Зіткнення патріархів. Боротьба між Варфоломієм і Кирилом більша за Україну

Наприкінці серпня 2018 року предстоятель РПЦ патріарх Кирило вилетів із Москви до Стамбула з терміновою місією. Він привіз із собою оточення – понад десяток ієрархів, дипломатів і охоронців, які пройшли конвоєм до Фанару (еквівалент Ватикану в православному світі), розміщеного в комплексі будинків у європейській частині Стамбула.

Кирило прямував на зустріч із Вселенським патріархом Варфоломієм, архієпископом Константинополя та найвищою особою в православному християнському світі. Глава РПЦ чув, що Варфоломій готується розірвати давні релігійні зв’язки Москви з Україною, визнавши нову незалежну православну церкву в Києві.

Для Кирила та його де-факто керівника, президента Росії Володимира Путіна, це становило майже екзистенційну загрозу. Україна та її монастирі є батьківщиною Російської православної церкви; обидва народи беруть свій духовний і національний початок від Русі, яка була навернена з язичництва на християнство понад 1000 років тому. Якщо Церкві в Україні вдасться відокремитися від Російської церкви, це серйозно послабить зусилля щодо збереження того, що Путін назвав «русскім міром», зоною впливу у межах колишнього Союзу. І рішення було в руках Варфоломія, єдиної особи, яка мала канонічне право видати Томос про автокефалію і тим самим благословити проголошення релігійної незалежності України.

Коли Кирило прибув до Фанару, натовп українських протестувальників уже зібрався біля кам’яних стін комплексу. Підтримка Кирилом жорстокої поведінки Росії – анексії Криму в 2014 році та кривавої проксі-війни на сході України – зробила його ненависною особою та допомогла посилити підтримку незалежної церкви в Києві.

Кирило та його люди розчистили шлях і піднялися мармуровими сходами. Одягнені в чорне священники привели їх до Варфоломія, який чекав у обшитому деревом тронному залі. Обидва білобородих патріархи були одягнені в парадні мантії та головні убори, але вони були разюче різними фігурами. Варфоломій, якому тоді було 78 років, був увесь у чорному, круглоплечий чоловік із рум’яним обличчям і скромною вдачею; 71-річний Кирило мав суворий і стриманий вигляд, його голова по-королівськи загорнута у вишитий білий патріарший кукіль із маленьким золотим хрестом.

Тон зустрічі був заданий одразу після того, як сторони сіли за стіл, заставлений солодощами та напоями. Кирило потягнувся за склянкою мінеральної води, але не встиг він випити, як один із охоронців вирвав склянку з його рук, відклав убік і дістав із сумки пластикову пляшку з водою. «Ніби ми спробували отруїти Патріарха Московського», – говорить архієпископ Елпідофор, один зі старших кліриків Фанару. Обидві сторони розійшлися в широкому колі питань, але коли вони дійшли до справжньої теми зустрічі – України – настрій змінився від холодної ввічливості до відкритої ворожості. Варфоломій прочитав список скарг, майже звинувачуючи Кирила у спробі змістити його і стати новим керівником православної віри. Кирило відхилив звинувачення і висловив свою головну вимогу: Україні не можна дозволити відокремити свою церкву від Московської. Це питання було «бомбою уповільненої дії», сказав він, згідно з витоком стенограми зустрічі. «Ми ніколи не відмовлялися від того, що ми одна країна і один народ. Ми не можемо відірвати Київ від нашої країни, тому що тут почалася наша історія».

Варфоломій пояснив, що «українці не почуваються комфортно під контролем Росії і бажають повної церковної незалежності так само, як вони мають політичну незалежність». Він додав, що роками отримував петиції та прохання від українців на всіх рівнях, включаючи депутатів парламенту та тодішніх президента та прем’єр-міністра країни. Кирило відповів, що ці прохання безглузді, оскільки політичний клас України нелегітимний. Люди, сказав він із тривожною впевненістю, «скинуть їх і виженуть». Варфоломій, шокований словами Кирила про насильство, закликав росіян «не озвучувати таких погроз ні про розкол, ні про кровопролиття в Україні». Коли зустріч закінчилася, Кирило та його люди були настільки розлючені, що пропустили обід і попрямували прямо до свого приватного літака, згадує радник Варфоломія.

Зрештою, погрози виявилися марними: Варфоломій затвердив нову Православну церкву України (УПЦ/ПЦУ), а Кирило видав наказ про розрив зв’язків Російської церкви з Фанаром.

Як не дивно, пов’язану з Москвою церкву, яка діє в Україні, називають Українською православною церквою (УПЦ МП). Зіткнення патріархів – відтоді вони не розмовляли – тепер дуже схоже на прелюдію до російської війни в Україні. Відразу після того, як Варфоломій оголосив про своє рішення, Путін скликав засідання своєї ради безпеки для його обговорення. Пізніше Путін посилався на церковний розкол як частину свого виправдання вторгнення у 2022 році, і вони з Кирилом продовжують говорити про сепаратистську Церкву як про напад на національну ідентичність Росії.

