Договір Пілсудського — Петлюри. Чому розвалився союз Польщі та України 1920 року

Діалог і союз з позиції сили. Саме так можна схарактеризувати польсько-український договір від 21—24 квітня 1920 року. В перший день у Варшаві було підписано політичну та торгово-економічну конвенцію між представниками Польської Республіки Яном Домбським та Української Народної Республіки Андрієм Левицьким.

За цією угодою визнавалося право України на самостійне державне існування. Директорія на чолі з головним отаманом Симоном Петлюрою також визнавалася найвищою владою Української Народної Республіки.

Спільні воєнні дії проти більшовицької Росії

Кордон між державами проклали по річці Збруч, а далі — вздовж колишнього кордону Австро-Угорщини з царською Росією на північно-західному напрямку до Вишгородка і на північ — через Кременецькі гори, а потім на схід від Здолбунова, вздовж східної межі Рівненського повіту до річки Прип’ять. Отже, західноукраїнські землі опинилися в межах Польської Республіки.

Складовою частиною Варшавського договору стала і військова конвенція між ПР і УНР, підписана через три дні, 24 квітня. З польського боку свій підпис поставив генерал Валерій Ян Славек, а з українського — генерал Володимир Сінклер. Військовий союз передбачав спільні воєнні дії проти більшовицької Росії на теренах України.

На момент підписання цих двох угод війська УНР перебували в катастрофічній ситуації (більшість частин перейшли Збруч і опинилися на зайнятій поляками території, де були інтерновані), а сам лідер держави Симон Петлюра у грудні 1919 року виїхав до Варшави. Там наприкінці того року почалися важкі переговори в надії укласти угоду про співпрацю з поляками в боротьбі з російськими більшовиками, які окупували практично всю Наддніпрянську Україну.

Цей договір став результатом багатомісячних таємних переговорів представників Юзефа Пілсудського та Симона Петлюри. Пункти конвенції розробляли у повній секретності не тільки для європейської спільноти, союзників з Антанти, а й навіть для польського Сейму й більшості українських урядовців. Може, тому угода отримала назву Договір Пілсудського — Петлюри.

Втім, ці державні утворення на середину весни 1920 року перебували у зовсім різних "вагових категоріях"… Український історик Ярослав Грицак в "Нарисі історії України. Формування модерної української нації XIX—XX століття" писав: "І Пілсудський, і Петлюра поділяли соціалістичні погляди, але пожертвували ними у критичний час національних змагань заради досягнення самостійності. Обидва піднеслися понад усіма партійними різницями всередині своїх суспільств і стали уособленням визвольних змагань всієї нації. З тією, однак, засадничою різницею, що Пілсудський представляв націю переможну, а Петлюра — переможену… Навіть якщо б Пілсудський виявився до кінця вірним своїм союзницьким зобов’язанням, залишалося під великим сумнівом, чи польське суспільство утрималося б від величезної спокуси трактувати відвойовану Україну як завойовану територію?" (виділення Я.Грицака).

Польща сама перебувала у досить непевних обставинах. Держава, яка завоювала незалежність лише 11 листопада 1918 року, продовжувала до 1921 року конфліктувати з сусідами — галичанами, німцями, чехами і словаками, литовцями — практично на всіх лініях ще до кінця не усталених кордонів.

…В усіх бойових зіткненнях, крім поступки Чехословаччині в Тєшині(Заольші), поляки виявилися переможцями. Державний механізм у Варшаві працював (соціалісти, селянська партія і націонал-демократи поки що діяли злагоджено, відклавши суперечки). Поляки виявили практично одностайну підтримку Пілсудському під час визвольних змагань.

Наприкінці літа 1919 року, після понад пів року бойових дій, поляки окупували територію Західно-Української Народної Республіки. Армія ЗУНР перейшла Збруч, щоб опинитися у вирі боротьбі за Наддніпрянщину: то на боці армії УНР, то в союзі з білими денікінцями, то у складі армії червоних більшовиків…

Уже на еміграції Симон Петлюра в статті "Чергові проблеми військового будівництва в українській військовій літературі" писав: "Варшавська умова 22 квітня 1920 р. (саме в цей день він отримав текст конвенції. — Авт.) була історично вимушеним фактом, неминучим ланцюгом в ході політично-мілітарних подій нашої новітньої історії, а не штучним утвором політичної нерозважливості чи злої волі, як дехто легковажно і поверхово думає про неї. Її уємні моменти були відомі відповідальним діячам, що підписували її, але не могли бути переборені чи нейтралізовані через об’єктивні причини міжнародного характеру".

