Пасхальна Асамблея. Гібрид Всеросійського Собору і Газіместану

Після «багатогодинних дискусій», які у середині березня відбулися між президентом Сербії Александром Вучичем і президентом боснійсько-герцеговинського ентитета Республіки Сербської Мілорадом Додіком у присутності сербського патріарха Порфірія, на православну Пасху, яка цього року припадає напередодні святкування Дня Святого Георгія, було оголошено великий Пасхальну Асамблею (собор) Сербії та Республіки Сербської. Про це пише Любомир Філіпович у колонці на сайті Центра західнобалканських досліджень

Сербський президент у властивому йому стилі оголосив, що на цих зборах ухвалюватимуть «важливі рішення щодо виживання сербського народу у своїх оселях, його економічного прогресу, збереження сербської мови та кирилиці, а також спільної культурної спадщини».

Александар Вучич ніколи не втрачає нагоди створити драму навколо як дрібних, так і великих питань. Зовнішні спостерігачі часто не помічають того, що його регіональні та міжнародні активності завжди мають враховувати внутрішньополітичну динаміку в Сербії. Зараз країна у розпалі передвиборчої кампанії у Белграді після того, як минулорічні вибори поставили політичних суб’єктів у патову ситуацію, коли формування місцевої влади в столиці виявилося неможливим. Белград є важливим ресурсом не лише символічно, як столиця, але й через свій розмір, оскільки там проживає 20 відсотків населення Сербії. Крім того, зміна місцевої влади у Белграді потенційно може викликати ефект доміно по всій Сербії, подібно до того, що сталося в 1990-х роках, коли зміни в Белграді передували зміні режиму і на державному рівні.

Авторитарні режими по всьому світу мають досить узгоджену схему дій, коли йдеться про збереження влади: тиск на медіа та громадянське суспільство, залякування, національна та етнічна гомогенізація, загроза правам національних спільнот, а в крайніх випадках – провокація збройного конфлікту. Режими Мілошевича та Путіна в цьому відношенні є попередниками та моделями для системи Вучича. Важливо не забувати, що нинішній президент Сербії займав посаду міністра пропаганди під час правління Мілошевича.

У цьому світлі анонс події, підготовка до якої триває останні пару років, слід розглядати через кампанії, пов’язані з популяризацією «Сербського світу», як-от відверто невдалий проєкт Дня сербського прапора, який відзначається у вересні кожного року.

Оригінальні Всесербські збори

Ось слова із тексту пісні «Свобода» популярного загребського гурту 1980-х років Azra: «хто не пам’ятає, переживає знову». Тому ті, хто не пам’ятає 1980-х, можуть подумати, що у кроках Вучича і Додіка є щось нове, хоча насправді це лише відлуння великих народних здвигів кінця 1980-х. Йдеться про кампанію «національного пробудження сербів», яка після кульмінації призвела до війн та розпаду Югославії.

Кульмінацією стала саме та подія, яка, ймовірно, слугує для Вучича зразком для цьогорічного Пасхального собору – великий Газіместанський збір (собор) 1989 року, де Мілошевич поставив точку на існуванні СФРЮ.

Після смерті Йосипа Броз Тіто Югославія занурилася в політичну та фінансову кризу. Настав час платити по боргах за дорогу державну програму загального добробуту та самоврядування соціалістичної системи, а титоїзм як об’єднуючий фактор так і не пережив югославського диктатора. Гасло «навіть після Тіто буде Тіто» так і залишилося висіти в повітрі.

Перші іскри спалахнули в Косово, і Сербія досить жорстко відповіла. Після поїздки до Косово Мілошевич був сприйнятий як месія сербського національного руху, що спонукало його влаштувати переворот у Сербській комуністичній партії, під час якого було усунено тодішнього лідера Івана Стамболича, якого таємна поліція Мілошевича пізніше вбила перед виборами 2000 року.

За сприяння Сербської академії наук і мистецтв і Сербської православної церкви було розпочато кампанію «сербського відродження», а також низку заходів і демонстрацій, що призвело до переворотів у комуністичних партіях Воєводини, Косово та Чорногорії. Кульмінацією всього стало зібрання сотень тисяч людей на Газиместані, місці битви на Косовому полі, щоб відзначити її шестисотріччя. Косовський міф займає важливе місце в сербській національній міфології, а мобілізаційний потенціал цієї події змусив Сербію досить самовпевнено звернутися до інших республік СФРЮ з вимогою перевизначити відносини всередині країни, в яких, згідно з баченням Мілошевича на той час, Сербія повинна зайняти «місце, на яке вона заслуговує», тобто центральну і домінуючу роль в Югославії. Оскільки це не влаштовувало інших, і оскільки Мілошевич був готовий до цього, був запущений план «Б», який, можливо, був планом «А» – проєкт маленької Югославії, чи великої Сербії, де проживали б усі серби. Цей проєкт призвів до кровопролитних війн на території колишньої Югославії, розпаду країни та повної ізоляції Сербії та Чорногорії.

