Доктрина Волкера

Ранній доступ: Patreon

Нещодавно американський екс-дипломат Курт Волкер публічно підтримав удари по російських нафтопереробних заводах. Формулювання звучало так: «Докорінно не згоден із позицією США щодо припинення атак».

Тут навіть ліпше процитувати. «Я приватна особа і не представляю уряд. Проте вважаю, що це докорінно неправильно. Люди мають зрозуміти: йде війна. Щодня Росія атакує українську енергетику, атакує Харків, атакує мирних жителів, атакує все. Пропонувати, щоб Україна не чинила опір речам, які посилюють військовий потенціал РФ… [Українці] здебільшого б’ють по нафтопереробних заводах, які із сирої нафти виготовляють пальне для російської авіації. Звичайно, слід це виводити з ладу».

Мотивацію Волкера можна знайти в його побажаннях щодо ціни війни, яку має сплатити російська держава та її громадяни. Мовляв, росіяни мають бачити, що їхня власна інфраструктура також ризикує. Мають відчути війну вже на своїй шкурі.

Що ми маємо в сухому залишку — громадянин США, близька до України людина, ще й республіканець, схвалює ті заходи, які раніше критикувала адміністрація Білого дому. Але чому він це зробив?

Причина досить проста. Всередині Сполучених Штатів є свої конфліктні зони. Наприклад, Демократична партія старанно бореться з нафтовиками та їхніми людьми. Щойно на світовому нафтовому ринку трапляється мінімальний шторм, хоча б натяк на нестабільність — для демократів вмикається сирена, і вони біжать розв’язувати цю проблему.

Натомість республіканці абсолютно прихильні до інтересів американських нафтових компаній. Виходець із республіканських кіл, Волкер навіть не приховує, що може сміливо говорити про подібні речі.

Коли ми сприймаємо американську політику суто через призму українських проблем, можна стати жертвою власної фантазії. Немає в Конгресі чи Сенаті сутичок через Україну, як би вам цього не хотілося. Є обговорення торгів на біржі, вартості того чи іншого енергоносія, і що із цим робити. Коли проблеми вже сформульовані, розмова переходить на рівень виконавців. Тобто держав, через вплив на які можна досягти того чи іншого результату.

Ось головний висновок. Американським нафтовикам наші удари по російських НПЗ надзвичайно вигідні. А отже, і республіканцям — також. Бо ми забули про один надважливий фактор, який мав пряме значення для нашої війни: світова енергетика. Може здатися, що Україна, не бувши глобальним експортером енергоносіїв, не зазнала впливу цього фактору. Однак він має якнайбільш пряме значення для двох держав, які посідають на світовому енергоринку стратегічні позиції — США і РФ.

Ми мало враховуємо те, як обмежені дії влади США їхньою енергетичною політикою. Прихильність Байдена і демократів «зеленому курсу» досить важко поставити під сумнів: вона просочується з політичних заяв, твітів і управлінських рішень.

Однак перехід на альтернативну «зелену» енергетику — величезний процес із купою перехідних періодів, де нафту і газ мають дуже поступово замінювати «зеленими» носіями. І ось цей перехідний період настав тепер. А отже, швидка нестача нафти чи газу (відчутне зростання цін на них на ринку) виглядають небезпечно для планів «зеленого» переходу.

Вони просто «трясуть» енергетику, руйнуючи політичний план «зелених» у світовій енергетиці. Змушують робити кроки назад, бути надмірно обережними й акуратними у своїх діях, не душити експортерів нафти (привіт Росії, привіт Ірану) надміру, аби лише ціни на енергоносії різко не підскочили.

Ця енергетична логіка виглядає досить хитрою матерією, як для пояснення тактик щодо війни — але ця хитра матерія упирається в мільярди доларів і величезні інтереси серйозних груп впливу. Це пояснює, чому Путін двічі розпочинав війни проти України за часів правління демократичних адміністрацій у Білому домі. Скуті «зеленим» питанням, вони не були готові до глобальної нестабільності, серйозних кроків усупереч агресору. І до ударів на знищення, а не на виснаження.