Але боротьба між Варфоломієм і Кирилом більша за Україну. Це битва за душу православного християнства, віри з 300 млн вірян по всьому світу. Цей розкол можна порівняти з Великою схизмою, яка тисячоліття тому розділила православний Схід і католицький Захід.

З одного боку, Варфоломій витратив три десятиліття на те, щоб зробити православ'я більш сумісним із сучасним ліберальним світом. Він відкрито закликає віруючих прийняти еволюцію та інші наукові принципи. Він був пристрасним захисником захисту навколишнього середовища. І, як Папа Римський Франциск, він тихо пропагував толерантність і сприйняття різних проявів суспільства. Але влада Варфоломія більш обмежена, ніж влада Папи. Є вісім інших православних патріархів, кожен з яких очолює національну або регіональну Церкву, і роль Варфоломія – «першого серед рівних».

Кирило, який очолює найбільшу національну церкву, перетворив її на оплот войовничості. Він повністю підтримав війну проти України, а деякі його священники йдуть далі, благословляючи стрілянину з «Градів» і подіх на смерть у битві за Росію. Нудливі маніхейські тиради Кирила – про святу Росію, яка захищає «традиційні цінності» проти гей-парадів декадентського Заходу – це набагато більше, ніж виправдання автократії Путіна. Його антимодерна ідеологія стала інструментом м’якої сили, який охоче використовують консерватори в усьому православному світі, а також праві фігури в Європі (такі як угорський Віктор Орбан). Він навіть завоював прихильників у Сполучених Штатах, де деякі євангелісти та праві католики прагнуть сильнішої сторони в культурних війнах.

Кирило також розпочав агресивну спробу захопити православні парафії, пов’язані з Варфоломієм за допомогою ФСБ, ГРУ, і найманців Вагнера. Російська православна церква використовувала підкуп і шантаж, погрожуючи підірвати церкви, які не приймають її політику, і вимагаючи від новонавернених (і добре оплачуваних) священнослужителів підписувати документи про відмову від усіх зв’язків із церквою Варфоломія. Мета цієї кампанії дуже стара. п’ять століть тому, після того, як Константинополь перейшов під владу османів, один російський чернець написав знамениту думку про те, що Москва стала великою християнською столицею світу: «Два Рими впали, але третій стоїть, і четвертого не буде». Кирило та Путін, здається, мають намір здійснити цю декларацію про «третій Рим» – Москву.

Духовне серце православного християнства розташоване на горі Афон, густому лісистому півострові на півночі Греції. Це спільнота з 20 стародавніх монастирів, і паломники повинні отримати письмовий дозвіл на його відвідування. Жінкам це взагалі заборонено. На півострів, відгороджений парканами від материка, можна потрапити лише на човні, як на острів. Автору цього матеріалу поставили штамп на «гостьовій візі» одразу га світанку в кіоску на березі моря в Уранополісі, грецькому пляжному містечку, повному ресторанів і барів, яке є головними воротами на Афон. Офіціантка, яка принесла каву, була останньою жінкою, яку я бачив за наступні три дні. На пристані відвідувачів Афона очікував пошарпаний старий пором, який поступово наповнився бородатими монахами, будівельниками та купою паломників. Важкий запах немитих чоловічих тіл змішався з морським бризом. Дивлячись на розкішну блакитно-зелену воду, мені стало шкода монахів, які теж повинні відмовитися від купання тут.

На Афоні мало що змінилося з часу, як туди прибули монахи понад 1000 років тому. Вони дотримувались тих самих ритуалів молитви та співу при свічках, навіть коли християнський світ навколо них – колись входив до єдиної імперії – розколовся та трансформувався протягом століть, як повільна детонація. Великий розкол стався в 1054 році. Приблизно в той же час на гору Афон прибули слов'янські ченці, нещодавно навернені з язичництва, які стали важливою частиною населення півострова і залишаються такими досі.

Пором пройшов уздовж західного узбережжя Афона. Через пів години ми побачили групу будівель, увінчаних характерними цибулинними куполами російської православної церкви: монастир Св. Пантелеймона. Це найбільш дружній до Росії монастир на Афоні, і його монахи опублікували відео, на якому один із їхніх священників співає молитву за «президента Володимира Володимировича, уряд і військо нашої Богом береженої Вітчизни». Після вторгнення в Україну в 2022 році настоятель монастиря надіслав Путіну вітання з днем ​​народження, у якому висловив переконання, що «Росія під вашим мудрим керівництвом подолає всі труднощі і стане світовою державою». Монастир не відповів на прохання про візит журналіста туди. І все ж з моїм перекладачем – македонцем на ім’я Горан, який вільно розмовляє російською та грецькою – ми сподівалися переконати ченців поговорити.

Ця війна почало руйнувати те, що монахи називають спільною «афонською свідомістю»

Коли ми йшли вгору від пірсу, стало очевидно, що деякі будівлі монастиря зовсім нові. Інші ще будувались або ремонтувалися, над ними височіли високі крани. Починаючи з кінця 1990-х, заможні росіяни, включно з групою наближених до Путіна олігархів, почали вкладати величезні гроші в Святого Пантелеймона. Зараз це найбільший і найрозкішніший комплекс на всьому Афоні. Фінанси монастирів є непрозорими, і нагляд, який був урешті запроваджений, виявився незначним навіть після того, як настоятеля, пов’язаного з російськими олігархами, у 2011 році було ув’язнено в Греції за розтрату та шахрайство щодо вигідної земельної угоди. Його виправдали через шість років.

