«Ентузіасти». Як живуть українські музичні медіа під час війни

У 2022 році соціологічна група «Рейтинг» підрахувала, що протягом пів року після початку повномасштабного вторгнення 60% українців узагалі не слухали російську музику. Відмова від виконавців із країни-агресорки звільнила музичний простір і нарешті звернула увагу аудиторії на українських артистів. І хоча музична сфера переживає розквіт — цього не скажеш про медіа, які про неї пишуть. Попри велику кількість контенту, з ринку зникло основне джерело прибутку — реклама. Одним медіа вдалося змінити модель фінансування, інші ж просто закрилися.

Журналісти різних музичних видань і проєктів розказали «Детектору медіа», як змінилося їхнє життя за два воєнні роки, чому в Україні бракує музичних критиків і що робити, щоб українці перестали слухати росіян, які досі займають високі позиції в чартах на YouTube Music і Spotify.

Кризу в музичній журналістиці спричинила навіть не повномасштабна війна —  перші серйозні проблеми з фінансуванням почалися ще в часи ковіду. CEO онлайн-медіа про андеграундну музику Neformat Олександр Масовець розказав, що у 2020–2021 роках, коли пандемія потроху сходила нанівець, команда взялася торувати стежку рекламних інтеграцій і донорської підтримки. На початку 2022 року були великі плани з розвитку спільноти «Неформату», та через напад Росії редакції довелося суттєво перелаштувати внутрішні процеси.

«Насамперед постало питання безпеки команди, — каже Масовець. — Сильно переживали за нашого івент-менеджера Єгора Фелюста, який тривалий час був під обстрілами, майже без електрики, продуктів і звʼязку в Чернігові. Всі інші були в безпеці, але мали оперативно адаптуватися до нової реальності. Ми усвідомили та почали реалізувати свою нову роль носія української культури, її збереження і примноження, наскільки це можливо перед загрозою її повного знищення Росією».

Шок від перших місяців російського вторгнення редакції вдалося пережити завдяки самофінансуванню, запущеній спільноті й донатам аудиторії. За словами Олександра, майже одразу 90% авторів припинили співпрацю, тому навантаження великих публікацій лягло на плечі основної команди. Але роботу вдалося відновити за декілька тижнів.

«У березні 2022-го почалася робота над першою частиною збірки "Мапа" в колаборації з однойменним подкастом, у квітні почалися перші плани благодійних концертів для збору коштів на підтримку ЗСУ. В квітні 2023 та в березні 2024-го в рамках реалізації грантових програм від платформи "Ізоляція" ми провели дві масштабні конференції Neformat Music Unity —  "Рух попри війну" та "Культурне будівництво". Neformat стійко переніс ці два важкі роки. Є певний розвиток, хоч і довелося вимушено швидко "дорослішати" в багатьох аспектах», — розповів Масовець.

Головна редакторка «Неформату» Ярина Денисюк додала, що після початку повномасштабного вторгнення люди стали вище оцінювати роль культури як формотворчого чинника державності, а відтак почали охочіше підтримувати улюблені музичні медіа донатами. Також почастішали запити на матеріали від іноземних видань, яким цікаво знати більше про українську культуру.

Редакція стежить за стримінгами, Bandcamp (платформа для розкрутки музикантів —  «ДМ»), дописами в соцмережах. З усього масиву відбирають те, що найбільше пасує тематиці «Неформату» — метал, панк, експериментальну електроніку, інді, шугейз тощо. Щодо співпраці з лейблами, Ярина Денисюк каже, що вони є важливими партнерами, адже виконують роль сортування та відбору певної музики. Але кінцеве рішення все одно залишається за редакцією.

