"Біоробот" у свинцевих латах: як викладач зі Львова лопатою чистив зруйнований енергоблок ЧАЕС

Рівно 38 років тому стався найстрашніший ядерний цивільний інцидент у світі — аварія на Чорнобильській атомній електростанції. Серед тих, хто долучився до ліквідації наслідків катастрофи був і львів’янин, нині полковник внутрішньої служби у відставці Михайло Судніцин. Тоді, 1986 року, він — викладач профільного навчального закладу — очолив групу курсантів-добровольців, з якими провів кілька днів на ЧАЕС.

Разом з колегами з Харкова їм довірили складне і небезпечне завдання — зачистити від радіоактивних елементів вентиляційну трубу зруйнованих енергоблоків. Це дозволило згодом завершити роботи по накриттю покрівлею саркофага. Як це відбувалося, ліквідатор розповів "Телеграфу".

"Слава Богу поїхали одиниці, а не всі"

На момент, коли сталася аварія на ЧАЕС, Михайло Судніцин працював у Львівському пожежно-технічному училищі, де викладав цикл пожежної тактики. Серед інших тем майбутні фахівці розглядали і зброю масового ураження, один з видів якої — ядерна, мав серед наслідків радіоактивне забруднення. Але виявилось, що небезпечним може бути й мирний атом.

— Про катастрофу на ЧАЕС дізнався "по роботі", нас тоді зібрали і повідомили, щоб ми готувалися, — згадує в розмові з "Телеграфом" Михайло Володимирович. — Відповідно, і в училищі і для курсантів, і для офіцерів я проводив заняття з радіаційної безпеки, розповідав, як поводитися у зоні ураження, які існують заходи безпеки тощо. Питання залучення до ліквідації постало у вересні, тоді всіх нас вишикували, а начальник училища запитав, хто хоче поїхати на ЧАЕС. Охочих серед курсантів було багато, але обрали з-поміж них тільки дев'ятеро, плюс я мав бути старшим групи. І слава Богу, що поїхали одиниці, а не всі.

Цьому пошуку добровольців у навчальних закладах, які на той момент підпорядковувались Міністерству внутрішніх справ, передувало рішення на найвищому рівні. Адже зачистити низку об’єктів від високорадіоактивних елементів — графіту, тепловидільних елементів (ТВЕЛ) тощо — техніка була просто нездатна. А кваліфікації військових, яких залучали до цієї роботи, не вистачало.

Про це, зокрема, згадує в книзі "Дві трагедії XX століття" кандидат технічних наук, генерал-майор Микола Тараканов, який керував ліквідацією наслідків аварії в цей період: "І ось ця нагромаджена маса з 26 квітня по 17 вересня лежала на покрівлях третього енергоблока, майданчиках головної вентиляційної труби, розвіювалася вітрами, омивалася дощами в очікуванні, поки нарешті дійде черга і до її видалення. Усі чекали й надіялися на робототехніку. Дочекалися. Вертольотами кілька роботів були доставлені в особливо небезпечні зони, але вони не спрацювали. Акумулятори сіли, а електроніка відмовила".

Головна причина цього, за словами Тараканова, була в тому, що завдання на розробку й виготовлення механізмів давали без урахування особливостей робіт на ЧАЕС. А якщо деякі машини й витримували, на станції були важкодоступні ділянки, куди вони не могли добратися.

— На очищення покрівлі машинного залу, наприклад, залучили техніку, виготовлену у Львові. Але такі машини не могли піднятися по вертикальній драбині, яка вела на технологічні майданчики вентиляційної труби, — продовжує розповідь Михайло Володимирович. — Це могли зробити тільки люди, чи "біороботи", як тоді нас називали. Зрозуміло, що це мусили бути фізично підготовлені, витривалі, спокійні чоловіки, які мали навички роботи в екстремальних умовах на висоті. І під ці характеристики підходили курсанти Львівського та Харківського пожежно-технічних училищ.

На ЧАЕС ми прибули 30 вересня 1986 року, де познайомились з колегами з Харкова. Того ж вечора один з курсантів з цього міста — Віктор Сорокін — провів розвідку. У повному екіпіруванні пробіг по даху третього енергоблоку до драбини, а звідти один за одним піднявся на трубні майданчики і повернувся назад. На основі отриманих даних був розрахований час, який можуть перебувати в небезпечній зоні люди. Це буквально лічені хвилини — від 7 до 20, залежно від показників, зафіксованих в різних точках.