При всіх новобудовах монастир Святого Пантелеймона ми застали майже порожнім. Біля головної святині спробували поговорити з ченцем, який пробігав повз. Чоловік скривився і відмахнувся від нас. Помітили другого ченця, і він теж відмовився говорити. Горан, який неодноразово бував на Афоні, був вражений цією грубістю. На Афоні існує давня традиція гостинності для паломників, і перекладач розповів мені, що його тепло приймали у Святому Пантелеймоні до війни в Україні. Тепер – ні.

Наступною зупинкою був монастир Сімонопетра, трохи далі вниз по узбережжю. Прийом тут виявився іншим. У головній будівлі молодий монах із Сирії на ім’я Серафим провів нас у передпокій з чудовим виглядом на море. Він зник, а через хвилину знову з’явився зі срібною тацею, на якій стояли кава, вода й крихітні склянки вишневого лікеру, приготованого ченцями. Коли ми описували наш досвід у Святому Пантелеймоні, Серафим сумно кивнув. Потім він почав розповідати нам про російську змову з метою захоплення та анексії Афона. Мені знадобився час, щоб зрозуміти, що він говорить про те, що сталося в 19 столітті.

Але минуле на Афоні дуже близько. Годинники тут досі працюють за візантійським часом, день починається із заходу сонця, а не опівночі.

Монахи живуть в оточенні фресок, що відображають події, що відбулися століття чи навіть тисячоліття тому. Більшість священнослужителів мають мало контактів із зовнішнім світом і повинні шукати схвалення свого начальства, щоб користуватися Інтернетом. Деякі поточні події сюди проникають. Війна в Україні справила глибокий вплив, і не лише на російських монахів, які мовчазно поставилися до мене; ця війна почало руйнувати те, що монахи називають спільною «афонською свідомістю».

«Це як величезний шрам, війна між двома православними народами», – говорить старець Єлісей, ігумен Симонопетри, який зустрівся зі мною наступного ранку після нашого прибуття. «Навіть якщо війна закінчиться, шрами залишаться болючими... Ми не можемо захиститися від такого». Я запитав його, що він мав на увазі. Старець на мить замовк, сьорбаючи каву й дивлячись на блакитний простір Егейського моря. «Ми не знаємо, як відокремити Церкву від нації», – сказав він. – Це проблема православної традиції».

Ця проблема бере свій початок у четвертому столітті н. е., коли римський імператор Костянтин прийняв християнство, а потім нав’язав його своїм підданим. Протягом понад 1000 років після того Церква і держава в Константинополі «вважалися частинами єдиного організму», за словами історика Тімоті Вара, згідно з доктриною під назвою «симфонія» або «гармонія». Відлуння цього злиття можна побачити сьогодні в багатьох символах православної влади, включаючи корону, яку Варфоломій носив під час офіційних подій, і трон, на якому він сидить.

Одним із парадоксів сучасного православ’я є те, що його жорсткість стала предметом продажу на Заході. Багато консерваторів скаржаться, що основні церкви – як католицькі, так і протестантські – стали м’якими та безхребетними. Дехто в Європі та Сполучених Штатах відкрито прагне більш відверто християнської політичної сфери. Навернення до православ’я зростає, і більшість навернених не шукають толерантного предстоятеля, як Патріарх Варфоломій. За словами Сари Ріккарді-Шварц, дослідниці православ’я, яка викладає в Північно-Східному університеті в Бостоні, новонавернені, як правило, є правими та русофілами, а деякі відкрито говорить про своє захоплення «царською» роллю Путіна. У США новонавернені зосереджені на Півдні та Середньому Заході, і деякі з них стали палкими онлайн-проповідниками ідеї, що Діксі (Південь США) з його патріархальними традиціями є природним домом для російського православ’я. Деякі з них прикрашають свої веб-сайти сумішшю конфедеративної ностальгії та ікон російських святих.

Патріарх Кирило добре усвідомлює свій статус серед американських релігійних консерваторів: і його, і його заступників тепло вітали під час візитів до США (ці візити відбулися до російського вторгнення в Україну в 2022 році). Під час візиту до Москви в 2015 році Франклін Грем – син покійного південного баптистського лідера Біллі Грема – сказав Кирилу, що багато американців хотіли б, щоб їхнім президентом був хтось на зразок Путіна.

Російське православ'я має геть зовсім інший вигляд для багатьох, хто в ньому виріс. У мій останній день на горі Афон я мав розмову з молодим чоловіком на ім’я Микола Косицький, студент українського мовознавства та частий гість на Афоні. Цього разу він привіз із собою групу з 40 українських паломників. Косицький розповідав про війну, про друзів, яких він втратив, зруйновані життя, роль російської пропаганди. Я запитав його про пов’язану з Москвою церкву, яку він знав усе своє життя, і він сказав щось, що мене здивувало: «Українська православна церква» – тобто Церква Кирила і Путіна – «це зброя у цій війні».