 Ярина Денисюк

Заступник головного редактора видання «Слух» Данило Панімаш каже, що музичні медіа в Україні завжди були у стадії виживання: «Культура в принципі не найбільш оплачувана і потрібна тематика. Багато медіа вже позакривалися, як наприклад, Karabas Live чи Support your art — медіа, яке певний час було єдиним в Україні, яке писало винятково про мистецтво. Щодо "Слуху", то до 2020 року нашим інвестором був квитковий оператор Сoncert.ua і коли почався карантин, вся концертна індустрія зупинилася. Ми перейшли повністю на самоокупність, самостійно шукали якісь спецпроєкти та рекламодавців. Нам дуже допомогла агенція USAID, яка проспонсорувала наші онлайн-івенти з українськими артистами. Також USAID стала спонсором документального серіалу "Спалах" і після цього у нас все було більш-менш стабільно до 2022 року. Зараз рекламодавців немає. Музика нібито і не на часі, тож ми виживаємо за рахунок минулої слави. Торік у нас був великий рідзвяний спецпроєкт з "Уклоном", а зараз ми організовуємо концерти, але це не покриває повністю навіть роботу редакції».

Команда «Слуху» складається з п'ятьох людей і декількох фрилансерів. Одною з основних проблем українських музичних медіа Панімаш називає пошук рекламодавців, грантів або офлайн-івентів, наприклад, лекцій чи зустрічей з артистами. «Ситуація в плані фінансування погіршилася і потрібно просто переформатовуватися під реалії сьогодення та знаходити якісь нові активності, які не пов'язані з онлайном взагалі. Горизонт планування у нас —  це один місяць. Я не можу спрогнозувати, що буде далі, може, ми закриємося, може ні. Аби розвиватися, медіа мають формувати віддану спільноту навколо себе, активно комунікувати з нею та впроваджувати культуру плати за контент», — каже заступник головреда «Слуху».

«Слух» також незалежний від лейблів, редакція обирає музичний контент за критеріями якості, експертизи й особистих смаків. Якщо хтось звертається щодо інтерв’ю, то редакція визначає, чи варто писати про артиста. Для нових виконавців є окрема рубрика «Знайомимось», де по шаблону з запитаннями артисти можуть розказати про себе та свої релізи.

Але зараз аудиторія цікавиться не тільки новими виконавцями —  ретроспективні матеріали теж стали набирати багато переглядів. На «Слуху» це зокрема тексти про «Скрябіна» та класичну українську музику. Також музична сфера не була б собою без скандалів — наприклад, чимало коментарів зібрала новина про український лейбл Moon Records, який у березні 2024 року випустив вінілову платівку російського гурту «Король и Шут».

«Суспільству в умовах війни іноді треба випустити пар, і такі новини дозволяють це зробити», — додає Панімаш.

  Данило Панімаш

Про популярність ретроспективних матеріалів каже і засновник та автор проєкту Bezodnya Music Макс Нагорняк: «Почали згадувати "Територію А" та інші телевізійні шоу, згадали наших композиторів. Але це був спалах на початку повномасштабного вторгнення, який згас десь через пів року. Потім почали говорити більше про нові імена. І за минулий рік ті, хто раніше цікавився російською музикою та шукав відповідники в українській, попідписувався на різні музичні медіа. Але напевно з вересня 2023 року цей вибух завершився і почався відкат до російської. Як і будь-яка хвиля популярності чогось, цікавість до української музики не могла тривати довго. Люди втомлюються. Зараз багато з тих, хто почав на початку повномасштабного вторгнення говорити українською, знову заговорили російською. Ймовірно, це відбулося через популярністьодного російського серіалу, але цей відкат дуже нагадує 2015–2016 роки».

На його думку, популярність артиста залежить від аудиторії, і українська аудиторія не почала робити нових артистів зірками. Такі виконавці як SadSvit, «Структура щастя», Маша Кондратенко, Skylerr —  це поп-музика, яка вже вкоренилася, але нові виконавці на їхній рівень не потрапляють. Це наче коло, яке зімкнулося, каже блогер.

Під час початку повномасштабного вторгнення на Bezodnya Music завірусився плейлист «Пісні війни» і команда побачила, що таким чином вони можуть допомогти молодим артистам зібрати аудиторію. Там можна послухати Юлю Юріну, Богдана Купера, гурт «Назва», Мію Рамарі та багатьох інших. Макс Нагорняк каже, що аудиторія цих виконавців помітно зросла на Spotify та інших стримінгових платформах.

