«Повстання штатів»: замість налякати — насмішив

Про цю стрічку писали й інші автори «Детектора медіа». Тут читайте рецензію кінокритика Дмитра Десятерика, а тут — роздуми артоглядачки Лєни Чиченіної.

Тема, як колись писали в темниках, важлива й актуальна. Куди вже актуальніше! Раніше санітари контролювали світову палату №6 і будь-які надмірні активності буйних придушували, або принаймні тримали в рамках. Та досить лише було Путіну з його Росією примудритися випустити свої комплекси на волю, як слідом за ними стріху зірвало цілому світу й він почав шаленіти. Можливо, сталося це через те, що головний санітар, Сполучені Штати, які до певного часу здавалися втіленням стабільності та гарантом відносного здоров’я у світовій клініці, почав трохи казитися і йому теж почали ставити діагнози з ознаками сказу — там теж балакають про можливість громадянської війни.

Американський журнал Economist, пишучи про цей фільм, наводить результати опитування від YouGov 2022 року. 43% американців вважають, що така війна «принаймні певною мірою ймовірна» спалахне в найближче десятиліття. Майже 25% хочуть, щоб їхній рідний штат вийшов зі складу США.

Журнал також згадує інші твори на цю тему. «У романі Омара Ель-Аккада 2017 року деякі південні штати відокремлюються після того, як федеральний уряд заборонив використання викопного палива. У мінісеріалі DMZ (2022) Америка поділена між Сполученими Штатами та сепаратистськими Вільними Штатами.

У “Прольоті”, захопливому романі Дугласа Кеннеді, який вийшов торік у Франції (він очікує на публікацію англійською мовою), на зміну Сполученим Штатам прийшли Об’єднана Республіка та Об’єднана Конфедерація. Об’єднана Республіка є відгалуженням Демократичної партії та нібито бастіоном прогресивізму на узбережжі; Об’єднана Конфедерація, її республіканський аналог, є християнською теократією, що охоплює Середній Захід і Південь. Я намагаюся просто сказати: “Зверніть увагу”, — розмірковує пан Кеннеді».

Не лише митці говорять про це, але і «науковці також б’ють на сполох», — продовжує Economist. Наприклад, «у книгах “Як починаються громадянські війни” (2022) Барбари Уолтер, політологині, й “Наступна громадянська війна” (2022) Стівена Марке, есеїста. Обидва стверджують, що Союз перебуває в крихкому, злісному стані. “Сполучені Штати є хрестоматійним прикладом країни, яка прямує до громадянської війни”, — сказав пан Марке, вказуючи, серед іншого, на відсутність віри американців у переваги демократії. (Згідно з дослідницьким центром Pew Research Center, торік довіра населення до федерального уряду досягла майже рекордно низького рівня)».

За великим рахунком, громадянська війна чи війна між державами — різниці значної нема. В обох випадках гинуть люди, руйнується усталений спосіб життя, відбуваються нові й нові непередбачувані катастрофи. І, боюся, що в нашому глобалізованому світі громадянські війни впливають на світ не менше, ніж війни між державами. Тому ідея такого фільму, безумовно, має бути близька українцям, які на власному досвіді відчувають усі «принади» війни.

Певне, такий фільм мав би показати, як війна впливає на людей, як вони звіріють через жахливі обставини, як із них вилазить усе найгірше, як хороші хлопці стають поганими, як руйнуються долі. Ідеальний варіант до того — ще спробувати простежити, що призвело до такої трагедії.

За сюжетом фільму, президент-диктатор іде на неконституційний третій термін і західні штати повстають проти цього — починається війна. Головна героїня, легендарна фотожурналістка, яку грає Крістен Данст, разом із колегами вирішує відправитися до Вашингтона взяти інтерв’ю у президента, якого, як здається журналістам, мають убити. До них приєднується дівчина з фотоапаратом (Кейлі Спейні), яка вважає головну героїню своїм кумиром і хоче стати такою ж, як вона.

Вашингтон від них за понад тисячу кілометрів. Вони сідають в авто і прямують туди. Як не напружувалися автори, але в кінці фільму мені стало смішно. І не лише мені. За моєю спиною пролунав сміх інших глядачів.

Ще до їхнього від’їзду відбуваються якісь масові протести й поліція їх жорстоко розганяє, лупцюючи протестантів кийками. Протестанти скандують «Поліція не з народом!» чи «Поліція проти народу!» — щось таке. І раптом лунає вибух. Скрізь валяються вперемішку трупи учасників заворушення й охоронців правопорядку. Журналісти дивним чином лишаються живі. Головна героїня холоднокровно робить фото. Певне, глядач має зрозуміти: війна нікого не помилує — ні того, хто за, ні того, хто проти.

Потім журналісти собі їдуть, і виходить так: подивився ліворуч — там стріляють, подивився праворуч — там убивають. Чому? З яких причин? Що їх спонукало — жодної спроби дати відповідь.

Дорогою журналісти переживають нібито страшні ситуації. То зустрічають на автозаправці якихось озброєних цивільних, котрі чомусь підвісили за руки двох чоловіків із розбитими обличчями. Вони їх явно катували. Один із садистів погоджується сфотографуватися на тлі своїх жертв. Він обіцяє покатувати ще й або відпустити, або вбити їх. Чому? Хто ці цивільні бандити — хтозна. А потім дівчина, яка мріє стати фотожурналісткою, бідкається, що не зробила жодного фото, бо геть чисто забула про свою камеру. Мабуть, від страху.