Усе своє дитинство, як він пояснив, Микола чув, як священники говорили про Росію мовою, яка змішувала сакральне та світське – «концепція святої Русі, рятівниці цього світу». «Ви чуєте це щонеділі від свого священника: що ця нація бореться зі злом, що це третій Рим, так, новий Рим. Вони справді в це вірять», – сказав Косицький. Саме тому, вважає він, багатьом українцям так важко відірватися від Московської церкви, навіть коли вони бачать, як Кирило говорить про їхніх власних національних лідерів як про антихристів. Косицький сказав мені, що йому знадобилися роки, щоб відокремити правду від брехні. Уся його родина приєдналася до нової Української церкви (УПЦ/ПЦУ) одразу після її визнання Варфоломієм, у 2018 році. Так само й мільйони інших українців.

Але релігійні ідеї важко вмирають, сказав Косицький. Російське послання живе в свідомості багатьох українців, особливо старшого віку. Серед меседжів, які найважче засвоїти – те, що Захід представляє загрозу християнським цінностям, і що носієм цієї загрози є скромний на вигляд патріарх у Стамбулі.

Я вперше побачив Варфоломія дощового вечора наприкінці листопада. З того місця, де я стояв, у напівтемних і вогких куточках собору Святого Георгія в Стамбулі патріарх з’являвся здалеку – постать у червоно-золотій накидці. Варфоломій пішов вперед, стискаючи посох, і зійшов на свій патріарший престол. Для будь-кого, хто, як я, виріс на затертих протестантських ритуалах, православні богослужіння схожі на поливання кислотою в опері. Собор був глибокий і затінений, як каньйон, сповнений пахощів і хвилюючих звуків тихого хорового співу. З ікон на стінах святині дивилися блискучі очі.

Того вечора храм був переповнений людьми, які прибули з усіх куточків православного світу на щорічне свято святого Андрія, покровителя Фанару. У натовпі я почув уривки кількох мов – грецької, сербської, французької – і побачив трьох східноафриканських священників у коричневих мантіях, які були стягнуті мотузкою на талії. Коли служба підійшла до кінця, Варфоломій традиційно благословив нового архонта, мирянина, якого вшановували за служіння церкві. «Аксіос!» тричі вигукнув, і щоразу вірні хором повторювали за ним: «Аксіос!» («достойний»).

Коли служба закінчилася, ми вийшли у невеликий дворик, викладений плитами, що підкреслює особливий статус Фанару. Його шанують як церковну столицю православного світу, але він тісниться в просторі, не більшому за готель середнього розміру, і оточений мусульманським суспільством, яке ставилося до нього з неприхованою ворожістю. Комплекс затьмарений мінаретом сусідньої мечеті, чия звукова система голосно проголошує ісламський заклик до молитви п’ять разів на день. Священнослужителі повинні скидати свій духовний одяг кожного разу, коли вони залишають комплекс, щоб не ображати почуття мусульман.

Мені довелося поспілкуватися з Варфоломієм на вечірньому прийомі після концерту електроскрипки на його честь у грецькій школі в Стамбулі. Мені було напрочуд легко пробратися крізь гущавину відвідувачів, дипломатів, католицьких єпископів і офіціантів, що балансували на тацях з вином і закусками. І ось він сидів у кріслі. Він поманив мене, і коли я сів, він по-батьківськи стиснув моє передпліччя. Зблизька Варфоломій має рожевий, плямистий колір обличчя, а його біла борода виглядає майже як прямокутник диму. Він чудово володів англійською; коли нас кілька разів перебивали доброзичливці, він розмовляв з ними французькою, грецькою та турецькою. Дуже спокійно відповідав на мої запитання про Церкву та її традиції, а також про два його найвищі пріоритети як патріарха – сприяння більшій відкритості до інших релігій і сект та захист навколишнього середовища. Що стосується війни в Україні, то він прямо сказав, що «Кирило дозволяє собі бути знаряддям, бути інструментом Путіна».

Я запитав його про політичну незручність перебування в Стамбулі. Варфоломій визнав, що турки були важкими господарями, але додав: «Нам краще бути в неправославній країні. Якби ми були в Греції, ми були б грецькою церквою. Якби ми були в Болгарії, ми б були Болгарською Церквою. Перебуваючи тут, ми можемо бути наднаціональною Церквою». Ця більша роль є причиною того, що Стамбульська церква відома як Вселенський Патріархат.

Розширення місії Церкви було характерною рисою кар’єри Варфоломія. Він народився як Деметріос Архондоніс на острові Імврос в Егейському морі в 1940 році, лише через два десятиліття після того, як грецьке християнське населення Туреччини було знищено насильством і вигнанням після Першої світової війни. Місцевий єпископ побачив його потенціал і заплатив за його навчання в середній школі. Він продовжив навчання в семінарії, а потім навчався в Римі, куди прибув у 1963 році під час богословського бродіння Другого Ватиканського собору. Варфоломій мав місце в першому ряду, зустрічався з делегатами собору, богословами та іншими відомими католицькими діячами. Православна церква була більш жорстко традиційною, ніж Римська церква, і Варфоломій, схоже, був натхненний зусиллями ватиканських реформаторів розчистити павутиння.

