Актор Володимир Гладкий: «Зараз уже достатньо аргументів, щоб назавжди відмовитися від усього російського в українській культурі та суспільстві»

— Володимире, хотів би почати нашу бесіду з мовного питання. Ви зараз багато знімаєтеся в кіно та серіалах. Тільки у квітні заплановані прем’єри двох фільмів за вашою участю. Чи довелося вам для цього спеціально вивчати українську мову, щоб вільно розмовляти нею в кадрі?

— Так вийшло, що свого часу мені, навпаки, оскільки я розмовляв суржиком, довелося вчити саме російську мову, щоб мати змогу зніматися в російськомовних серіалах. Бо був такий період, який я вважаю ганебним для нашого українського кінематографа, коли у нас в Україні знімали тільки російськомовні серіали. Тому я практично з нуля вчив російську мову. Граматику не вивчав, бо воно мені було не потрібно, а от «чисто» розмовляти довелося вчитися. Читав російські книжки, слухав, як розмовляють російські диктори. Звісно, що пишатися тут нічим, але російську мову я тоді вивчив, бо це було необхідно мені для роботи. Якщо маєш бажання — можна вивчити будь-яку мову. Тим більше мову твоєї рідної країни. Тому я хочу сказати всім нашим російськомовним співвітчизникам, які бідкаються, що їм важко перейти на українську мову: якщо у них буде певний стимул, якщо у них буде розуміння, заради чого вони це роблять, то все це втілиться дуже легко.

А знаєте, ще в чому парадокс? Людина, яка каже, що їй важко вивчити українську мову, їде до Польщі й там за пів року вивчає польську мову. Тому що вона розуміє, що якщо вона не буде знати польської мови, то не знайде там роботу, їй буде важко спілкуватися, адаптуватися в цьому соціумі. А чомусь в Україні вони не можуть вивчити українську мову. Тому що тут її й так всі гарно розуміють.

Я хочу зазначити, що у нас в Україні ніколи не утискали права російськомовних. Навпаки, раніше тобі могли зробити зауваження за те, що ти розмовляєш українською мовою. У 2004 році, коли я приїхав до Києва, якось у маршрутці навіть побився якраз через те, що мені зробили подібне зауваження. Ми їхали з концерту й мені почали дорікати: «Что это ты разговариваешь на своем сельском языке, едь во Львов и там разговаривай». Я не стримався і тоді просто набив пику цьому чуваку. Звісно, що не потрібно розділяти людей за мовним питанням. Проте я вважаю, війна показала, що настав час цінувати своє — свою мову, свою культуру, свою країну, свій прапор.

— Якщо вже ви згадали про свою участь у зйомках російських і російськомовних серіалів, то як ви зараз оцінюєте цей період своєї акторської діяльності?

— Мені соромно, бо я розумію, що я хоч і ненавмисно, але все одно був «зброєю» в руках російської пропаганди. Візьмемо, наприклад, серіал Оксани Байрак «Ніщо не трапляється двічі», в якому знімалася половина українських акторів, а друга половина — російських. Він знімався вже після подій 2014 року, після того, як Росія почала війну проти України. Чому я погодився у ньому зніматися? Бо я для себе вирішив, що буду зніматись у російськомовних серіалах, в яких нічого поганого не кажуть про Україну, де немає відвертої російської пропаганди, а весь сюжет ґрунтується на якихось людських відносинах, на коханні головних героїв і таке інше. Але при цьому десять відсотків від суми гонорару обов’язково буду відправляти на потреби наших захисників. Тобто на той час, до повномасштабного російського вторгнення, у мене була така позиція. Проте я не враховував, як і більшість інших українських акторів, той момент, що і подібні серіали також можуть використовувати проти України. Наприклад, показують цей серіал «Ніщо не трапляється двічі» по якомусь російському каналу. Потім він переривається на випуск новин, у яких говориться, що в Україні фашисти гноблять російськомовних людей — і далі продовжується показ серіалу. Виходить, що таким чином ми, українські актори, які знімались у подібних серіалах, ставали зброєю для російської пропаганди.