Саме тому «контроль за ескалацією» постійно лунає з вуст містера Саллівана, до речі. Хоча… Не лише як причина такої надмірної обережності впадає в око і вал критики після війни в Іраку та інших кризових для США наслідків зовнішньополітичної активності.

Рядові республіканці можуть носитися з іконою ізоляціонізму скільки завгодно. Та матеріальні фактори більш визначені: нафтове й оборонне лобі має на GOP (Республіканську партію США. — Прим. ред.) безпосередній вплив. А отже, навіть Трампу ці люди будуть готові пропонувати більш різкі й рішучі кроки щодо держав-бензоколонок. Бо зняття обмежень з нафтовиків у США неодмінно розвʼяже Вашингтону руки в зовнішній політиці. Подумайте, як ставитиметься до України представник американської влади, для чинної адміністрації якої російська нафтопереробка є серйозною проблемою. Він щось заборонятиме нам? Може, урізатиме допомогу та викручуватиме руки, вимагаючи припинити удари по кишенях його партії? Чи навпаки?

Зараз ми перебуваємо в центрі великої війни, великого горя. Звісно, все хочеться бачити через лінзи власних інтересів. Та найбільш шкідлива річ, на яку ми тільки здатні зараз — це з якогось дива вирішити, начебто маємо справу з чисто російсько-українською бійкою, до якої решта світу потрапляє не за власним бажанням.

Наприклад, США та КНР у Азії змушені протистояти одне одному. Незалежно від того, назвуть це історики Третьою світовою чи ні. Росія симпатизує Китаю, а до того здавалась вигідною опцією для американців (якщо ви ще не забули політику Вашингтона в нульових). Навіть більше, багато хто у США досі носиться з ідеєю, що в руслі протистояння з КНР було би вигідним не давити РФ як її союзника, а намагатися акуратними діями вивести Москву в «нейтрал» щодо Пекіна.

Ми тут, звичайно, розуміємо, наскільки це фантастичний і нереальний сценарій.

Стратегічна позиція США «не переламати РФ кістки остаточно» виглядає дурною в моменті, а розумною — довгостроково. Втім, ця довгостроковість існує лише в хибно сформованій американській оптиці щодо РФ, де комунізм і період СРСР зі спробами погегемонити на світовій мапі були «прикрою випадковістю». Та часто американці бачать навколишній світ помилково. Для них важливі, безумовно, не Україна з Балтією, а Азіатсько-Тихоокеанський регіон. Решта є передусім елементом — ключем до тієї чи іншої ситуації.

Вочевидь, США досі плекають вигідну для себе, але засадничо ідіотську думку, начебто РФ із міркувань своєї вигоди припинить конфронтацію із Заходом (позаяк це «вигідно» нібито самим росіянам). І в цій конфігурації, мовляв, РФ не буде підтримувати КНР у потенційній боротьбі зі США. Обере, як мінімум, нейтралітет, або взагалі випаде з ланцюжка. Як Італія випала з Троїстого союзу в Першій світовій війні та з дещо іншого союзу — у Другій.

Поки Росія має певну силу, ресурси й інфраструктуру для їх переробки, ці погляди ще довго гулятимуть серед американського істеблішменту. Тому нам має бути вигідно те, що подобається нафтовикам у США. Це російські нафтопереробні заводи, що палають та вигорають до самого фундаменту. Це російські війська, на які більше ніхто у світі не буде всерйоз сподіватись як на союзника. Це майбутнє, яке для Росії не має бути таким багатонадійним. Це шанс для нас прорватися у вікно можливостей самим і задраїти його для РФ надовго.

Нафта — це всього лише нафта. Проте в таких країнах, як США, РФ та деяких інших нафтових гігантах, енергетика виконує роль своєрідної «крові» політичної системи. Шанси для нас є. Навіть попри те, що ми не стаємо багатші від війни та вперше за майже увесь історичний період нашого існування отримуємо ситуацію, де комусь вигідно робити ставку саме на нас, а не на РФ. Ця війна — не лише наша, і ця війна точно не остання у світі.

Те, що говорить Волкер, уособлює не позицію нинішньої адміністрації, а цілком імовірні погляди американських еліт щодо дій наступної. І наше завдання — витиснути зі своїх шансів максимум.