Російський собор як зразок

Чи йдеться про синхронізацію, дух часу чи координацію, неможливо впевнено стверджувати, але моделі «Російського світу» та «Великої Сербії» одночасно існують і співіснують із багатьма паралельними та аналогічними деталями в оформленні та внутрішній динаміці.

Те, що зараз відбувається в Україні, здається запізнілою ланцюговою реакцією порівняно з тим, що відбувалося в Югославії.

У Радянському Союзі перші проблеми також почалися на периферії. Перші протести спалахнули в Казахстані внаслідок міжнаціональної напруги. Трагедія в Тбілісі в квітні 1989 року, а також етнічна напруга навколо Нагірного Карабаху вимагали реакції центральної влади в Москві.

Подібно до народних здвигів і 600-річчя Косової битви, в СРСР у 1988 році було започатковано масовий захід, присвячений тисячоліттю Хрещення Русі. Однак через бойкот Константинополя, а також скромну підтримку з боку держави, ця кампанія не мала суттєвого впливу на національно-етнічну гомогенізацію простору, який російський націоналізм вважає єдиним російським етнічним простором (Білорусь, Росія та Україна). Однак у 1993 році Російська православна церква за ідеєю нинішнього Патріарха Кирила, який тоді був митрополитом Смоленським і Калінінградським РПЦ, утворила Всесвітній російський народний собор, як відповідь на «важкий період вітчизняної історії, коли російський народ потребував єдності». Про це йдеться на сайті Собору в розділі «Про нас», де також вказано наступне: «Росіяни століттями жили на території однієї країни і були об’єднані спільною державністю і спільними духовними цінностями. З 1991 року росіяни стали розділеним народом…» Звучить знайомо. На останньому Всеросійському соборі наприкінці березня, російський патріарх Кірілл заявив, що в Україні ведеться «священна війна».

Всесербська Асамблея

Хоча Вучич після вищезгаданої зустрічі з Додіком «у присутності Патріарха Порфірія» оголосив про скликання Асамблеї (собору) Сербії та Республіки Сербської, Додік нещодавно заявив, що Асамблею буде поширено на регіон: «Асамблея об’єднає політичні еліти Республіки Сербської та Сербії, політичних представників Чорногорії та КіМ (Косова і Метохії), а також діаспору. Будуть залучені науковці РС та Сербії, і навіть науковці з Чорногорії, хто бажає взяти участь, представники Сербської православної церкви».

Сербський пропагандист, режисер і колишній парамілітарний доброволець Драгослав Бокан виступив на російському пропагандистському каналі RT, підтвердивши ідею широкого всесербського збору, назвавши цей захід частиною ширшої оборони, «якщо відбудеться окремий напад на Республіку Сербську, а потім послаблення Сербії і повернення Чорногорії до «монтенегрінства» – тоді нам кінець, тому що тоді вони нас роз’єднають, як вже намагаються».

В Чорногорії виступив Мілан Кнежевич, лідер проросійської сербської партії ДНП (Демократичної народної партії) , яка є одним із лідерів парламентської більшості і незабаром увійде до уряду. У мережі «Х» він заявив: «Єдиною відповіддю на спроби геноцидації сербського народу, відторгнення Косово, розшматування нашої історії, втрати нашої ідентичності, є Святогеоргієвський собор (асамблея). Мало нас, кого там не буде, а нас буде багато, коли ми там зустрінемося».

Сербська парламентська опозиція не братиме участі в цих зборах. Депутат від опозиції та один із її лідерів Павле Грбович відреагував критикою: «Справа в тому, що кожного разу, коли уряд СНС [правлячої Сербської прогресивної партії] опиняється в складних обставинах – а вони в рази складніші на даний момент, маючи на увазі, що йдеться про режим, який був спійманий на крадіжці виборів (…) і якому загрожує повна зупинка європейської інтеграції та блокування європейських фондів, вони вдаються до квазіпатріотичної джокер-карти та створення атмосфери, яка є на межі конфлікту та інциденту, де знову проводиться вимірювання патріотичних клітин крові, де знов створюється внутрішній поділ на патріотів і зрадників і де формується та знаменита єдність за путінською моделлю правління».

Відреагувало і громадянське суспільство. Соня Бісерко із сербського Гельсінського комітету заявила Голосу Америки: «Він [Вучич] організовує це на основі ідеї єдності; «сербський світ» проявляється через його часті зустрічі з Додіком і Порфірієм». Бісерко вважає, що це ґрунтується на очікуванні, що міжнародні обставини зміняться – «перемога Путіна, очікується перемога Трампа… Тож вони весь час стежать за подіями в ширшому міжнародному контексті, очікуючи, що ситуація зміниться на їхню користь. І звідти коливання Вучича, постійне балансування якого базується на цих оцінках, уявленнях чи очікуваннях».

Загалом, Асамблея та її масштаби мають, судячи з усього, мають залишатися обмеженими за охопленням і намірами мобілізувати критичну масу для будь-якого регіонального конфлікту. Режим Вучича на це не здатний. У чому він може мати успіх, так це у внутрішньопартійній гомогенізація СНС Вучича та правлячої коаліції, хоча навіть і це залишається під питанням.