Шашликів у Криму не буде, настав час чистити зброю

Позбавлення від будь-яких ілюзій – запорука нормального майбутнього для країни та психічного здоров'я її громадян. Тому стратегія завищених очікувань, як на мене, надзвичайно шкодить суспільству і ще не раз позначиться в майбутньому.

Одна справа «два-три тижні» Арестовича, які зберегли відносне психічне здоров'я сотням тисяч громадян на початку повномасштабного вторгнення, і зовсім інша справа мантри офіційних осіб про «травневі свята в Криму» та «повернення до кордонів 91 року». Я із задоволенням з'їздив би у травні до Криму та побачив би кордони України там, де це визначено міжнародними угодами. Більше того, ймовірність і повернення Криму, і кордонів 1991 не нульова, але, як кажуть про деякі ймовірності, близька до нуля.

У справжніх умовах, за сьогоднішніх обставин, за нинішнього співвідношення сил сторін, що воюють, говорити про повернення українських територій до кордонів 1991 року – безвідповідально і небезпечно. Сьогодні ми проходимо одну з досить жорстких криз цієї багаторічної війни, і проходимо її не в найкращому моральному стані, як на фронті, так і в тилу. Цей моральний занепад має багато причин, як зовнішнього, так і внутрішнього порядку, і одна з них – завищені очікування суспільства, які зіткнулися з жорсткою реальністю кількох останніх місяців.

Реальність завжди перемагає рожевих поні, якщо хтось ще не усвідомив таку просту істину – велкам у звичайне життя. У ньому все не так погано, як могло б бути (хоча розхльобувати криваву кашу семимісячного «виділення допомоги» та снарядного голоду нам доведеться мінімум до кінця літа), але ні шашликів у Криму, ні бичків на Азові нам не світить точно. Повернення до кордонів 2022 року на сьогодні не просто програма максимум, а щось, що межує з вірою в диво – окупанти два роки окопуються і зміцнюються на цих територіях, і взяти їх «в лоб» нереально. Створити ж умови, в яких вони зроблять черговий акт доброї волі» – завдання дуже і дуже нетривіальне.

Нам треба звикати до думки, що чудес не буде. Що для виживання нації є один рецепт, який сформулював Вінстон Черчілль для англійців на початку Другої світової. Те зло, що зараз протистоїть нам, анітрохи не менше, ніж гітлерівська Німеччина, і однозначно ресурсніше, ніж була вона. Людям треба пояснювати, що повернення до кордонів 2022 року (та й 1991 року) не означає, що хтось виріже з нашої історії війну та її наслідки. Повернення до кордонів не означає повернення до минулого життя, до світового устрою, що згорів у полум'ї російської агресії.

Колишнього світу немає і ніколи не буде. Не тільки в нашій змученій країні, а й у Європі, в Африці, в Азії та в Америках. Після порівняного затишшя, заснованого на післявоєнних домовленостях та системі безпеки, ми вступили в нову турбулентність, де не діють старі правила, а нові ще не визначені. Їх належить написати переможцю та його союзникам. Вийде в цій турбулентності переможцем США та їхні союзники, або переможе Вісь Зла, очолювана напіврозкладеним трупом СРСР, поки не ясно. Боюся, протистояння між цивілізаційними антагоністами перебуває лише на початковій стадії, і ми будемо не просто свідками вирішальної битви, а й місцем, де відбудеться Рагнарьок.

Тому готуємось до марафону, чистимо зброю та вибудовуємо нову економіку за сьогоднішніх обставин, а не молимося про те, щоб Росія зникла, як роса на сонці. Дива не буде.
Війна може закінчитися лише в одному випадку – зі зникненням з карти однієї зі сторін. Жодні тимчасові перемир'я, виходи на межі та фіксації ЛБС, цю війну не закінчать. Росія розпочала цю війну, маючи на меті знищення України, як держави, і не збирається від цієї мети відмовлятися. Ми вступили в цю війну, щоб захистити своє існування, і не маємо наміру здаватися. Покажіть мені, будь ласка, де у цьому розкладі ви бачите місце для компромісу та платформу для переговорної позиції?

Я не бачу. Ця війна не має мети, крім вбивства мільйонів людей і знищення бунтівної провінції. Ідеологія тут ні до чого, щоби там не несли в Останкіно. Ми повинні нарешті усвідомити, що на цій історичній ділянці наш світ, наше життя нерозривно пов'язані з війною. Не тому, що ми так хочемо, а тому, що ми не маємо іншого шансу на виживання, окрім перемоги у цій війні. І залишитися осторонь не вдасться. І повернутися в минуле не вдасться. Минулого більше немає. Майбутнє залежить від нас. Від кожного, хто не втік, не ухилився, не залишив частину самовільно, хто допомагає армії, хто працює на економіку.

Зрадофільство ще жодну країну не зробило переможницею. Це забіг на довгу дистанцію, не на рік і не на два, тому «ми втомилися від війни» не пройде. І «розберемося після війни» не пройде. «Після війни» може і не бути, якщо хтось ще цього не зрозумів. Минулого немає , майбутнього поки що не видно, але є сьогодні, яке не можна пролюбити, тому що тоді майбутнього не буде – жити, боротися потрібно просто зараз. Без мрій про повернений Крим і падіння путінської диктатури. У світі, доля якого вирішується не у Вашингтоні і Москві, а під Роботиним, Очеретяним і в Кринках.