Узагалі я вважаю, що це був період культурної окупації нашої країни. До нас їздили на зйомки російські актори, ми слухали російську музику, ми фанатіли від російських виконавців. Нам навіть у театральному інституті викладачі казали, що треба рівнятися на російську акторську школу. У культурному плані ми були просто як придаток Росії. Якщо взяти мою фільмографію, то в мене понад сто робіт, із яких українськомовних значно менше, ніж російськомовних. Перший повністю українськомовний серіал, у якому я знявся, був «Дільничий с ДВРЗ». І я пам’ятаю, скільки було хороших і позитивних відгуків, що нарешті у нас з’явився прикольний серіал, у якому всі герої розмовляють рідною мовою.

Я не розумію, як зараз в Україні можна слухати російську музику та дивитися російські фільми, на кшталт серіалу «Слово пацана». Це просто нонсенс! Ті, хто продовжує це робити, — це просто несвідомі українські громадяни. Мені хочеться їм сказати: візьміть себе нарешті в руки, будьте принциповими! Мені здається, що зараз уже достатньо аргументів за те, щоб раз і назавжди відмовитися від усього російського в українському культурному просторі й суспільстві. Мене дуже бісить, коли ти зараз телефонуєш до якоїсь фірми, а там тобі відповідає автомат: «Если вы хотите общаться на русском языке, нажмите 1, якщо українською, то натисніть 2». Це також для мене нонсенс.

Звісно, що питання участі в російських серіалах чутливе. Але я впевнений, що більшість українських акторів, якщо у них відкрито запитати саме про цей період, так само чесно дадуть на нього відповідь. Але ж тоді на державному рівні не було жодних заборон. Тоді це була «гібридна» війна й були гібридні стосунки з Росією. З одного боку, ми з ними воюємо, а з іншого — товаришуємо. Якби одразу після того, як у 2014 році почалася війна, до нас на державному рівні заборонили в’їзд російських акторів, заборонили російськомовний контент, то зараз би у нас узагалі не було якогось мовного питання. Лише деякі актори тоді були максимально принципові. От, наприклад, Римма Зюбіна. Вона принципово з 2014 року відмовлялася зніматись у будь-яких російськомовних фільмах і серіалах. А я знімався. І мені зараз за це соромно. Хоча трохи заспокоюю себе, що хоч якось у той час допомагав армії.

— А як ви ставитеся до позиції російських акторів, які свого часу знімалися в Україні, а зараз або відверто підтримують путінський режим, або просто мовчать і ніяк не висловлюються проти війни?

— Я свого часу спілкувався з російським актором Антоном Батирєвим, який п’ять років до повномасштабного вторгнення фактично не вилазив з України, постійно у нас тут знімався і навіть висловлювався щодо можливого українського громадянства. Починається війна — і 25 лютого він пише вже з Москви: «Я гордый, что я русский!». А він тут жив! Він Скрябіна співав українською мовою в караоке. Розумієте?! І ніхто його тут не утискав. Він і відомим став тільки тому, що тут у нас знімався. У нього завжди були якнайкращі умови: комфортні перельоти, найкращі готелі, гонорари, які значно перевищували гонорари українських акторів. І потім воно їде до себе в Росію і таке про нас пише. Російські актори на фоні нас почувалися максимально «лакшері». Але вся ця імперіалістична фігня, схоже, міцно їм вбита в голову. І тому це не війна Путіна проти України, це війна російського болотяного народу проти українського народу.

Тому я вважаю, що російську мову, російську культуру, російську музику — це все треба з нас виривати з корінням. Ви думаєте, мені було легко забути якісь пісні, які я співав усе дитинство? Той же «Ласковый май» або «Руки вверх»? Того ж самого Лєпса, якого я свого часу в кожному караоке співав. Звичайно, ні. Тому що я на цьому ріс. Української музики у нас майже не було. Пісні «Океана Ельзи» та Скрябіна становили якийсь малий відсоток від усього музикального контенту. Так, це була російська експансія нашого інформаційного та культурного простору. Тому ми скрізь усе це чули. І я вважаю, що зараз треба не замовчувати цей період, а відверто про нього говорити.

— Зараз усе більше людей стверджує, що вони втомилися і психологічно, і фізично від війни, що в них немає сил. А що ви можете сказати з цього приводу?