«Наша головна мета перших місяців повномасштабної війни —  підсвітити рефлексію молодих артистів на ці події. Потім почалася "байрактарщина" з "шароварщиною" — і ми були одні з перших, хто звернув увагу на те, що така творчість далека від рефлексії, а є способом заробляння коштів», — каже він.

Наприкінці 2023 року команда «Безодні» складалася з семи-восьми людей, також були фрилансери. Зараз над проєктом працює лише троє. Щодо заробітку, то Нагорняк називає музичні медіа волонтерством і професією ентузіастів: «Я не знаю жодного музичного журналіста, який заробляв би винятково на цьому. Ми не позиціюємо себе як музичне видання, ми —  музичний паблік, який демонструє цікаву нам музику, з якимось критичним власним мисленням декількох людей. У нас немає редакції, як у "Слуху", LiRoom чи Rap.ua. Ми заробляємо з інтеграцій, але спонсори дуже не хочуть сюди лізти, тому що музика для них — незрозумілий світ. Я не можу гарантувати, що відео про якісну українську музику подивляться 50–100 тисяч людей. Загалом за перший рік великої війни у нас аудиторія на 35–40% зросла. Але цей бум уже пройшов —  я можу гарантувати 10 тисяч переглядів. Тому спонсори йдуть до коміків, які точно зберуть їм перегляди. Також є монетизація на ютубі, але прожити на ці гроші, а тим більше платити гроші команді —  дуже важко. Наприклад, наше відео про 2004 рік заробило 100 доларів, відео про Казантип —  40 доларів. Це не покриє навіть монтаж цього відео. Також у нас є Buy Me a Coffee, а також плейлисти, куди деякі артисти хочуть потрапити на комерційній основі. Але ми не додаємо туди тих, хто нам не подобається. Тому ми і не можемо називатися медіа, бо це суперечить журналістським стандартам».  

 Макс Нагорняк

Попри складні умови, торік у День Незалежностістартував «Mixmag Україна» — франшиза найбільшого у світі видання, присвяченого танцювальній електронній музиці та диджей-культурі.

Видавнича редакторка та кураторка незалежної сцени Уляна Калуш розповіла, що засновники видання Максим Проскурня, Олександр та Олексій Варениця спочатку вагалися, чи потрібно це робити під час війни, але потім вирішили — коли, як не зараз: «Немає розвитку без культури. У братів Варениць є ще один бізнес — PR-агенція Go West Bureau, тому вони розуміють, що без музичної журналістики розвивати музичний бізнес дуже важко. Коли вони відкривали франшизу Mixmag в Україні, то хотіли зробити подарунок собі і людям, дати поштовх нового дихання в музичній індустрії».

Крім трьох співзасновників та Уляни Калуш, постійним членом редакції є SMM-менеджер. Автори та дизайнери зазвичай працюють на фрилансі, тож загалом команда Mixmag може збільшуватися до 20 людей.

«У відкриття франшизи хлопці інвестували власні кошти. Зараз звісно з'явилися партнерські проєкти на невеликі суми, але ми хочемо дійти до того рівня, щоб угоди допомагали б нам розширюватися та охоплювати все більшу аудиторію», — каже Уляна.

Запуск медіа з витратами на розробку сайту, перші тексти, SMM та рекламу обійшовся команді у 20 тисяч доларів. Згідно з контрактом, команді не можна розголошувати вартість ліцензії і щороку за користування франшизою «Mixmag Україна» має виплачувати головному офісу у Великій Британії 15% від доходу.

Проте цього року гроші підуть на допомогу українцям, зокрема на відновлення ментального здоров’я та лікування ПТСР.

Уляна Калуш вважає, що один з важливих етапів, коли українці відійшли від російської музики, відбувся ще за Революції гідності, а потім ковід несподівано вплинув на розвиток клубного туризму.

«Під час пандемії, коли наші обмеження були легшими, ніж в інших країнах, Київ підтвердив статус однієї з андерграундних столиць світу. Звісно, ковід негативно вплинув на людські життя та на музичну індустрію, але водночас відбувся прорив, на який не очікували.

З початком повномасштабного вторгнення багато артистів виїхали за кордон, й серед тих, хто залишився, створився певний простір. Україна не просто розташована в центрі Європи — вона в центрі поміж різних жанрів і культур, тому музика, яка зараз народжується в Україні, є унікальною, і новим виконавцям є, що сказати».

