"Школа – це не прохідний двір". Ігор Лікарчук – про винних у провалі НУШ, заборону ґаджетів і штрафи для учнів за погану поведінку

Колишній директор Українського центру оцінювання якості освіти, доктор педагогічних наук та професор Ігор Лікарчук* неодноразово висловлював свою думку щодо реформ, які запроваджує Міністерство освіти й науки України. За його словами, в освітній системі існує немало проблем, з якими стикаються не лише працівники цієї сфери, а й школярі та їхні батьки. Колишній посадовець пояснив, чому в закладах освіти не вистачає молодих вчителів та як вирішувати це питання.

Крім того, Лікарчук поділився своїми думками стосовно сертифікації педагогів та закриття сільських шкіл. Він вважає, що нині іншого виходу вже немає. Також Ігор Леонідович підтримує запровадження практики штрафів у школах, аби учні розуміли цінність здобуття освіти. Про це та багато іншого ексочільник УЦОЯО розповів в ексклюзивному інтервʼю OBOZ.UA.

– Нещодавно в МОН наголосили на важливості виходу дітей на офлайн-навчання задля соціалізації. Зокрема, створюючи підземні заклади освіти. Натомість в умовах повномасштабної війни все ж таки може існувати певна загроза. Водночас не завжди в укриттях вдається проводити повноцінні уроки, адже не в усіх школах достатньо приміщень для відокремлення кожного класу. Крім того, багато вчителів неодноразово говорили про те, що повітряні тривоги часто збивають план – і не завжди вдається пройти необхідний матеріал і так якісно, як хотілося б. Особливо в таких регіонах, де обстріли відбуваються постійно. Як ви вважаєте, чи допомагає все-таки очне навчання здобувати кращі знання в таких умовах і чи виправдане рішення переведення школярів на офлайн-уроки?

– Дуже добре, що в нас шукають варіанти вирішення проблеми повернення до навчання в режимі offline. Це правильний шлях. Ним потрібно йти. Дистанційне навчання – дуже гарна і продуктивна річ. За умови, якщо цим інструментом вміють користуватися і є для цього технічні можливості. На жаль, і перше, і друге – не завжди про нас.

– Міністр освіти і науки пан Лісовий в одному з інтервʼю зазначав, що проблема "провисання" програми Нової української школи у 5–7-х класах відбулася через непідготовленість вчителів. За його словами, педагоги початкових класів пройшли якісне навчання, змогли обрати більш прогресивні плани уроків та не мають перенавантаження. Натомість з учителями базової школи ситуація відрізняється, і вони продовжують обирати звичніші їм підходи. Ви погоджуєтесь зі словами міністра? Чому? Що потрібно змінювати, аби НУШ мала успіхи?

– Із таким висновком міністра не погоджуюся. І наводжу слова Наполеона Бонапарта: "Немає поганих армій, є погані полководці". У "провисанні" запровадження НУШ винуваті органи управління освіти. Які не зробили все можливе і неможливе для того, щоб ця реформа запрацювала. Навпаки, вони зробили максимум можливого для того, щоб було навпаки.

Для того, щоб змінити ситуацію, потрібно:

• надати вчителю повну педагогічну свободу;
• серйозно переглянути засоби мотивації його праці, включно з відмовою від зрівнялівки в оплаті праці; змінити систему оцінювання результатів роботи педагога, відмовившись від формально-бюрократичних підходів у цьому;
• створити належні умови для успішної реалізації засадничих положень Концепції НУШ.

І обовʼязково потрібен дуже серйозний та ґрунтовний науковий аудит того, що зроблено в НУШ. Із висновками та рекомендаціями, що робити далі.

– В Україні планують закривати сільські школи, в яких дуже мало школярів, і возити дітей в опорні заклади освіти, таки хочуть покращити якість освіти у селах. Адже дітей часто не за віком обʼєднують у класи, бо не вистачає вчителів. Багато батьків та освітян не підтримують таке рішення, називаючи це "знищенням". Яка ваша думка з приводу такого рішення МОН? Чи покращиться якість освіти у сільських місцевостях у такий спосіб?

– Сільська школа – дуже складне і болюче питання. Але проблема в тому, що за всі роки незалежності ні МОН, ні Академія педагогічних наук, ні сила-силенна різних інституцій при міністерстві не запропонували моделі функціонування маленької сільської школи в нових економічних умовах. Відсутність стратегії у цьому питанні й зумовила появу сьогоднішньої ситуації. Підкинуло дров у вогонь, який знищить сільські школи, й те, що багато чиновників на всіх перехрестях почали поширювати міф про низьку якість освіти в сільській школі, базуючись на власній інтерпретації результатів ЗНО.