Далі натрапляють на озброєних чоловіків у камуфляжі, які висипають із кузова вантажівки трупи в яму. Вони захопили двох із групи журналістів. Частина інших приходить до чи то вояків, чи то бандюків на переговори. Але один журналіст каже, що кожною клітинкою відчуває смерть, і лишається в машині.

Той, що у камуфляжі питає журналістів: «Це ваш колега?» — вказуючи на одного з захоплених. Ті відповідають ствердно. Він зненацька застрілює полоненого. Чому? З яких причин? Іди здогадайся.

Правда, щодо наступного застреленого можна зробити припущення. Бойовик розпитує журналістів, звідки вони родом. Усі називають американські штати. А один каже, що з Гонконгу. «Китаєць!» — вигукує бойовик і тут же його вбиває. Можливо, убивця є білим расистом і ненавидить всіх інородців. Але точно сказати не можна.

Він мав намір убити й інших. Але той журналіст, що лишився в машині, відважно розігнав її, збив убивцю в камуфляжі та його напарника. Героям удається втекти. Правда, вслід лунають постріли й сміливий водій дістає поранення і потім помирає.

Ще вони заїжджають в якесь поселення і дивуються, що ніби потрапили у довоєнну епоху. Тут жодної стрілянини та загиблих. Ніяких розбитих вітрин. Магазини працюють. В один із них герої навіть заходять. Журналістки міряють сукні, а один журналіст — капелюха. Правда, нічого не купують. Працівниця магазину у відповідь на здивоване запитання каже, що вони знають про війну, але вони поза політикою. І що? А нічого! Просто черговий епізод, який має продемонструвати, що бува й таке під час війни.

Такий підхід теж має право на життя — просто показати жахіття війни. Без розвитку характерів, без пошуку причин, без моральних оцінок. Але це мало б бути значно страшніше та переконливіше. А виходить щось, як у поганому репортажі — нібито страшні, але насправді легковажні сцени, нанизані одна на одну, пов’язані хіба що формально тим, що вони трапляються по дорозі.

Герої в кінцевому підсумку добираються до Білого Дому, котрий саме зараз захоплює повстала армія західних штатів. Журналісти слідом за вояками, які пострілюють направо і наліво, добираються до Овального кабінету, звідки президент-диктатор веде пістолетний вогонь і навіть вбиває головну героїню — вона відчайдушно кинулася прикривати собою свою фанатку з камерою, яка необережно підставилася під вогонь. Врятована майбутня зірка фоторепортажу встигає зняти момент влучання кулі у свою рятівницю.

А сміх в кінці лунає, коли журналіст, якого щойно військові просили не плутатися під ногами, наказує їм зупинитися і не стріляти в захопленого ними президента. Замість послати його, солдати слухняно опускають дула автоматів. А той просить лежачого на підлозі президента дати йому коментар. Диктатор жалібним голосом просить сказати їм, щоб вони його не вбивали. Журналіст висловлює задоволення таким коментарем. І главу американської держави тут же вбивають. Правду сказати, виглядає як пародія.

До речі, вбивство беззбройного — явне порушення правил війни. Перед тим вояки західних штатів ще застрелили беззбройну прессекретарку президента, яка намагалася провести переговори. Ще раніше застрелили пораненого солдата ворожої армії. Оскільки воює армія, а не банда, то дуже дивно, що законослухняні американці порушують закон із такою легкістю та ще й на очах у журналістів. Гіпотетично таке можливе. Але в такому випадку автори, як мені здається, мали б показати шлях, як армійці дійшли до такої ницості.

Там ще чимало невідповідностей. Головна героїня на самому початку наставляє свою молоду фанатку з камерою, говорячи, що вона має завтра мати бронежилет і каску. В якомусь епізоді вони з’являються в касках, але потім бігають разом із солдатами під вогнем із непокритими головами. А їхні бронежилети з написом «Преса» більше жилети, ніж «броне». Під час шалених обстрілів вони не дістають жодного поранення.

Про пошук причин війни — там навіть спроб таких нема. У газетно-журнальних публікаціях про цей фільм згадується Дональд Трамп, який нібито є гіпотетичною причиною можливої війни. Але у фільмі — жодного натяку на нього. Зовнішньо президент на нього не схожий. Крім того, якби Трамп був президентом, то західні штати навряд чи стали б ворогувати з ним, адже там він має велику підтримку.

А загалом персоналізувати проблему, як це робиться в статтях про фільм, — це примітивізувати її осмислення. Причини розколу американського суспільства значно глибші, ніж Трамп. Власне, його поява є не причиною, а наслідком того, що відбувається в глибинах Сполучених Штатів. В ігровому фільмі навряд чи вдалося б повноцінно проаналізувати причини конфлікту. Але принаймні поставити якісь запитання він міг би.

Але жодних запитань там не прозвучало.

У понеділок стало відомо, що «Громадянська війна», яка йде в нас під назвою «Повстання штатів», став за минулі вихідні найбільш прибутковим фільмом у Північній Америці, заробивши 11,1 мільйона доларів.

Чи буде він таким успішним в Україні? На вечірньому сеансі, який я відвідав, в залі сиділо менш як десять осіб. Мені здається, для українців, які не лише на екрані пережили Маріуполь, Бучу, Гостомель, Бахмут і які ледь не щодня звикли до прильотів ракет, це, я б сказав, декоративне кіно виглядатиме штучним.

Титульне фото: Українська прем’єра фільму «Повстання штатів», (фото Максима Поліщука, «Детектор медіа»)