І вже наступного ранку після отриманих інструкцій наша група розпочала роботу. Для розуміння: ми мали на собі захисні обладунки, які важили кілька десятків кілограмів. Це були такі рентгенівські фартухи з освинцьованої гуми, захисні окуляри з оргскла, рукавиці освинцьовані, взуття зі свинцевими устілками, респіратори типу "пелюстка". До цього додавали лопати, якими мали підхоплювати шматки графіту, ТВЕЛів і скидати їх вниз у зруйнований реактор. Працювали парами, я з Віктором Авраменком завершував виконання завдання. Страху тоді не відчував, було розуміння, що хтось має виконати це очищення, бо на той момент вже було зведено стіни саркофага, лишалось його накрити, — підкреслив Михайло Судніцин.

Згадують тільки з нагоди річниці

Всю операцію за участю курсантів і викладачів з Харкова і Львова провели у першій половині дня 1 жовтня. За другу — бійці цивільної оборони виконали чистку зони "М" від шматків радіоактивних елементів, що впали з трубних майданчиків. Відзначили цю подію показовою акцією в дусі тих часів — підняттям на верхівку вентиляційної труби червоного прапора.

— Після ЧАЕС нас доправили до шпиталю у Києві, де ми перебували 21 день, — додає подробиць про події 38-річної давнини Михайло Володимирович. — Тоді на трубних майданчиках, на щастя, обійшлось. Зле нікому з курсантів не стало, хоча ми отримали дози опромінення від 16 до 23 рентгенів. Як це давало про себе знати? Відчували слабкість, з’явився металевий присмак у роті. Нас тоді обстежили, призначили курс лікування. І ми також отримали багато уваги від журналістів, про нашу роботу написали відомі на той момент видання — газети "Советский инженер", "Радянська Україна", журнал "Огонек". І в перші роки після аварії про нас всі знали, пам’ятали, але згодом почали згадувати тільки з нагоди чергової річниці.

На одну з таких 2011 року у Львівському державному університеті безпеки життєдіяльності, де певний час працював Михайло Судніцин, було відкрито пам’ятний знак героям-ліквідаторам на ЧАЕС. Крім того, Михайлу Володимировичу разом з колегами вручили пам'ятні знаки від міністра МНС України, а йому окремо — ще й ключі від автівки.

— Вийшло так, що ті ключі від ВАЗ-2107 я отримував двічі. Спочатку це сталося у Головному управлінні пожежної охорони у Києві, куди запросили на вшанування ліквідаторів, — згадує Михайло Володимирович. — Потім цю автівку я пригнав до Львова і там церемонію з ключами повторили ще раз.

Того року, до речі пішов з життя курсант моєї групи Іван Блашко, на кілька років раніше — 2007-го — Сергій Климчук, а 2006-го помер Олександр Свентицький. Спілкувався після того з їхніми рідними, вони казали, що смерті пов'язані перебуванням на атомній станції, — каже співрозмовник.

Загалом за роки, що минули з катастрофи, Михайло Судніцин неодноразово повертався до подій вересня 1986 року. І під час викладацької роботи, і коли вже пішов на пенсію й був запрошеним гостем на різних заходах, присвячених Чорнобилю.

— На ЧАЕС я після того ще побував тричі, крім того відвідав й інші атомні станції України — Запорізьку, Хмельницьку, Рівненську, — каже Михайло Володимирович. — Нас там збирали щорічно на наукові конференції, демонстрували нову техніку, дозиметричні прилади, захисний одяг — те, що могла використовувати пожежна охорона. Бо саме цей напрям мене цікавив і можу сказати, що багато було зроблено у порівняно з часом, коли сталася катастрофа у Чорнобилі. І в навчальні програми у фахових закладах внесли зміни, збільшили кількість годин і детально розбирали дії особового складу при аваріях на атомних станціях. Вивчають ці теми і зараз. І на цьому тлі повним ідіотизмом виглядали дії росіян при захопленні ЧАЕС та їхньому розташуванні в Рудому лісі, де й досі небезпечно. Але що у них насправді було в голові, ми знати не можемо.

Я вже багато років як відійшов від справ — займаюсь собою та онуками. У мене їх четверо. Найстарший — Юра Судніцин — пішов моїми стопами. Сам це вирішив, бо бачив перед очами мій приклад, закінчив Ліцей цивільного захисту, Львівський державний університет безпеки життєдіяльності, магістратуру. З 2021 року — офіцер, зараз йому 26 і він — заступник начальника пожежної частина №1 міста Львова, виїжджав на всі прильоти, які були в нашому регіоні. Гасив пожежі, людей витягував з-під завалів — всяке бувало за час повномасштабного вторгнення. Ми з ним постійно на зв’язку. А молодші онуки — зараз у 3, 9, 10 класах, поки ще не вирішили ким бути, але навряд чи оберуть нашу професію.

Як повідомляв "Телеграф", завдяки інформаційним центрам для туристів українські спецслужби мали можливість "побачити" рух ворожої техніки Чорнобильській зоні.