Уляна Калуш погоджується з тезою, що наразі музична журналістика, як і індустрія загалом — це волонтерство. Ще з часу ковіду деякі музичні майданчики та клуби напрацювали великий відсоток довіри своєї публіки і стали певними інституціями, що нині допомагає розв'язувати чимало потреб завдяки донатам.

«Комерційна музика все-таки має більший попит, де люди можуть почувати себе фінансово стабільно. Електронна незалежна сцена на те й незалежна, її важко передбачити. Чи могла б я повністю прожити на музиці зараз — точно ні. І цю відповідь ви почуєте від майже 100% людей з музичної індустрії. В кожного є бізнес, якісь проєкти, хтось може бути кухарем, вебдизайнером чи айтішником», — розповіла Уляна Калуш.

«Mixmag Україна» не працює з російськими артистами або тими, що їздили до Росії під час повномасштабної війни. А щодо українських виконавців, то редакція намагається працювати з усіма. Редакційна політика полягає здебільшого в індивідуальному підборі форматів. Наприклад, артистом місяця стане виконавець, що може поділитися своїм досвідом і великим творчим доробком, а з новачками скоріше зроблять інтерв’ю чи огляд.

На думку Калуш, в Україні, на жаль, небагато успішних музичних медіа.

Вдалими прикладами редакторка «Mixmag Україна» вважає «Лірум» і «Слух», із жалем пригадує Tight, який уже закрився. Проте каже, що зазвичай українські видання пишуть про музику точково, охоплюючи культуру загалом. Якісні матеріали, за словами Уляни, можна побачити у DTF Magazine.

«Музична журналістика — це не те, що було у всіх у фокусі, тому на розвиток її форматів та власне самих журналістів приділялося дуже мало часу. У нас є культурні журналісти, які пишуть про мистецтво та культуру в цілому. Але музика не є їхнім фахом. Тому нам зараз не вистачає аналітичних текстів про музичну індустрію. Є компліментарні тексти, є інтерв'ю, але аналітики мало. При цьому талантів і людей, які зацікавлені в цьому, багато — потрібна лише фінансова підтримка. На ентузіазмі довго працювати неможливо».

 Уляна Калуш

Відносно стабільною ситуацією може похвалитися хіба що LiRoom. Головний редактор Олексій Бондаренко розповів, що на початку 2022 року редакція вийшла за рамки музичного видання і стала медіа про нову українську культуру. У 2023 році в LiRoom запустили формат «Зорепад релізів».

«Раз на місяць ми збираємося у барі в Києві та дивимося найкращі й найбільш кринжові українські кліпи, які вийшли за останній місяць. Цей івент став такою собі точкою збору музичної тусовки, яка почала навколо нас кучкуватися, і ми нарешті вийшли з формату онлайн у формат офлайн», — пояснює Бондаренко.

Що стосується фінансової підтримки, то у 2022 році медіа почало активніше працювати з грантами. Якщо до цього команда шукала переважно ринкові джерела доходу та намагалася активніше продавати спецпроєкти й інтеграції на ютубі, то в якийсь момент цього стало недостатньо.

«Ми залучилися підтримкою Media Development Foundation та Львівського медіафоруму, які зокрема допомагали нам з пошуком різних грантових програм і менторською підтримкою. Тому ми орієнтуємося на грантове фінансування, бо в тих умовах, що є зараз, я погано уявляю, яким чином можна побудувати сталу бізнес-модель винятково на ринкових умовах», — каже редактор LiRoom.

Завдяки грантам у LiRoom виросла команда — з'явилися менеджерка з партнерств та SMM-менеджер, чиї обов'язки раніше були розпорошені між журналістами та редакторами, також є фрилансери, які працюють на гонорарній основі.

Загалом Бондаренко називає цей ринок доволі похмурим. Проте музична журналістика продовжує впливати на індустрію, адже містить аналізи якихось подій на ринку: «Наприклад, ми робили аналіз дистрибуції в країні, зокрема через які сервіси зараз постачається музика на стримінгові сервіси та які з цих сервісів досі пов'язані з Росією. І звісно це мало вплив на ринок, тому що деякі артисти вичитали це з нашого матеріалу і почали відмовлятися від тих сервісів, бо вони самі не знали, що там таке є».