Не думаючи при цьому, що низька якість результатів ЗНО випускників сільських шкіл пояснювалася насамперед тим, що вони мали набагато гірший фізичний доступ до репетиторських послуг, порівнюючи з випускниками міських шкіл. А за даними валідних соцопитувань, тоді 78% учасників ЗНО готувалися до нього саме з допомогою репетиторів…

Увага до сільської школи, якої особливо й не було, впала до мінімуму. Ніхто в державі її долею не переймався. Із децентралізацією на ній було поставлено хрест узагалі. А сьогодні ситуацію із сільською школою доведено до повного абсурду. Тому, мабуть, іншого виходу, ніж масове закриття таких шкіл, уже немає. Зараз ведуть мову про створення кампусів для учнів із сільської місцевості на базі академічних ліцеїв. Погано знаємо власну освітню історію.

Таке вже було у 60-х роках минулого століття. Я про гуртожитки для учнів із сіл при районних середніх школах. Ці гуртожитки проіснували не більше ніж 10 років. Умови проживання і харчування дітей там були достатньо примітивними. Тодішня держава, яка мала достатньо фінансових ресурсів, їх утримувати не змогла і не захотіла. Чи зможе це зробити держава, яка веде багаторічну та кровопролитну війну? Риторичне запитання. Чи не так?

– Останні дослідження показали, що в Україні зменшується кількість молодих вчителів, особливо у сільських місцевостях. Натомість МОН має на меті, аби ця професія стала престижною. Більшість з педагогів говорять про дуже малу зарплату й перевантаженість. Що ще стає на заваді молоді йти працювати вчителем? Є також випускники, які йдуть працювати у школи й намагаються дати дітям кращу освіту. Як думаєте, що ними керує? На ваш погляд, скільки потрібно років, аби професія вчителя стала дійсно престижною, і що для цього потрібно?

– Відповідаю на обидва запитання. Є чотири шляхи навернення молодих учителів до школи.

Перший. Суттєве підвищення заробітної плати й відмова від зрівнялівки в її нарахуванні. Сьогодні розмір зарплати педагога в основному залежить від стажу роботи. Але далеко не завжди вчитель із великим стажем працює на рівні сучасних вимог. Точно так, як і далеко не кожен молодий вчитель вміє і може працювати так, як те робить досвідчений вчитель. Тобто потрібна нова система оцінювання якості роботи вчителя, в основі якої має бути освітній прогрес вихованців. Але при цьому варто мати на увазі, що освітній прогрес – це не про хороші оцінки, системи оцінювання тощо. Це про те, чи учень рухається вперед на своєму шляху здобуття освіти. Навіть якщо це дуже маленькі кроки, але вони мають бути.

Другий. Надання педагогічної свободи вчителю, звільнення його від виконання не властивих йому функцій (МАН, олімпіади, конкурси, огляди різноманітні шоу), виконання забаганок різних начальників і методистів тощо. Іншими словами – не заважати вчителю працювати і забезпечувати результат.

Третій. Перестати звинувачувати вчителів у всіх проблемах освіти й вихованні дітей. Категорично відмовитися від практики нацьковування батьків на вчителів, що кілька років тому почало робити Міністерство освіти і науки. Формування поваги до вчителя та вчительської професії має відбуватися зовні. І не у формі вручення подяк і грамот два рази на рік, а у щоденній зацікавленості всіх владних структур у вчительській праці. Маю на увазі не працю вчителів із прибирання парків, вулиць чи кладовищ, а зацікавлення у їхній освітній діяльності. На жаль, у переважній більшості громад такої зацікавленості, на мою думку, немає.

Четвертий. Відмовитися від наявної практики прийому випускників шкіл для здобуття педагогічної освіти. Та перейти до нової схеми чи практики. Вона дуже проста й апробована ще в далеких 60-х роках минулого століття одним із найвідоміших українських педагогів сучасності – Іваном Андрійовичем Зязюном. Це формування інтересу до педагогічної праці в деяких учнів шкіл задовго до випуску зі школи. Далі – прийом їх до педуніверситетів на основі професійно орієнтованих тестів. Суттєва зміна парадигми підготовки в педуніверситетах з акцентуацією саме на сучасну педагогічну діяльність. Підготовка закладів освіти до прийому випускників педуніверситетів. Проходження випускниками педагогічної інтернатури.

Стосовно того, скільки часу потрібно на відновлення престижності праці вчителя, то відповідь дуже проста. Спільними зусиллями держави, місцевої влади, освітнього чиновництва і, власне, самих учителів, ця престижність руйнувалася упродовж десятиліть. Стільки ж часу й потрібно на зворотний процес. Він швидким не буде. Указом президента, законом, постановою уряду повагу до вчителя не повернеш. Це велика і постійна робота.

