Чи можливо звикнути до війни?

Стрес відіграв надзвичайно важливу рольу людській еволюції: завдяки йому й нашій творчій адаптації ми навчилися пристосовуватися до різних умов, на відміну від тварин. Сьогодні ми здатні існувати під водою, над водою й навіть у космосі. Проте стрес не завжди призводить до певного прориву.

Конструктивний вплив стресу 

Він завжди обмежений у часі, тобто має бути короткотривалим. Коли йдеться про стрес на тлі війни, яка триває вже два, а для багатьох — і всі десять років, складається враження, що ми могли до нього звикнути, адаптуватися. Насправді ж ідеться про хронічний стрес, у якому ми перебуваємо вже занадто довго, й це небезпечно. Стрес підвищує рівень кортизолу, що тягне за собою всі інші показники. Ми платимо власним здоров’ям за цю війну. Й у тилових, здавалося б, містах, і навіть за кордоном.

Кожна людина має власний ресурс, запас життєвих сил. Ми можемо уявити собі це як контейнер, що містить нашу здатність справлятися зі стресом, адаптуватися й творчо реагувати на виклики. У кожного розмір цього контейнера свій. Коли ми постійно стикаємося зі стресом і адаптуємося, наш контейнер трансформується, збільшує місткість. Але це вимагає ресурсів, тобто енергії, часу та зусиль.

Є відомий вислів: «Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими». В цьому є рація, але що більше стресу, то більше необхідно ресурсів для відновлення. Якщо ми отримуємо погані новини щодня, це вже не робить нас сильнішими, а травмує, бо психіці бракує часу й можливості відновитись, адаптуватись, прийняти щось одне, коли необхідно обробляти вже наступне. Якщо є можливість, необхідно регулярно проводити інформаційний детокс — ми мусимо давати собі час на відновлення. Таке інформаційне розвантаження має тривати щонайменше три дні.

Так, ми звикли до війни, але коштом наших адаптивних можливостей, значних гормональних змін, які мають психологічні та фізичні наслідки. Тіло нерозривно пов’язане з психікою, так звана психосоматика є науково доведеним фактом. Цукровий діабет, різні форми онкології, алергії різного типу, захворювання шкіри — все це спричинено, зокрема, стресом. Ми платимо дуже високу ціну за нашу перемогу, і йдеться не лише про людські втрати та зруйновані міста.

Війна позбавила нас розкоші довгострокового планування 

І це, крім іншого, також є великим викликом. Для нас, дорослих, ілюзія контролю над обставинами й власним життям є дуже важливою точкою опори. Я кажу «ілюзія», бо ми добре пам’ятаємо про ковід, який і без війни довів усьому світу, що не все залежить від нас й іноді доводиться просто підлаштовуватися під обставини.

Тут я раджу дві речі. По-перше, зосередитися на короткостроковому плануванні — речах, на які ми справді можемо впливати. Також тут добре працюють ритуали, рутина, традиції, будь-яка систематичність дій і заходів, на які ми можемо спиратися. Це гарна порада й у мирні часи: навчитися спиратися не на контроль усього навколо, а лише на точки свого впливу. Там, де ситуація справді залежить від нас, ми відчуваємо опори.

І по-друге — так, ми не можемо планувати, та й просто робити багато з того, що могли за мирного життя, але ми досі можемо мріяти. Саме так учиняють діти. Дорослим варто цього повчитися, пригадати, як це колись було. Наприклад, ми не можемо спланувати відпочинок на морі, але можемо мріяти, як засмагатимемо й пірнатимемо після нашої перемоги. Недарма в усіх опитуваннях обов’язково цікавляться, про що люди мріють після війни. Люди посміхаються й залюбки починають розповідати про свої мрії. Це підтримує нашу психіку, бо дарує надію, конкретний образ, який нас тішить.

Вплив війни на дитинство й дітей

Діти страждають від війни дуже по-різному. Це залежить від самої дитини, її віку та особливостей, від стану батьків та їхньої безпосередньої участі у бойових діях, від місця перебування — чи змінилося місто або країна, чи відбуваються поруч обстріли та вибухи.

Дуже промовистою є фраза хлопчика молодшого шкільного віку на одній із моїх сесій: «Я мрію їхати на велосипеді швидко й далеко». Швидко й далеко — ось чого бракує дитині, яка постійно переживає обмеження через війну, не може розв’язувати свої вікові задачі, навчається онлайн, майже не спілкується з однолітками, замкнена в обмеженому просторі. Діти цього віку дуже активні, комунікативні, їм потрібні гуртки, рух, друзі навколо. Якщо це все забрала війна, дитина багато втрачає у своєму розвитку, пропускає частину дитинства.

Дітям, переміщеним за кордон чи по території України, доводиться адаптуватися до нового класу, нової школи, нового життя й часто мови. А батьки й самі розгублені, у них бракує ресурсів, аби проводити час із дитиною. Масштаб впливу війни на дитинство величезний.

Також важливо усвідомлювати, що підлітки зі сходу України можуть узагалі не знати чи не пам’ятати мирного життя. Їхня картина світу формувалася вже під час російсько-української війни. Також це може стосуватися й дітей із інших регіонів, члени сімей яких брали участь в АТО. Насправді в Україні навряд чи залишились родини, де нікого б безпосередньо не торкнулася війна.

Багато дітей потрапляють у пастку почуття провини за те, що їхні родичі загинули чи, навпаки, в них усе гаразд, тоді як інші постраждали. Дітей дуже важливо підтримувати, бути для них опорою в кожному питанні, не ігнорувати, не уникати. Якщо дитина не отримає відповідей на свої запитання від дорослих, вона вигадає їх сама й цим може собі нашкодити, бо викривлення ситуації вплине на її ставлення до світу й до себе.