Він не був радикальним. Але він постійно виступав за модернізацію Церкви та сприяння більшій відкритості. Попри загальний консерватизм Церкви, у нього було кілька зразків для наслідування, зокрема його хрещений батько, архієпископ Яків, який був представником Фанару в Північній і Південній Америці з 1959 по 1996 рік, і був одним із небагатьох нечорних священнослужителів, які супроводжували Мартіна Лютера Кінга-молодшого під час маршу від Селми, штат Алабама, до Монтгомері в 1965 році.

Найвидатнішим зусиллям Варфоломія в «оновленні» Церкви є його відданість захисту навколишнього середовища. У пресі його іноді називають Зеленим патріархом. Коли в 1997 році він заявив, що зловживання природним середовищем є гріхом проти Бога, він став першим великим релігійним лідером, який сформулював таку позицію. Можливо, більш суперечливим – принаймні для деяких православних християн – є рішучий заклик Варфоломія до вірян беззастережно прийняти відкриття сучасної науки та медицини. Він вірить в еволюцію та регулярно нагадує своїм послідовникам, що перші форми життя з’явилися на планеті приблизно 4 млрд років тому.

Варфоломій і Кирило мають принаймні одну спільну рису: обидва виросли як християни в тіні суворих світських правителів. Але турецька республіка була м’якою порівняно з більшовицьким режимом, чия марксистська віра визнавала релігію ілюзорною та відсталою – «опіумом для народу». Більшовики особливо прагнули знищити Православну церкву через її глибокий зв'язок із царською традицією. У десятиліття після російської революції 1917 року нові правителі ув’язнили та стратили тисячі православних священників і єпископів.

У 1946 році, коли народився Кирило, Йосип Сталін змінив тактику, відчуваючи, що йому потрібна релігія, щоб здобути підтримку народу. Він відродив Церкву в пропагандистському (зомбувальниму) вигляді, інструмент держави, який масово стежив і контролювався спецслужбами. Коли в 2014 році деякі архіви КДБ було розкрито, зокрема завдяки відважним зусиллям покійного Гліба Якуніна, російського священника-дисидента, який провів роки у в’язниці – було виявлено змову лідерів Церкви. Одним із кліриків-колаборантів, чиє кодове ім’я у файлах є Дроздов («Дрозд»), нібито є патріарх Алексій II, безпосередній попередник Кирила. Ім’я Кирила не фігурувало в документах, але він був продуктом системи, в якій просування було неможливим без схвалення режиму.

Коли Радянський Союз розпався, Церква зіткнулася з кризою ідентичності. Кирило був одним із найвідоміших і харизматичних її лідерів, і на короткий момент, здавалося, він спонукав до нового, більш демократичного напрямку для Церкви. Але коли російське суспільство занурилося в хаос і бандитизм, Кирило дотримувався набагато більш консервативних і автократичних поглядів.

До того часу, як Путін прийшов до влади, у 1999 році, деякі його старі друзі з КДБ уже почали придивлятися до церкви і керувати нею. Це мало певний сенс, адже найбільш віддані й нещадні комуністи виявилися тими, хто найбільше потребував нової віри, і багато з них провели роки, співпрацюючи з церковними діячами. Свій перший візит на Афон Путін здійснив у 2005 році, відвідавши богослужіння у Святому Пантелеймоні, піднявшись на дзвіницю монастиря. Через рік один із його старих наближених із КДБ допоміг заснувати Російське афонське товариство для організації пожертвувань тамтешнім монастирям. Власні релігійні почуття Путіна важко розпізнати, хоча, за чутками, у православну віру в 90-х його привів священник на ім’я Тихон Шевкунов, який керував монастирем неподалік від московської штаб-квартири ФСБ.

У 2008 році документальний фільм під назвою «Падіння імперії: урок Візантії» транслювався на російському державному телебаченні тричі. Режисером і зіркою стрічки став той же Тихон Шевкунов. Теза фільму полягала в тому, що Візантія була безповоротно підірвана ще до того, як османські війська завоювали її в 1453 році, її релігійна культура та рішучість були розмиті зазіханнями Заходу. Русь вважалася спадкоємицею Візантії, природним носієм її святої місії. Історики назвали це шоу історично безграмотним, але вони упустили суть. Справа була не в минулому. Це був план майбутнього.

Кирило став патріархом у 2009 році. Незабаром після цього Путін почав посилатися на православ’я, коли говорив про Росію та її роль у світі. Відтоді по всій країні було побудовано тисячі церков, і Путін здійснював публічні візити до ієрархів Церкви. Кирило «великою мірою надихнув Путіна, щоб він змусив його мислити цивілізаційними категоріями», – говорить Кирило Говорун, теолог українського походження, який 10 років був особистим помічником і спічрайтером Кирила, перш ніж піти у відставку в 2012 році, незадоволеним розвитком церкви. Прихильники Путіна швидко почали копіювати розмови свого президента про «Святу Русь» та її «сатанинських» ворогів.