– Якщо говорити про сертифікацію вчителів. Цього року, як і минулого, найгірші показники були у педагогів математики. Ви ознайомлювались із завданнями на атестації і викладали деякі з них. Чому саме з цього предмету виникли такі невтішні показники? Якою ви бачите сертифікацію і чи потрібна вона, на вашу думку, взагалі?

– Сертифікація в українському витворі – явище, яке не можуть зрозуміти за межами України. Це якийсь гібрид сумнозвісної совєтської моделі атестації педагогів та європейської освітньої практики. Де сертифікація (у найбільш узагальненому вигляді) є допуском до початку чи продовження педагогічної діяльності. У нас, намагаючись осучаснити совєтську модель атестації педагогів, придумали власну модель сертифікації. Ба більше, запровадивши її, залишили й атестацію. Суттєва відмінність між ними полягає в тому, що під час сертифікації вчителя оцінюють зовні, а під час атестації – колеги в закладі освіти. Ось це зовнішнє оцінювання й набуло анекдотично-маразматичних форм.

Так, під час цьогорічного сертифікаційного ЗНО вчителі серед інших мали відповісти на запитання, які вазони потрібно ставити на підвіконня в класній кімнаті… Це замість виконання професійно орієнтованих тестів, котрі б мали бути. Але найбільшим безглуздям у сертифікації є онлайн-оцінювання роботи вчителя т.з. "експертами", яких виявилася сила-силенна. Навряд чи якийсь справжній експерт візьметься онлайн оцінити роботу кухаря з приготування борщу, а от щоб оцінити роботу вчителя онлайн – знайшлася тьма охочих.

Я розумію вчителів, які проходять атестацію. Задля 20% надбавки до зарплати можна й трішки набратися ганьби, шукаючи відповідь на запитання про вазони чи аналогічні їм. Я розумію кілька сотень чиновників, які організовують і проводять цю атестацію: свою зарплату хоч чимось потрібно відпрацьовувати. Але не можу зрозуміти, який стосунок має сертифікація до поліпшення якості освіти. Не чув про черги батьків, які хочуть віддати своїх дітей у руки саме сертифікованих вчителів. Я вже мовчу про тих педагогів, які сертифікацію завалили. Але продовжують працювати там, де й працювали. То для чого потрібне таке шоу?

– Нещодавно ми публікували матеріал про те, що в більшості європейських країн, якщо діти без причини не відвідують школи, то їхнім батькам загрожують штрафи та навіть вʼязниця. Як ви до цього ставитесь? Як думаєте, це впливає на вмотивованість дітей вчитися? І чи необхідний такий досвід в Україні?

– Глибоко переконаний, що запровадження практики штрафів на часі. Безплатне навчання як соціальне благо та виняткову можливість ми перетворили у посміховисько, дешеве шоу, на яке відвідувачі здебільшого йдуть тому, що так треба для когось, але не для них. Ба більше, під час "шоу" вони можуть дозволити собі поведінку, яка не може бути прийнятою у цивілізованому суспільстві. І ця ситуація погіршується в геометричній прогресії.

На жаль, через вплив різних чинників і зокрема через публічне цькування учительської професії слово педагога втратило своє виховне значення, а арсенал педагогічних засобів впливу, що формувався упродовж століть, давно вичерпав свої можливості. Тому й виникає потреба в запровадженні адміністративних методів покарання здобувачів освіти за порушення правил поведінки в освітньому середовищі з метою запобігання подібним і гіршим поведінковим явищам.

Стосовно того, чи такі заходи впливу можуть вплинути на мотивацію здобувачів освіти до навчання. Думаю, що не зможуть. Але подібна поведінка дуже заважає, як тим здобувачам освіти, котрі мотивовані, так і педагогам, які ефективно працюють. Тому і в цьому контексті їхнє запровадження є доцільним та необхідним. Нам досить прикривати сором фіговим листком. Проблема є, педагогічних засобів впливу на неї немає або їх недостатньо. Тому потрібно шукати інші засоби впливу. І ними є система адміністративних покарань. Прав без обовʼязків не буває.

Щоправда, є ще один варіант боротьби з подібними явищами. Не хоче здобувач освіти навчатися, відвідувати заклад освіти, порушує правила поведінки в ньому – його потрібно позбавляти права здобувати загальну середню освіту безплатно, яким він знехтував. І не важливо: позбавляти на якийсь час чи назавжди. Але це буде порушенням конституційних прав громадянина і навряд чи сприйметься позитивно в суспільстві, яке вже звикло, що загальноосвітня школа поступово перетворюється в заклад соціального забезпечення, в якому мають нагодувати, розважити, прихистити на якийсь період дня… І в короткі проміжки між цим усім – якось і чогось навчити. Хоч, якщо відверто, в Конституції та чинному законодавстві не зазначено, що загальну середню освіту обовʼязково потрібно здобувати у віці до 18 років… Між іншим, цим правом можна скористатися і в 70 років…

І до того часу, поки в нашій державі не буде на законодавчому рівні визначено умови здобуття загальної середньої освіти з відповідальністю за їхнє недотримання, школи вимушені будуть запроваджувати елементи каральної педагогіки. Щоб не перетворитись, щонайменше, у прохідний двір. Тому ще раз – життя примушує заклад освіти адаптовуватися до нових умов життя, в яких сила важить більше, ніж розум і вихованість.