 Олексій Бондаренко

Чи є в Україні якісна музична критика

Данило Панімаш каже, що в Україні є музична критика, але вона не регулярна.

«Постійно музичною критикою займається чи не єдина людина — це головний редактор "Варіанти. Львів" Олександр Ковальчук», — вважає Панімаш.

Узагалі, на його думку, в нашій країні відсутній інститут критики, адже кожний коментатор «сам собі критик»: «Я дивлюся на критику більше як на піар-інструмент для музикантів. У нас дуже багато було прикладів, коли ми критикували якихось артистів, а вони реагували на це дуже бурхливо. Останній випадок був зі співачкою Леєю. Вона випустила альбом, наш оглядач написав дуже стриману рецензію, після чого почався великий народний український срач».

За його словами, журналіст не може зрозуміти, чи спрацювала його критика, поки сам артист йому про це не скаже. І жоден музикант не скаже, що визнав помилки після чиєїсь критики. При цьому для молоді — це взагалі неефективний інструмент, адже вони здебільшого не читають медіа, а стежать за трендами.

«Музичним журналістам треба вміти просувати себе, щоб до їхньої точки зору прислухалися», — каже Панімаш.

«Критика має заохочувати розвиватися, — вважає Уляна Калуш. — Я не вірю ні в комплементарні, ні в критично негативні тексти. Вони просто проявляють екстремізм як в одну, так і в іншу сторону. Мета аналітичних текстів, на мою думку, — розвивати смак публіки, щоб люди йшли не лише за вечіркою, а й за артистами».

Музичні медіа, на її думку, це те, з чого можна познайомитися з електронною музикою, з артистом і почати будувати свій смак. Особливо для аудиторії з регіонів, що не має можливості щоразу приїжджати на фестивалі до Києва. Медіа може бути майданчиком для об’єднання людей в онлайні. Водночас артистам критика допомагає розібрати альбом чи трек як «Лего», відрефлексувати і зрозуміти, чого не вистачає в їхній творчості. Коли критик дає чесний фідбек, тільки тоді артист зможе розвиватися, вважає редакторка «Mixmag Україна».

Новинна редакторка «Неформату» Єлизавета Джулай каже, що музична рецензія — це наразі єдиний субʼєктивний канал донесення інформації про переваги й недоліки конкретного релізу, й у певному сенсі це «субʼєктивна просвіта», на яку є запит.

«Виважені пояснення якихось елементів музики, їхньої актуальності чи-то, навпаки, нетиповості в моменті, порівняння й навіть популярна нині історична ретроспектива можуть спровокувати інтерес читача до того, чим той міг не цікавитися раніше. Критика розширює межі від "подобається, не подобається" до аналізу "а чому так?". До того ж правильна рецензія надає контекст світу артиста, а чи не заради занурення у якийсь світ ми взагалі слухаємо музику?» — каже редакторка.

На її думку, не останню роль у пробудженні інтересу до музики відіграє особа рецензента та його ж уподобання. Але авторів з експертизою загалом непросто знайти і їх не вистачає не те що для розвитку, а навіть для продовження життя рецензій як таких.

«З огляду на запити від самих артистів, які надсилають нам свій матеріал із проханням, щоб ми написали саме рецензію, можна припустити, що наша критика має певну вагу», — додала Джулай.

  Єлизавета Джулай

Макс Нагорняк не називає себе музичним критиком, проте відзначає, що їхня робота відгукується в артистів: «Машу Кондратенко це так задовбало, що вона зробила на менепародію в своєму кліпі. Але артисти змінюються, навіть Маша намагалася зробити декілька треків без тікток-шлаку. Є люди, яким важливіша музика, а є ті, кому важливіша увага».