Рішення Путіна повернути православ’ю його колишню суспільну роль було хитрим, незважаючи на його особисті релігійні почуття. Російська імперія розвалилася, але її обриси все ще можна було побачити в російському православному релігійному просторі, який виходив за межі Росії і аж до Афону і навіть до Єрусалиму. Для правителя, який прагнув відродити втрачений статус своєї країни, церква була чудовим способом поширення пропаганди та впливу.

Якщо Кирило і мав якісь ілюзії щодо того, хто стоїть вище в новій симфонії між Церквою та державою, то вони швидко розвіялися. У 2011 році він підтримав критику корупційних парламентських виборів у Росії. Незабаром у підконтрольних державі ЗМІ з'явилися повідомлення про елітні квартири Кирила та його родичів. Почали циркулювати інші історії про мільярди доларів на секретних банківських рахунках. Один сайт опублікував фотографію 2009 року, на якій Кирило носить годинник Breguet вартістю близько $30 тис. Кирило заперечував, що коли-небудь його носив, але після невдалої спроби його зафотошопити, РПЦ довелося визнати, що годинник належав йому, і принизливо вибачитися. Відтоді Кирило виявляв жахливу лояльність до влади. На урочистостях на честь свого першого десятиліття на посаді глави Російської церкви у 2019 році він з'явився разом з Путіним і подякував Богу і «особливо Вам, Володимире Володимировичу». (Прохання про коментар від Кирила та Московського патріархату залишилося без відповіді).

Для Кирила і Путіна недостатньо було відновити статус Церкви в Росії. Щоб повернути собі «русский мир», їм довелося вести набагато ширшу боротьбу за вплив і престиж, яка включала б і знищення Варфоломія.

Російська кампанія почалася в Греції, де існує природне джерело співчуття, утворене давніми релігійними зв’язками та спільними ворогами. У середині 2000-х років російські олігархи почали будувати церкви та роздавати гроші за послуги. Єпископи, які позичали святі мощі для турів по Росії, могли непогано заробити собі або своїм парафіям. За російськими інвестиціями послідували систематичні спроби очорнити патріарха Варфоломія на сотнях нових грецькомовних веб-сайтів, блогів і груп у Facebook. Цей онлайн-наступ задокументований Александросом Массаветасом, грецьким журналістом, у його книзі «Третій Рим» у 2019 році. «Повідомлення полягало в тому, що Варфоломієм маніпулюють турки, або США, або Ватикан, – пояснює Массаветас, – і що тільки Росія представляє справжній православний дух, а Путін – її захисник».

Для правителя, який прагнув відродити втрачений статус своєї країни, церква була чудовим способом поширення пропаганди та впливу

Фанар роками не помічав цих нападів. Варфоломій наполегливо працював, щоб зберегти єдність будь-якою ціною, тому що він планував скликати історичний Всеправославний собор, який він вважав вершиною свого правління. Церква не проводила Святий і Великий Собор більше 1000 років, і планування цього почалося в 1961 році. Варфоломій був настільки зацікавлений в тому, щоб Собор відбувся, що він йшов назустріч росіянам на кожному кроці. Під час підготовчої зустрічі росіяни заперечували проти запропонованих формулювань про дискримінацію, наполягли на видаленні всіх згадок про расові та сексуальні меншини. (Схоже, Кирило сприймає мову прав людини як мовчазне схвалення гомосексуалізму та інших уявних гріхів). Вони також вимагали, щоб заклики України до релігійної незалежності були зняті з порядку денного. Варфоломій піддався усьому цьому, навіть погодив план розсадки на Соборі...

Але лише за тиждень до дати початку Собору, у 2016 році, коли всі вілли були заброньовані та готові в курортному містечку на Криті, росіяни відмовилися брати в ньому участь. Вони пояснили своє рішення тим, що значно менші православні церкви (Болгарія, Грузія та Антіохія), також вийшли незадовго до цього. Попри те, що виникали справжні розбіжності щодо документів, підготовлених для зустрічі, ці три менші Церкви мають тісні зв’язки з Москвою, і російський крок сприймався як чергова спроба принизити Варфоломія.

Однак Кирило, схоже, прорахувався. Його публічне зневажливе ставлення оголило розбіжності в Церкві та позбавило Варфоломія стимулу йти на компроміси. Архієпископ Елпідофор, який зараз є старшим єпископом Фанару в Сполучених Штатах, говорить про цей епізод під час розмови в його офісі на Манхеттені, у Верхньому Іст-Сайді. Можливо, найважливішим наслідком кроку Кирила, пояснив він, було те, що він відкрив двері для того, щоб дати українцям те, чого вони хотіли. «Це було зелене світло», – сказав він.

Рух за релігійну незалежність в Україні тривав протягом десятиліть, і він зростав у тандемі з політичними протистояннями країни з Москвою. Ще в 2008 році тодішній предстоятель Московської церкви в Україні, митрополит Володимир, заявляв, що церква і держава повинні бути розділеними – позиція, яка була б немислимою в Росії. Коли Віктор Янукович, маріонетка Кремля, став президентом України у 2010 році, він чітко дав зрозуміти, що хоче повернути Православну церкву – 72% українців сповідували цю віру – назад у своє підпорядкування. Український єпископ Олександр Драбинко розповів мені, що одного ранку 2013 року його викликали до міністерства внутрішніх справ на зустріч. Один із чиновників Януковича виступив з різкою заявою, і сказав Драбинку: «Ми повинні змістити Володимира, тому що нам потрібен хтось лояльний до нас». Посадовець додав, що з наближенням чергових виборів в Україні у 2015 році «Церква має підтримати нашого кандидата».

