У боротьбі добра зі злом потрібна готовність убивати

В Ісфахан сьогодні прилетіло. Поки не дуже зрозуміло, чи можна те, що сталося, вважати вичерпною відповіддю Ізраїлю на ракетно-дронову атаку 14 квітня і чи не буде суттєвіших ударів по Ірану.

Цікаво, що в нинішньому ірано-ізраїльському загостренні абсолютно не згадується, що Ізраїль має можливість відповісти в ніщивний спосіб. Нікому навіть на думку не спадає обговорювати ймовірність застосування ядерної зброї, якої в Ізраїлю немає, але якщо треба, то, звичайно, є. Просто всім, включаючи найлютіших ворогів, ясно, що це "треба" для Ізраїлю настане виключно в найчорніший день і його будуть щосили відсувати всіма іншими, неядерними засобами. Намагаються його відсувати і союзники, які активно допомагають ізраїльській обороні збивати ракети та "шахеди".

Спроби порівняти ситуацію на Близькому Сході з українською викликають у партнерів України щирий подив: це зовсім інше! І участь авіації НАТО в оборонних діях у небі України може бути неправильно зрозуміла Росією, а в неї ядерна зброя. Ось коли говорять про Росію, про її ядерний потенціал пам’ятають завжди, і вона сама з приводу і без приводу про це нагадує. Усі беруть цю обставину до уваги найсерйознішим чином: не дай Боже, станеться ескалація.

Немає в дипломатичній мові останнім часом слова, популярнішого за ескалацію. Ніхто не хоче ескалації, навіть ті, хто затіяв ескалацію. Тому слово ескалація дедалі частіше йде з приставкою де-: "деескалація". Усі хочуть бути багатими та здоровими. І живими. Тим часом з кожним днем додається мертвих і хворих, розсудливі міркування про користь миру в стилі реклами вітамінів бійню не зупиняють. Заклики до агресора деескалювати ескаловане звучать для нього сигналом, що настав час фіксувати досягнення щойно відіграного раунду вбивств і руйнувань і готуватися до нового.

Зрозуміле прагнення Заходу уникати ескалації призвело до того, що з арсеналу засобів для роботи з особливо буйними гравцями на міжнародній арені практично зникли силові інструменти. Установка "не нагнітати" набула абсолютної цінності, яка зсуває інші цінності на другий-третій план. У президентство Рейгана при затвердженні в сенатському комітеті на посаду державного секретаря Сполучених Штатів генерал Олександр Хейг, ветеран корейської та в’єтнамської воєн, заявив, що існують речі, важливіші за мир. Для глави дипломатичного відомства в епоху ядерного протистояння публічна позиція така собі, і через півтора року рубаку на цій посаді змінив менш відвертий і більш миролюбний діяч. Але кредо Хейга гранично просте і зрозуміле: якщо в інтересах національної безпеки і для захисту базових принципів існування громадян потрібне застосування зброї, її слід застосувати. Або позначити рішучий намір застосувати за певних обставин.

Так, за нинішньою надстриманістю Заходу стоїть безліч прикладів невиправданих інтервенцій, погано зрозумілих інтересів національної безпеки. Тамтешні лідери ретельно дмухають на воду, пам’ятаючи, як їхні попередники обпеклися на молоці. Але, як пише в The Telegraph британська журналістка Зої Стрімпел, "дискредитація західного втручання та військової сили не зробила світ кращим, затишнішим, справедливішим. Ми лише запалили зелене світло перед монстрами". Монстри не бояться демонструвати силу та готовність вбивати. Щобільше, вони вважають своєю магічною здатністю показову готовність до різанини та нечутливість до людських втрат. "Так, ми схибнуті, з нами краще не зв’язуватися і відійти убік!" Як заявив The Financial Times один з іранських високих чиновників, коментуючи атаку 14 квітня: "Послання Ірану було чітким: ми шаленіші, ніж ви думаєте, і готові винести наслідки війни, якщо це буде необхідно".

Водночас Захід, який забув, що таке необхідність перед смертельною небезпекою відправляти на війну десятки тисяч батьків, синів, чоловіків і братів, перебуває в стані "моральної немочі і боягузтва, які глибоко проникли в нашу психіку", зазначає Стрімпел. "Ми надто самозакохані і позбавлені інтересу до того, що відбувається, надто розніжені та розсіяні, щоб проявляти колективну мужність чи войовничість. Це спричиняє катастрофічні наслідки для всього світу загалом і для безпеки та процвітання Заходу".

Такий розслаблений стан тієї сили, яка тільки й могла б дати відсіч монстрам, додатково провокує тих на агресію. Результатом став світ, в якому знахабніли Росія, Іран з його розкиданими на Близькому Сході смертниками-проксі, напівголодна, але озброєна до зубів Північна Корея. Зої Стрімпел не шкодує читачів: "Нам би час згадати, заради чого буває війна і жертви, які вона вимагає. Від нас вимагається готовність відправляти когось на смерть у боротьбі добра проти зла, правого проти неправого, Заходу проти жаху та деспотизму. Це вимагає і готовності вбивати".

Поява таких матеріалів, як у The Telegraph, у західному друку, тривожне занепокоєння, яке звучить буквально у всіх промовах західних лідерів, усе свідчить про корінний переворот у світовідчутті держав і суспільств, які звикли до немовби автоматично гарантованого високого ступеня безпеки за десятки років після Другої світової війни та закінчення війни холодної. Коли польський прем’єр Дональд Туск каже, що Європа переживає передвоєнні роки, а експрем’єр Британії, нині голова Форін-офісу Девід Кемерон порівнює виклики, які стоять перед європейськими лідерами, з тими, що були у 30-х роках минулого століття, це не красиві слова, це заклик до мобілізації перед смертельною небезпекою глобального масштабу, яким був у минулому столітті гітлеризм.

Путін, Кім Чен Ин, Хаменеї послідовно домагаються того, чого хотіли: їх починають сприймати серйозно. Тільки не для того, щоб піддатися, а щоб приборкати. Але це дуже непростий і дуже довгий шлях. Україна на нього стала першою, платячи дуже дорого, але даючи час іншим прийти до тями та приєднатися.