— Був у мене один випадок. Підвозив мене якось один знайомий на евакуаторі — й ми з ним почали розмовляти якраз про російську мову. Я звернув увагу, що в нього у машині грає російська музика, й питаю: «Що, тобі важко відмовитися від російської музики? Слухай англійські пісні. Зараз є чимало класних треків. Та й українських уже багато. Чому тримаєшся саме за російські пісні?». А він мені відповідає: «Розумієш, мене вже ця війна просто дістала. Давайте вже якийсь мирний договір підпишемо чи ще щось!». А він займається машинами. І я його питаю: «Конкретно чим вона тебе дістала? Ти як торгував машинами, так ними й торгуєш. Ти як заробляв на перевезенні машин, так і зараз заробляєш. А тепер скажи мені, скільки ти при цьому задонатив на армію?». Я в жодному раз не хочу нікому докоряти, нікого змушувати та ні з ким мірятися, хто більше задонатив і як допоміг армії. Але мене бісить, коли люди кажуть про якусь утому від війни, хоча вони нічого не роблять, щоб наблизити нашу перемогу. І от він мені відповідає: «Коли мене зупиняє поліція за якесь порушення, то я їм пропоную замість штрафу задонатити на ЗСУ». Я навіть не знав, що на це відповісти. Я не знаю, як узагалі можна займати таку позицію. Людям уже давно час прокинутись і зрозуміти, що в нас триває війна. Страшна війна. Тому треба донатити, донатити і ще раз донатити. Треба, щоб кожна людина лягала спати й думала: а чим я сьогодні допоміг своїй державі, скільки задонатив для наших захисників чи хоча би просто на вулиці подякував якомусь воїну. Якщо ти не там на фронті, то тоді допомагай тут у тилу. А в людей же завжди є виправдання, чому вони залишаються осторонь: «Скрізь крадуть, скрізь корупція, все марно» і так далі. Якщо ти не хочеш чогось робити або ти просто жмот — то завжди знайдеш виправдання своїм вчинкам або своїй бездіяльності.

— Так, через війну ми дуже різко відмовилися від російськомовного контенту, від російського кіно, від російської естради. Але, на жаль, замістити все це якісним українським продуктом не маємо змоги. Не секрет, що в нас не так уже й багато класних і цікавих українських серіалів і фільмів. Що треба, на вашу думку, робити в цій ситуації?

— Я з вами згоден. Така проблема є. Бо ми почали знімати українське кіно фактично тільки з 2014 року. До цього це був російський контент, хоча і з українськими акторами та вироблений українськими знімальними групами. Тобто досвід вироблення суто українського контенту в нас досить невеликий. Але не треба всю цю нішу, яка утворилася після відмови від російського контенту, забивати тільки українським продуктом. Є стримінгові платформи, які перекладають українською мовою закордонні фільми. Я, наприклад, постійно на Netflix щось дивлюсь. Якщо немає українського дубляжу, я можу дивитися фільм мовою оригіналу із субтитрами. Якщо ви хочете дивитись якісне кіно і виховувати себе та своїх дітей на якісному контенті — вчіть англійську мову. Зокрема й за допомогою перегляду англомовних фільмів. І тоді ви світ будете по-іншому сприймати. До речі, є і справді якісний український контент. Треба тільки пошукати. У крайньому разі можна передивитися «Тіні забутих предків».

— До речі, про українські фільми. Незабаром відбудеться прем’єра комедії «Крашанка», в якій ви граєте одну з провідних ролей. Цей фільм знімався вже під час війни, і в ньому, хоч і з гумором, також висвітлюється тема війни. Як ви вважаєте, це буде якісне кіно?

— Я не хочу давати якихось оцінок, але можу сказати, що цей фільм знімав мій улюблений продакшен «Mamas Film Production». Там завжди панує якась дуже товариська атмосфера. І цей фільм також створювали в атмосфері позитиву, любові, гумору. Наскільки це можливо в умовах війни. А ще в цьому фільмі дуже багато моралі. Там є над чим посміятись і над чим задуматись. Я фільм ще не бачив, тому нічого конкретного про нього сказати не можу. Я взагалі з великою обережністю ставлюся до оцінки фільмів і серіалів, у яких знімаюся. Проте всю свою майстерність, все своє почуття гумору, всю свою любов ми в цей фільм вклали. А ще можна подякувати режисеру Тарасу Дударю за те, що він дозволяв реалізовувати якісь наші пропозиції та імпровізації. Я взагалі люблю працювати з режисерами, які прислухаються до акторів. Тому маю надію, що в підсумку це буде достойне кіно. Зараз під час війни нерви в людей натягнуті, як струна, і передбачити їхню реакцію дуже важко. Але я чесно рекомендую цей фільм для перегляду і маю надію, що глядачам він сподобається.