Знакові події 2014 року, відомі в Україні як Революція Гідності, були не просто громадянським рухом за повалення корумпованого автократа. Повстання породило в українців нове відчуття незалежності, зокрема завдяки ролі, яку відіграла православна церква. Хоча деякі священники підтримали Януковича та його уряд, багато інших відкрито підтримали повстання. Коли поліція напала на протестувальників на центральній площі Києва, один єпископ дозволив їм сховатися від поліції у своєму соборі (Михайлівський золотоверхий собор був у підпорядкуванні УПЦ КП, який очолював патріарх Філарет) неподалік.

Нахабна неоколоніальна відповідь Росії на революцію 2014 року – захоплення Криму – розлютила українців і посилила рух за релігійне розлучення з Москвою. У жовтні 2018 року, через кілька тижнів після напруженої зустрічі з Кирилом у Стамбулі, Варфоломій скасував едикт 1686 року, який давав Москві релігійний контроль над Україною. Він також запустив процес, який приведе до визнання нової Української церкви, такої, яка буде під юрисдикцією Варфоломія, а не Москви.

Росіяни були розлючені, і Кирило розірвав стосунки з Фанаром. У всьому світі Москва почала поводитися так, ніби вона вже стала третім Римом. Яскравою ілюстрацією стали події в Африці, де розташований один із найдавніших православних патріархатів (в Александрії, Єгипет). Кирило заснував нову філію Російської православної церкви і почав націлюватися на існуючі там православні парафії, лідер яких приєднався до Варфоломія. «Через Facebook та Instagram вони звертаються до наших підписників», – сказав мені митрополит Грегоріос, грецький єпископ, який перебуває в Камеруні з 2004 року. – Вони починають із надсилання грошей. Вони всіх прив’язують до них, показують, що Росія багата, показують, що вони можуть отримати більше грошей».

Грегоріос, якому 62 роки, провів зі мною дві години у холі афінського готелю, описуючи релігійні зусилля Росії в Африці, які, за його словами, фінансуються силами найманців «Вагнера». Грегоріос пояснив, що православні священники більш вразливі до хабарництва, ніж римо-католицькі, тому що їм дозволено одружуватися, і багато з них мають великі сім’ї, яких потрібно утримувати. «Тому росіяни кажуть: «Ми дамо освіту вашим дітям». Вони привозять мотоцикл, машину. Вони кажуть, що «греки просто дають велосипеди», і вони подвоюють зарплату, яку ми платимо». Минулого року, за його словами, він втратив шістьох священників у своїй юрисдикції: «Росіяни звернулися до них і запропонували 300 євро на місяць». Пізніше Грегоріос поділився зі мною деякими документами, які повинні підписати священники, присягаючи на вірність патріарху Московському «до смерті».

Російська церква зробила такі ж агресивні кроки в Туреччині, на Балканах та в інших країнах. Схоже, що російські спецслужби залучені до деяких із цих операцій. У вересні уряд Північної Македонії вислав високопоставленого російського священника та трьох російських дипломатів, звинувативши їх у шпигунстві. Через тиждень того самого священника Вассіана Змеєва вислали з Болгарії. За словами Миколи Крастева, журналіста з Софії, Змеєв, схоже, організовував спроби розділити балканські православні церкви та посилити опозицію новій українській церкві. Усе це мало свій ефект: лише чотири православні церкви (з приблизно 17, залежно від того, як рахувати) визнали нову Українську церкву, затверджену Варфоломієм.

Наприкінці 2021 року, втомлений конфліктом і стурбований тим, що він завдає шкоди всьому православ’ю, Варфоломій звернувся до росіян і отримав відмову. «Московський патріархат «надіслав нам повідомлення про те, що ми не будемо вести жодного діалогу», – нагадав архієпископ Елпідофор. Росіяни, продовжив він, заявили, що «рана настільки глибока, що нам знадобиться щонайменше два покоління, щоб її подолати». Повідомлення могло бути не зовсім щирим. Росія вже планувала те, що, як вона вважала, буде набагато швидшим вирішенням проблем України, без діалогу.

Печерська обитель у Києві може бути найважливішим християнським місцем у слов’янському світі. Заснований близько 1050 р. н. е. монахом з гори Афон, це великий комплекс золотоверхих церков, дзвіниць і підземних тунелів, оточених кам’яними стінами та розташованих на пагорбі, що виходить до річки Дніпро, у центрі міста. У перші дні російського вторгнення, у лютому 2022 року, ходили чутки про план десантування російського спецназу на територію монастиря, яких мали зустріти лояльні до Москви православні священники. Загарбники мали швидко просунутися до сусідніх урядових будівель і отримати контроль над столицею.