Музичний критик Олександр Ковальчук каже, охочих писати критику достатньо, у них для цього немає відповідних майданчиків: «Зараз багато хто пише в телеграм-каналах, але вони рано чи пізно щезнуть. Самі музиканти не отримують достатньої кількості згадок про себе. Я думаю, одна з причин, чому гурт "Циферблат" пішов на Євробачення —  про них банально дізналися більше людей. Тобто наші музичні медіа не можуть забезпечити їм таку кількість уваги. На таку країну як Україна має бути ще з десяток критиків, яких було б цікаво читати. Думки мають бути різні й охопити всю кількість нашої музики одній людині неможливо. Метал та електронну музику я не беру, тому що є "Mixmag Україна" та "Неформат". Але вони рідко роблять рецензії».

На його думку, виконавець зробить правильні висновки з критики, «якщо він розумний». Але здебільшого вплив критика на цьому завершується, бо аудиторія автора обмежується музикантами й іншими музичними журналістами.

«У нас держава підтримує марафон, але не підтримує культуру. У нас усе тримається на власному бажанні реагувати на те, що відбувається в українській музиці», — каже Ковальчук.

«Варіанти. Львів», головним редактором якого є Ковальчук —  теж не музичне медіа. Основною тематикою видання була політика, а після пандемії та початку повномасштабної війни, коли багато тем стали недоступними, він перемкнувся на тематику кіно та музики: «Якби не було ні карантину, ні війни, я б, мабуть, рідше писав про музику та кіно. Я змушений себе звузити до цієї лінії, тому що працювати та фотографувати як раніше, я більше не можу. Зараз ми тримаємося, а що буде за рік —  ніхто не знає.

Я читаю усі музичні медіа, але вони мені не подобаються. Але добре, що вони є. Інколи вони не просто пишуть про якісь гурти та виконавців, а рекламують їх. Я пишу набагато критичніше. Медіа пишуть якісь оди, а коли починаєш слухати самого виконавця, то тексти погані й музика —  якщо не вкрали, то чимось "надихалися". Останній випадок був із "Муром" — його всі хвалять. Але я не розумію, чому хвалять їх, а не останній альбом "Пиріг і Батіг", який реально рухає українську музику вперед. Це жива класика, а "Мур" завтра-післязавтра забудуть».  

 Олександр Ковальчук

На думку Олексія Бондаренка, зараз уся музична критика перетекла в тікток і ютуб, де переважно її роблять люди без певного журналістського бекгранду. Але це проблема не лише культурної критики, а журналістики загалом, бо йде неоголошена війна між блогерами та журналістами. Перші явно швидші, бо вони не відповідальні за виконання стандартів, а другі намагаються працювати за стандартами, але страждають через те, що їхні матеріали не такі гучні.

«Музикантам весь час буде щось не подобатися, незалежно від того, хто це буде казати. Але експертність втрачається саме через те, що змінюються способи дистрибуції контенту», — вважає головред LiRoom.

Український музикант, ведучий «СучЦукрМуз», учасник гурту «Хамерман Знищує Віруси» та співавтор документального проєкту «Русифікація в стилі поп» Альберт Цукренко каже, що українська музична журналістика змінилася, а саме — зменшилася, не через повномасштабне вторгнення, а через поступове тяжіння аудиторії до все коротших текстів.

«Музичні медіа зараз не так закликають перейти на сторінку і прочитати повний матеріал, як намагаються в соцмережі викласти все, що треба споживачу. І серед всього цього залишається буквально кілька журналістів, які пишуть великі тексти, в які вони викладають хоч і аргументовану, але суб'єктивну думку. Це власне і лишається єдиним цінним у музичній журналістиці. Не об'єктивна наслуханість, а погляд через суб'єктивну призму. З ним багато хто не погодиться, але саме тому текст прочитають і рознесуть. До Данила Панімаша або Олександра Ковальчука може бути купа претензій у колег по цеху, але зазвичай ці ж колеги не можуть видати нічого такого, щоб відрізнялося б від тексту, згенерованого в чаті GPT», — вважає Цукренко.

За його словами, музична критика життєво необхідна митцю, бо він не може творити в порожнечу. І як музикант каже, що відгуків «вау», «круто» та навіть «фігня» — мало про що говорить: «Нам усім потрібне спілкування, а митцям як часто соціально дисфункціональним людям тим більше воно потрібно. Бо власне через мистецтво ці люди і самовиражаються, бо можливо їм соціально не так просто спілкуватися і бути щасливими без творчості».