– В Україні скасували шкільну форму, проте неодноразово виникали випадки, коли адміністрація або вчителі вимагали її носити. Як вважаєте, дітям потрібна така "дисципліна" в одязі? І чому, на вашу думку, в деяких закладах освіти все ж наполягають на уніформі?

– Скасування шкільної форми було одним із мудрих рішень у сфері освіти. Якщо заглибитися в освітню історію, то шкільну форму мали лише елітні заклади освіти, і її носіння було свідченням того, що учень належить до тієї еліти. У радянській освіті форма була засобом зробити однаковими за зовнішнім виглядом усіх. А оскільки освіта в незалежній Україні де-факто довгі роки ще була продовженням совєтської освіти, то й учнівська форма сприймалася як щось обовʼязкове.

Також одним із чинників, що вплинув на рішення про запровадження шкільної форми в незалежній Україні, було бажання дати імпульс вітчизняній швейній промисловості. Думаю, що саме з цих причин і було видано перший (сподіваюся, що й останній) указ президента України про запровадження шкільної форми.

Те, що й зараз деякі керівники вимагають від учнів дотримуватися єдиної форми одягу, то це або глибокий пережиток совка, або домовленість на певних умовах із тими, хто цю форму виготовляє. В учнів повинен бути одяг, у якому їм буде зручно й комфортно впродовж дня. Зрозуміло, що деякі здобувачі освіти старшого віку можуть дозволити мати суттєві надмірності в одязі, макіяжі, прикрасах. Але для цього в кожному закладі має бути розроблено свій дрескод. І знову ж таки за принципом: "можна все, крім…". Але не так, як у деяких: "Можна лише…"

Між іншим, якщо у старшокласника виросла борода, то вимагати її поголити – може бути розцінено як булінг або порушення його прав. До мене з подібними питаннями не раз зверталися батьки таких здобувачів освіти.

– У школах Великої Британії планують заборонити користуватися ґаджетами під час навчання. Багато в яких країнах говорять про те, що вони заважають освітньому процесу. В Україні діти теж багато часу проводять у телефонах. Як ви думаєте, це впливає на якість освіти? Чи варто було б перейняти британський досвід та заборонити смартфони у школах?

– Заборона не допоможе. Абсолютно. Потрібно чітко визначити правила користування ґаджетами в закладі освіти. Визначити не на рівні школи, а у законодавстві. Але не з позиції "заборонено все, крім", а з позиції "дозволено все, крім". І паралельно з цим увести відповідальність за порушення цих правил. У вигляді тих же штрафів. Без роботи з ґаджетами в сучасному інформаційному просторі продуктивне навчання неможливе.

– Як ви ставитеся до штучного інтелекту? Зараз відбувається багато дискусій навколо цього, і думки різняться. Наприклад, у США думають про те, щоб повертатися до письмових іспитів, аби діти вчилися, а не списували готові завдання. В Україні школярі також користуються цим інструментом, зокрема і при підготовці до контрольних або домашніх завдань. Чи варто вчити школярів, наприклад, на уроках інформатики, користуватися такими сервісами? Чи все ж таки йому не місце в освітній системі?

– До ШІ ставлюся як до друга та серйозного помічника. І достатньо багато працюю з ним. Не розумію педагогів, котрі бачать у ньому ворога чи звичайну іграшку. Успішне навчання сьогодні без використання ШІ неможливе. А вчитель, який цього не розуміє і не хоче з ним працювати, має подумати про перспективи своєї професійної діяльності.

*Ігор Лікарчук – загальний стаж роботи в освіті – майже 50 років. Один із тих, хто впроваджував в Україні Зовнішнє незалежне оцінювання. Яке за результатами численних соціологічних досліджень визнане найбільш ефективною освітньою реформою часів Незалежності.

Другу частину інтерв’ю читайте на OBOZ.UA 26-27 квітня. Ігор Лікарчук розповість про "підводні камені" НМТ, відтік абітурієнтів за кордон та проблеми пілотування реформи старшої школи.

Читайте також інтервʼю Іванни Коберник, в якому вона розповіла про низькі результати PISA-2022, проблеми освіти в Україні й те, якими мають бути уроки літератури.

Раніше OBOZ.UA розповідав, що молодий вчитель Руслан Циганков поділився про дружбу з учнями, проблеми освіти й прапор Росії біля входу в його кабінет.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!