неактуальності, як ті люди, яких вони не люблять, або перевинайти себе. Натомість коли йдеться про медіа зі сталою редакцією, цей вибір є менш гострим, хоч усе ще і ймовірним. Актуальним тут також є питання відповідальності за свою аудиторію — разом із підписниками та впливом на реальність збільшується і рівень відповідальності за дії цієї аудиторії.

Упевнений, що ми всі зацікавлені боротися за українську професійну журналістику. Але якщо вона справді є професійною, це означає, що в її рамках ми можемо чути речі, які нам не подобаються, які нам неприємно чути про самих себе. Самокритика — невіддільний елемент початку дискусії, і те, що навіть не надто вдалий заголовок викликав таку дискусію серед людей, уже показує важливість цього матеріалу. Коли на початку повномасштабного вторгнення я в ефірах українських медіа говорив, що поняття «двопартійної підтримки» чого-небудь у Сполучених Штатах просто не існує через специфіку цієї політики там, багато хто серед слухачів, глядачів і навіть співробітників не хотів у це вірити. На жаль, зараз, у 2024 році, реальність змусила переконатись усіх у цьому. Коли тебе не хочуть чути, говорити правду важко. Але її ще важче говорити, коли у відповідь на твою думку тобі надсилають погрози.

Команда «Бабеля» точно не заслуговує такої хвилі цькування. Одна справа — висловити свою критику щодо нього та пропонувати якісь рішення. Але інша — погрожувати фізичною розправою чи перешкоджанням професійній роботі. Ми всі так хочемо відв’язати себе від радянського минулого, але саме такий «рекет» і є яскравим прикладом «радянщини». Дуже прикро, що молоде покоління, яке, здавалося б, остаточно повинно зрозуміти, наскільки токсичним був Радянський Союз у всіх сенсах цього слова, продовжує жити його ж штампами, огортаючи їх в український прапор, коли речі з ним коштують дорожче. Таке дивне поєднання капіталістичного та соціалістичного бачення вигадане не мною — саме такий парадокс можна спостерігати зараз у нашому суспільстві. Дуже складно повірити в те, що український твіттер — це територія святих і безгрішних, а «Бабель» — «Посольство диявола на Землі». І ми говоримо про матеріал, який від самого створення передбачав суб’єктивний погляд редакторів. Ми не говоримо про журналістське розслідування або аналітичну статтю, де немає місця для особистої позиції, а про суб’єктивний погляд по типу колонки. Крім того, у цій статті точно немає жодної неповаги до загиблих бійців. Якщо вже судити такими моралістськими категоріями, то чому тоді всі дійові особи цієї історії забули про інших бійців, які загинули того ж дня? Зрозуміло, що комусь важко пережити втрату близької людини або друга, але у кожного цей процес виглядає по-різному і цей досвід не може бути виправданням погрозам. Особливо тоді, коли Росія постійно хоче нас змалювати як диких, агресивних і безжальних.

Я пишу це не для того, щоб надягнути «біле пальто» або щоб когось образити. Навпаки, хтось резонно може сказати, що моя думка про це не має жодного значення. Урешті решт, на завершення дня я вже піду працювати над черговим проєктом. Однак мені дуже хочеться, щоб замість агресії та взаємного з’ясування стосунків ми об’єдналися задля боротьби зі спільним ворогом, і цим ворогом точно не є «Бабель». Росія якраз постійно хоче нас роз’єднати та розділити на «правильних» і «неправильних», «грішних» і «святих» навіть за найменшу помилку. Втім, люди та навіть машини помиляються. Помилки — це шлях до зростання. Це не означає, що ми повинні сліпо погоджуватися з усім, що коїться у країні, та мовчати — дискусія та плюралізм думок є невіддільною частиною демократичного суспільства. Втім, ця дискусія точно не повинна переходити в розбірки біля під’їзду. Мені хочеться вірити в те, що ми всі вже дуже болісно, але все ж виросли з такого і співпрацюватимемо задля кращого майбутнього. Якраз задля того, щоб усі жертви не були марними.