Взрослые игры кукол

Название/автор: Кукольный дом

Театр: Малый театр

Режиссер: Алексей Гладушевский

Конечно, весь мир – театр, а иногда кажется, что это театр кукол. Чужие мотивы, как натренированные руки кукольника, ведут людей по неизвестным им сценариям. Это переплетение марионеточных нитей и называется "обществом". Генрик Ибсен в самой известной пьесе сравнивал с куклой именно хозяйку "Кукольного дома". Режиссер Алексей Гладушевский в Малом театре расширяет метафору: у него все герои – чьи-то игрушки, а сами игры между куклами не по-детски опасны.

Далее текст на языке оригинала

Ібсен починає п’єсу з Різдва: ялика, подарунки, крісло-гойдалка... Режисер Гладушевський – з ковдри, розміром з людину, яку викидають у вікно. Нема тіла – нема діла. "Ласкаво просимо до нашого акціонерного банку", - простягає руку щойно призначений голова Торвальд Хелмер приватному повіреному Крогстаду, що щойно позбувся кар’єрного конкурента. Умова скріплена рукостисканням, правила прийняті, гра почалася.

Хелмер (Сергій Радченко) – хижий ляльковик. Цінує репутацію, сторониться боргів та "заплямованих" знайомств. Щиро кохає дружину Нору, як люблять певний сорт табаку чи музичну шкатулку. Поки дружина підкреслює витончений смак Хелмера та танцює під його улюблені мелодії – в нього відчуття, що він все робить правильно. Єдине, що подразнює в Норі, - її марнотратство, невміння розпоряджатися грошима, "що передалося їй у спадок".

Еталонна лялька Нора (Вероніка Шостак) намагається відповідати очікуванням чоловіка. Мила, наївна, не бере тяжкого у руки та дурного в голову. Єдине, що псує цей фарфоровий образ, - таємниця нориного марнотратства. Вона винна кругленьку суму підлеглому чоловіка, повіреному Крогстаду (Юрій Кулініч). І це її найстрашніший гріх, - звісно, зроблений з благих намірів, - наслідків якого вона ще не усвідомлює.

Поки Нора висить на нитках лише двох ляльковиків - Хелмера та Крогстраду, - вона ще тримає баланс. Правила взаємодії з цими чоловіками їй відомі, вона їх дотримується. Але як тільки в гру вступає ще один ляльковик - її давня подруга фру Лінне (Лариса Шелоумова), - щаслива сімейна фортеця сиплеться, ніби складена з гральних карт. Лінне отримує нову посаду, Крогстрада, без врахувань його попередніх досягнень, звільняють з банку, а лялькоподібна Нора має всі шанс потрапити за ґрати.

Якось Хелмер мудро заявляє: "отруєна брехнею атмосфера заражає, розкладає все домашнє життя". Але під час цієї промови, він ще не знає, як боргові зобов’язання перед Крогстрадом, ніби сталеві ланцюги, обмотали Нору. І скоро, аспідами, переповзуть на нього. І тим більше не підозрює, якими взаємовбивчими ланцюгами скріплений зв’язок ніби випадкових знайомих – Крогстрада та Лінне.

До речі, лише Лінне не знаходилася у виставі в ролі ляльки, а тільки керує іншими. Холодна фру ніби переросла цей іграшковий період. І її рецепт дорослішання з трьох інгредієнтів: ні любові, ні сумлінь, ні жалю. Але насправді Лінне новенька в цьому суспільстві. Ще не встигла обплутатися соціальними нитками: не працює на Хелмера, не завела щоденну звичку бути кращим другом Нори, замість доктора Ранка (Максим Кущов).

Останній, інтелігентний лікар, друг Хелмера, єдиний не дозволяв собі ставати ляльковиком. Все, на що він вирішується напередодні смерті, - признатися Норі в почуттях. На що отримує ввічливе: "Цього зовсім не треба було казати..". Тож одна з моралей п’єси – якщо ти не береш на себе сміливість іноді бути ляльковиком, то ти нудна іграшка, з якою не захочуть грати інші.

Але ігри в дорослих не прощають помилок та й ставки у них відповідні. Про що постійно нагадує атмосфера вистави. Гладушевський настільки її стискає за допомогою світла, звуку, згаданих вище багатометрових сталевих ланцюгів – що і герої, і глядачі, здається, знаходяться в стінах мініатюрного іграшкового будинку. І цей сапієнс нагнітається з такими витонченістю та смаком, з якими Девід Лінч створював власний magnum opus "Твін Пікс".

"Ляльковий дім" в прочитанні Гладушевського – трилер. Його задача – полоскотати нерви, занурити в тривожне сновидіння, з якого важко вибратись, не додивившись до кінця. Але замість лез та зашморги як інструмент залякування режисер використовує наші соціальні очікування та острахи. Як відомо, головний з яких – що інші не захочуть більше з нами грати в небезпечні, дорослі ігри.