Якщо дитина залишилася сам на сам із розгубленістю та горем, знижуються когнітивні здібності, вона починає гірше навчатися, бунтувати, закриватися. Кожна дитина — як квіточка в горщику. Корінці в дитинстві мають упертися в стінки теплого надійного кола близьких, де завжди панує відчуття безпеки та підтримки.

Наш стан під час війни — наша відповідальність

Як не розкисати, підтримувати себе, аби бути опорою своїм дітям? Сьогодні це — найпопулярніше запитання, яке ставлять на консультаціях і пишуть у чатах. Це вселяє надію, бо свідчить про готовність людей брати на себе відповідальність.

Найперше потрібно чесно оцінити свій теперішній стан. Можете написати собі чекліст: як я сплю, як харчуюся, як почуваюся, чи достатньо відпочиваю, чи займаюся улюбленими справами, чи приділяю час роботі, спілкуванню тощо. Дуже важливо мати баланс, виділяючи час на приємні, нетоксичні сфери, де можна відпочити, посміятися та висловити свої почуття. Це допомагає відновити внутрішню гармонію і головне — взяти на себе відповідальність за це відчуття.

Зокрема порушення сну — це один зі способів катування у в’язницях. Так, винні не ми, але в наших руках, наприклад, домовитися про чергування вночі із сусідами, аби не тримати телефон у руках усю ніч. Сон — це надважливо для нашого стану, не можна дозволяти росіянам звести нас із розуму. Тому беремо на себе відповідальність за свій сон, наскільки це можливо, організовуємо ритуали, звертаємося до спеціалістів, якщо треба. І спимо. Інакше на виході з війни отримаємо психічні розлади, а також багато інших симптомів фізіологічного характеру. Те саме стосується й харчування. Піклуватися про себе — наша відповідальність, особливо коли є маленькі діти.

Коли про себе достатньо попіклувалися, з’являється ресурс проводити час із дітьми, — а вони цього дуже потребують. Пограти з родиною в настільні ігри, разом посміятися, побитися подушками, подуріти — все це дуже сприяє відновленню. Взагалі будь-який час без гаджетів, коли ви можете зосередитись на моменті, на природі, на собі, на дітях, є важливим для нашого самопочуття.

Чому все так несправедливо? 

Тривала війна виснажує емоційно, усі ми відчуваємо сум, злість, образу, розпач, розгубленість. Ми не можемо контролювати виникнення своїх почуттів та емоцій — вони просто з’являються, хочемо ми цього чи ні, й це нормально. Але ми можемо вирішувати, що з цими почуттями робити, як із ними працювати. Екологічний спосіб — сублімація в творчість та донати.

Також, як і за будь-яких обставин, що не залежать від нас, варто не витрачати сили на розпач через почуття несправедливості, а визначити зону своєї відповідальності й повністю зосередитися на ній. Моє завдання — максимально зберегти своє життя та здоров’я, як фізичне, так і психічне. Я несу відповідальність за свою дитину. Я й далі роблю те, що можу й умію, там, де можу бути корисною. Роздуми на тему, наскільки все це справедливо і як би могло бути інакше, лише виснажують, бо це — смерч, який мене затягне. З мого боку це буде несправедливо щодо самої себе. Але якщо хочеться погорювати, поплакати, посумувати, це теж важливо робити, й бажано поруч із близькими людьми, яким можна довірити свої почуття.

Про повоєнні психологічні виклики

Коли війна завершиться, для нашої психіки це справді може стати ще одним випробуванням, бо курчат рахують по осені — зараз ми не знаємо й не усвідомлюємо до кінця ту ціну, яку доводиться платити за нашу свободу. Звісно, буде й рефлексія, й відгорьовування. І це важливий етап, його необхідно буде прожити, аби рухатися далі. Суспільна травма, спричинена війною, має бути відрефлексована, пропрацьована кожним по-своєму, залежно від обставин і особистих втрат.

Сотні тисяч військових повернуться до своїх родин, у свої домівки, їх потрібно буде інтегрувати в мирне життя, в мирне суспільство. Війна змінює людей, і часто повертатися до мирного життя доведеться вже геть іншій людині, ніж та, що пішла на війну. Навколо завжди буде багато ветеранів із втраченими кінцівками, наше суспільство буде змушене стати набагато інклюзивнішим, ніж воно є зараз. Для дітей життя в мирній Україні взагалі може стати новим досвідом, до якого вони муситимуть адаптуватись.

Окремим пунктом після перемоги буде адаптація до повоєнного життя в Україні тих українців, які повернуться з-за кордону. І важливо створити умови, аби вони захотіли повернутися. Усе це складні виклики, які поставить перед нами мир, але цього ще потрібно дочекатися.

Війна залишає глибокий слід у суспільстві. Навіть після її завершення можуть знадобитися десятиліття, щоби знизити рівень тривожності, який нині зріс до межі. Ми завжди пам’ятатимемо про можливість війни та підсвідомо знов її очікуватимемо.

Ми маємо бути готові до того, що відновлення після війни може бути довгим і складним. Але гідність, із якою українці долають втрати та виклики війни, допоможе впоратись і з повоєнним періодом.

Навіть у найтемніші часи важливо плекати мирне життя в собі й своїй родині. Це про психологічне та фізичне здоров’я, про моменти радості, спокою, творчості й задоволення. Це відповідальність кожного з нас, це дуже потрібно нашим дітям. І саме цей індивідуальний досвід мирних щасливих моментів буде нашою опорою в повоєнний період.