Навіщо Росія йде в Африку й чому це погано для України

Американські військові залишать Нігер. Про це минулого тижнядомовилися представники Вашингтона й Ніамея після того, як у середині березня хунта розірвала угоду про співробітництво зі США, згідно з якою на двох базах у цій західноафриканській країні перебувало близько 1100 американських солдатів. А торік уряд Нігеру розірвав угоди з Францією та Євросоюзом, які допомагали місцевій владі боротися з ісламістськими бойовиками.

Для Вашингтона вихід із Нігеру — серйозний удар. І не лише репутаційний. Річ у тім, що одна з двох баз використовується для запуску безпілотників для спостереження за Сахельським регіоном та ісламістськими угрупованнями. «Якщо ми втратимо свою присутність у Сахелі, це знизить нашу здатність вести активне спостереження й попередження, зокрема для оборони країни», — цитуєThe Wall Street Journal главу Африканського командування США генерала Майкла Ленглі.

Однак для Заходу є й інші негативні наслідки витіснення Франції та США з країни, зокрема економічні. Так, Нігер є одним із головних постачальників урану до Франції, і сильна антизахідна риторика місцевої хунти загрожує роботі європейської атомної промисловості. Наразі французька державна компанія Orano оголосила, що продовжує роботу. Але її подальша діяльність не гарантована.

За таких обставин іще в середині квітня до Нігеру прилетіла велика група російських військових радників. За даними радіостанції Radio Télévision du Niger, російський Іл-76 був завантажений зброєю й «новітньою системою ППО, придбаною в межах військового співробітництва з РФ». Тим часом до Буркіна-Фасо за останні місяці прибулопонад сотню російських солдатів із контрольованого Міноборони Росії «Африканського корпусу» (наступника ПВК «Вагнер»), а в Малі перебуває більш як тисяча російських найманців.

Ці події — одні з багатьох, що демонструють, як починаючи з 2018 року, коли найманці з «Вагнера» розмістилися в ЦАР, Москва крок за кроком нарощує присутність і вплив у Африці. Зокрема в зоні Сахелю, який простягнувся від Атлантичного океану до Червоного моря: після того, як у Буркіна-Фасо, Малі, Нігері відбулися військові перевороти, хунти, що захопили владу, згортають військове й політичне співробітництво зі США та Францією і зміцнюють відносини з Росією.

 Як зазначив у коментарі ZN.UA професор політології Національного університету «Києво-Могилянська академія» Олексій Гарань, Росія переслідує в Сахелі декілька цілей. По-перше, вона прагне контролювати стратегічні галузі національних економік і мати доступ до корисних копалин. По-друге, розпорошити увагу й ресурси Заходу між кількома великими конфліктами. По-третє, створити міграційний тиск на Захід: дестабілізація в африканських державах традиційно спричиняє сплеск нелегальної міграції до Європи, а Нігер для африканців — один із транссахарських маршрутів до ЄС.

 Зі свого боку африканіст, співзасновник Центру вивчення Африки Юрій Олійник у коментарі ZN.UA звернув увагу й на те, що Росія зацікавлена в контролі над безперервним логістичним ланцюжком зі сходу на захід, від Індійського до Атлантичного океану. Крім того, вважає експерт-африканіст, «дії Москви в Сахелі — це ще й демонстрація Глобальному Півдню, що Росія активно працює в Африці, протистоячи Заходу».

 Водночас, як вважають опитані ZN.UA експерти, для Китаю, який скупив і контролює Африку набагато більше, ніж Сполучені Штати та Франція, проникнення Росії на африканський континент є вигідним, оскільки послаблює вплив США. Конкуренція ж, яка іноді виникає між китайськими й російськими компаніями, не є критичною, оскільки китайці націлені на участь у розробленні природних ресурсів континенту й наданні кредитів африканським державам, а пріоритет росіян — військова й військово-технічна сфери.

Те, що відбувається в Африці, де багато хто розглядає російсько-українську війну як протистояння дружньої Росії імперіалістичним США, вже точно не поліпшує позицій України в країнах Глобального Півдня, особливо напередодні анонсованого Саміту миру у Швейцарії. Дипломатичних та інформаційних зусиль, яких доклав Київ останніми роками, аби змінити ситуацію, геть недостатньо. Зокрема й тому, що ресурси України не порівняти з можливостями Росії. Як наслідок, нашу інформаційну роботу на континенті фактично провалено. А це позначається на голосуванні африканських країн в ООН щодо українських резолюцій.