Петлюра мав рацію в одному: він намагався, не завжди вдало, захищати національні інтереси й не мав інших планів, окрім спільної боротьби в обороні самостійності в надскладних умовах протистояння як червоній, так і білій Росії.

Складність ця полягала не тільки у відсутності підтримки УНР серед країн — переможниць у Першій світовій війні (яку отримала новонароджена Друга Річ Посполита від Антанти, що заплющила очі на жорстку політику поляків у національному питанні), а й тому, що саме українофільські погляди Пілсудського — дослідники часто перебільшують їхнє значення і реальну вагу — в широкому колі польського громадянства і політиків не зустрічали підтримки.

Вони мирилися з ними, бо авторитет Пілсудського як лідера нації був на недосяжній висоті. "Комендант" Речі Посполитої на цьому етапі втілював у життя ідею відновлення незалежності.

Ставлення націонал-демократа Романа Дмовського і його союзників до української державності взагалі було вкрай негативним. Гасло "Polska od morza do morza" — від Балтики до Чорного моря — було популярним всю міжвоєнну історію держави. І якщо незалежної України на мапі Європи не бажали бачити більшість урядовців у Варшаві, то держави Антанти й поготів.

"Визволителі" чи окупанти

Український історик Сергій Литвин у фундаментальній праці "Суд історії: Симон Петлюра і Петлюріана" писав: "Польський уряд вимагав від української сторони не тільки визнання окупованих західноукраїнських областей, але й хотів втручатися у внутрішні справи УНР, зокрема у справі земельній… Польські претензії знаходили підтримку в урядових колах Франції, які були зацікавлені природними багатствами України, зокрема Дрогобицьким нафтовим басейном, експлуатація якого французами полегшилася би в разі федеративного зв’язку України з Польщею".

Якими ж виявилися результати Договору Пілсудського — Петлюри? Наприкінці квітня 1920 року почався наступ 65-тисячної союзної польсько-української армії в напрямку Києва, який було звільнено 7 травня. Українців в цій армії було трохи понад 20%. А вже 9 травня на Хрещатику пройшли колони "переможців-визволителів", парад приймав польський генерал Едвард Ридз-Смігли.

"Український народ, що бачив у своїй столиці чужого генерала з польським військом замість Петлюри на чолі власних військ, не усвідомлював цього акту як визволення, а певніше як різновид окупації. Отож українці замість ентузіазму й радості зберігали понуре мовчання, і замість того, щоб схопитися за зброю на захист отриманої свободи, залишалися пасивними глядачами", — писав учасник цього дійства, ротмістр польської армії Тадеуш Махальський.

Проте у червні 1920 року почався стрімкий наступ російських більшовиків, які вже 11 червня захопили Київ, а невдовзі опинилися під Варшавою. Де вже у серпні й відбулося "Диво на Віслі"…

Польща опинилася на межі капітуляції, але у серпні 1920 року Червоній армії було завдано нищівної поразки. Українці героїчно виконували союзницькі зобов’язання: відома знаменита звитяга частин під проводом генерал-хорунжого Марка Безручка під час оборони Замостя.

Попереду було підписання мирного договору з більшовиками у Ризі 18 березня 1921 року (за його результатами етнічні українські землі — Галичина, Волинь, Холмщина увійшли до складу Другої Речі Посполитої). Варшавський договір 1920 року був анульований, українські частини були роззброєні й інтерновані на території Польщі…

Звісно, цей договір украй негативно сприйняли керівники ЗУНР, армія якої героїчно опиралися польській окупації Галичини від листопада 1918-го до липня 1919 року. Вони вважали його зрадою загальноукраїнських національних інтересів. І значною мірою вони мали рацію. Про резони Петлюри ми писали вище…

Але треба констатувати, що і лідери УНР, і ЗУНР так і не змогли консолідувати свої зусилля на шляху до незалежності. Злука цих двох українських державних утворень, яка відбулася 22 січня 1919 року, насправді виявилася декларацією намірів, які так і не здійснилися. Реакція наддніпрянської та західноукраїнської еліти на підписання Варшавського договору трохи більше як за рік була абсолютно різною.

Та й зовнішньополітична кон’юнктура для України виявилася вкрай несприятливою. Аргументи українців про необхідність побудувати власну державу країни переможної Антанти просто відкидали. У ситуації міжнародної ізоляції протистояти й червоним, і білим росіянам, а також Польщі, що відроджувалася, було майже неможливо…