Чутки не справдилися, але для багатьох українців вони звучали правдоподібно. Російські військові та їхні поплічники почали використовувати православні монастирі та церкви як бази, щойно вони прибули на схід України в 2014 році, і продовжували робити це протягом останніх двох років на окупованих територіях. Вони навіть оприлюднили цей факт, явно намагаючись показати, що церква на їхньому боці. Багато священників, у тому числі відомих, справді підтримували Росію.

Але жорстокість вторгнення 2022 року об’єднала українців, а спроби Кирила окропити їх святою водою, описуючи тих, хто виступав проти росіян, як «злі сили» та вихваляючи «метафізичне значення» російської агресії, зробили його ненависним персонажем. Зараз багато українців з глибокою підозрою ставляться до пов’язаної з Москвою – Української православної церкви (Московського патріархату). Українські спецслужби протягом останніх двох років проводили регулярні рейди в її церквах і монастирях, в тому числі у Києво-Печерській лаврі. Десятки священників УПЦ МП були заарештовані та звинувачені в шпигунстві та інших злочинах. У жовтні минулого року український парламент почав розглядати закон, який може повністю заборонити підтримувану Росією церкву. Ця церква все ще має більше парафій в Україні, ніж її новий, незалежний конкурент, але її довгострокові перспективи виглядають похмуро.

Втрата всього українського православ'я була б серйозним ударом для Кирила. У найкращі для РПЦ часи На Україну припадало близько третини парафій, на які вона претендувала. Україна також має набагато вищий рівень релігійності, ніж Росія, де справжня побожність, здається, рідкість – факт, який незручний для кирилівських виступів про моральну зіпсованість Заходу.

Лише через два місяці після вторгнення відомий російський священник і блогер на ім’я Павло Островський, який зазвичай не був критиком режиму, випустив у телеграмі тираду: «Дехто стверджує, що Росія є оплотом усього благородного і доброго, яке бореться проти світового зла, сатанізму та язичництва, – писав він. – Що це за дурниці? Як можна бути знатною твердинею, маючи 73% розлучень у сім’ях, де панує пияцтво та наркоманія, а процвітає злодійство та відверте безбожжя?».

Спокусливо зробити висновок, що зусилля Росії захопити світове православ’я виявляться програшними. Релігійні лідери всіх мастей засудили участь Кирила у війні, у тому числі Папа Римський Франциск, який сказав російському патріарху, щоб він не був «служителем Путіна». Можливо, навіть, як сказав архієпископ Елпідофор, що «Московський патріархат – не стільки Церква», скільки зручний засіб для націоналістичної ідеології. Російський народ, запевнив він, є головною жертвою цієї релігійної тиранії.

Архієпископ може бути правий щодо Московського патріархату: це не Церква у тому розумінні, яке ми давно прийняли на Заході. Тим не менш, це не просто рука Кремля. Це щось більш небезпечне, двоголовий звір, який може викликати давню релігійну лояльність, навіть якщо він використовує всі ресурси поліцейської держави 21-го століття: інтернет-тролів, велику кількість готівки, мовчазну загрозу насильства. Мабуть, найбільш тривожною можливістю є те, що Церква Кирила, з її хитромудрим поєднанням політики та віри, виявляється краще пристосованою до виживання в нашому столітті, ніж звичайні церкви.

Серед 40 тис. православних священників у Росії безперечно є ті, які не приймають шовіністської лінії Кирила. Але більшість священнослужителів є поступливими, а голосна меншість налаштована навіть більш екстремально, ніж їхній патріарх. Протоієрей Андрій Ткачов, який народився в Україні, а нині живе в Москві, став сумно відомим своїми проповідями, у яких стверджує, що «смерть воїна – це найкраще». У нього мільйони підписників у соціальних мережах. Інші священники перетлумачили християнську доктрину таким чином, що вона тепер нагадує Хрестові походи. У мережі можна легко знайти відео, як ще один відомий священик Ігор Черемних стверджує, що заповідь «Не вбий» стосується поведінки лише цивільних, а не військових.

Колишній помічник Кирила Кирило Говорун знає багатьох із цих священників особисто. Він називає їх «турбо Z-православними» (Z використовується як символ російської війни.) Деякі з них були пов’язані або навіть особисто близькі до Євгена Пригожина, покійного олігарха та лідера групи «Вагнера». «Це чудовисько переріс своїх творців, – сказав мені Говорун. – Це Франкенштейн».

Наступного дня після зустрічі з Патріархом Варфоломієм у Стамбулі я пішов гуляти біля Фанару. Свято Андрія закінчилося, і стародавні вулиці вже не були заповнені паломниками. Падав холодний дощ. Проходячи повз реліквії мертвих цивілізацій – римської, візантійської, османської, я помітив, що думаю про те, чи православ’я зрештою розділиться на дві релігії чи просто послабиться через суперечки, як і християни, які колись правили Константинополем.

Може бути, що Кирило та його розлючені ревнителі являють собою останні іскри згасаючого полум'я. Це те, у чому Варфоломій запевняв свою паству: що він веде Церкву в майбутнє, а Кирило тримається за минуле. Але як патріарх у Стамбулі він також повинен знати, що лінія історії не завжди вигинається так, як нам хочеться.