Як зазначають у розмові із ZN.UA опитані експерти, для зміцнення власних позицій у регіоні росіяни активно використовують в інформаційній сфері антизахідну риторику. Москва постійно наголошує, що Росія ніколи не мала колоній в Африці, асоціює СРСР із РФ і нагадує про допомогу Радянського Союзу континенту в шістдесяті-вісімдесяті роки минулого століття, роз’ятрює незагойні рани колоніального минулого африканських країн, звинувачуючи Захід у їхніх економічних і політичних бідах.

Кремль також активно підтримує військових, які прийшли до влади внаслідок переворотів: в умовах тиску й ізоляції з боку Заходу хунтам потрібне бодай часткове міжнародне визнання, воєнна та політична підтримка. До того ж, на відміну від Заходу, Росія пропонує швидке вирішення проблем, постачаючи зброю та гроші й не критикуючи ситуації з правами людини. Водночас дії російських військовослужбовців і бійців ПВК створюють видимість ефективного вирішення проблеми ісламістських бойовиків.

Турецький журналіст Надір Тіфлісі зауважує: центр ваги російської присутності в Африці зміщується із ЦАР до Сахелю. У підсумку нині у Заходу — Франції та США — з колись численних союзників у Сахельському регіоні залишається тільки Чад. Але як довго він іще буде таким? Наприкінці січня президент Чаду Махамат Ідрис Дебі вирушив до Москви, де зустрічався з Путіним і обговорював співробітництво у сфері безпеки. Це також є тривожним сигналом для Парижа й Вашингтона.

Зміна зовнішньополітичних орієнтирів країн Сахелю спричинена не лише ефективною роботою проросійського лобі. На думку опитаних ZN.UA експертів, причини переорієнтації загалом зводяться до зміни влади в країнах Сахелю й установлення військових диктатур, недостатньої військової та економічної присутності Заходу у вирішенні проблем регіону, включно з підтримкою демократії й захистом прав людини.

Невипадково українські й західні експерти кажуть про вакуум, який утворився в регіоні через те, що США нехтували Африкою, а колишні метрополії, такі як Франція, не змогли повністю трансформувати неоколоніальні зв’язки в партнерські відносини. Чим і скористалася Росія, значно менш педантична в питаннях постачання зброї, контролю над розподілом кредитів, екологічних наслідків будівництва промислових об’єктів тощо.

 Водночас, як підкреслила в коментарі ZN.UA співробітниця Центру переходу до сталого розвитку в Університеті Стелленбош (ПАР) Дзвінка Качур, «у сфері економіки, крім зерна, Росія мало що може запропонувати Африканському континенту загалом і Сахелю зокрема: для них Захід залишається одним з основних зовнішньоекономічних партнерів». Згідно з даними Мінекономрозвитку РФ, обсяг торгівлі Росії з країнами Африки південніше Сахари за 2022 рік не перевищував 20 млрд дол., тоді як обсяг торгівлі країн Сахелю з ЄС становив 275 млрд, а зі США — 53 млрд.

Однак, звертає увагу Дзвінка Качур, Буркіна-Фасо, Малі й Нігер активно розвивають співробітництво з Росією, яка підтримує хунти, що прийшли до влади. Зокрема РФ агресивно просуває антизахідні наративи й надає військову підтримку через напівофіційні військові угруповання. У вересні минулого року ці три країни підписали з РФ угоду про взаємну оборону й вийшли з регіонального економічного об’єднання ECOWAS, а Малі припинила угоду з миротворцями ООН. Москва виходить на лідерські позиції з продажу військової техніки в регіоні.

Платою за таку підтримку військових диктатур стає участь російських компаній у розробленні родовищ урану в Нігері або видобутку золота в Буркіна-Фасо й Малі.

Загалом, як прогнозує Юрій Олійник, «Росія має всі передумови для посилення своїх позицій у регіоні, оскільки країнам Заходу бракує готовності вирішити цю проблему». В цій ситуації Україна має шукати нестандартні рішення, здатні переманити африканські країни на наш бік.

Для цього слід не лише проводитиспецоперації в Судані проти «вагнерівців», посилювати наші представництва кваліфікованими дипломатами, а й задіювати елементи політики «м’якої сили». Використовуючи можливості не лише африканців — випускників українських вишів, а й європейських держав, не заплямованих колонізаторським минулим, — країн Східної Європи та Скандинавії.