При цьому Цукренко не впевнений, що критика може якось покращувати музику, бо не звик оперувати поняттям якості стосовно музики. На його думку, музика може бути якісна і не цікава, і неякісна, але цікава. Але критика допомагає зрозуміти, що артиста помітили. Також медіа можуть створити хвилю хейту, і не завжди виправдану. «У нас, українців, класно виходить робити шакалячий експрес. Але впливати на артистів і творити їх як якийсь соціальний феномен можуть не стільки медіа, скільки організатори заходів і фестивалів. Зараз дуже багато невеличких промоутерських груп, які роблять тематичні заходи для своєї тусовки. Наприклад, "Леся Квартиринка" чи фестиваль "Брудний пес". Формуються ком'юніті, в яких виростають зірки. Хай вони локальні, але вони важливі для людей певного віку та світогляду», — каже Цукренко.

 Альберт Цукренко

Як позбутись росіян у чартах

СЕО «Неформату» Олександр Масовець каже, що наразі треба ставити інше питання: «Що треба зробити, щоб українці почали слухати українське?».

«Російська музика нікуди не зникне, ми не в змозі чарівним чином стерти її з усіх носіїв на планеті. Тим не менш, українська музика вже сьогодні — це конкурентоспроможний продукт. Ми можемо докласти зусиль і підняти її на три голови вище, тим самим зробивши російську музику і культуру непотрібною, зробивши їх музикою і культурою маргінесу. В ідеальному розвитку подій у цьому місці в ці процеси має потужно включитися Міністерство культури, напрацювати і реалізовувати державні програми розвитку культури та національної ідентичності, але наразі залишу це за рамками. В той же час важливо памʼятати, що ми боремося за розум і свідомість молоді, наступних поколінь, які мають жити, рости і дорослішати в зовсім інших контекстах і зовсім іншому культурному полі ніж жили, росли і дорослішали ми», — вважає СЕО «Неформату».

Олександр Коваленко взагалі не помітив, щоб люди, які слухали російське, кардинально переключались на українських виконавців: «Ті, хто слухали російську музику раніше, продовжували слухати її весь цей час. Нова українська музика з усім своїм підйомом не може їм нічого запропонувати. У них російськомовне мислення, вони не живуть в цій парадигмі, тож ні я, ні якийсь гіпотетичний успіх української музики на них ніяк не вплине. Для тих, хто слухає російський репчик, Даха-Браха або Latexfauna буде чимось далеким, піжонським і незрозумілим. В Росії через кризу і війну репчик трохи змішується з шансоном, і багатьом близька ця система мислення та цінностей, тому вони в ній будуть залишатися. Люди дуже важко змінюються і я сумніваюся, що вони взагалі вийдуть з цієї системи. Я як музичний журналіст маю працювати з тією аудиторією, яка готова змінюватися і яка вже змінилася. Чи зміниться та частина аудиторії, я не знаю».

Водночас Олексій Бондаренко впевнений, що проблема криється у відсутності комунікації зі стримінгами та відповідної державної політики: «Треба розуміти, звідки росіяни лізуть в наші чарти. За час повномасштабної війни в Україні досі не відкрилися офіси стримінгових сервісів. У нас немає офісу ні Apple Music, ні Spotify, ні YouTube Music — всі комунікації йдуть або через польський офіс, або взагалі незрозуміло як. На Spotify тільки нещодавно почали з'являтися якісь контактні люди, на яких можна виходити і щось у них питати про український ринок. Незрозуміло, як у них взагалі позначені регіони і звідки вони беруть інформацію. Був період, коли я сподівався, що нас будуть підводити до польського ринку, але знову росіяни почали якось прориватися в ті чарти. В будь-якому разі треба налагоджувати комунікацію зі стримінговими сервісами, але це задача не журналістів — це задача перед усім влади і відповідних структур».

Головред LiRoom вважає, що це питання стратегічного підходу до інформаційної політики. За його словами, в культурному колі ця тема постійно піднімається, в тому числі питання зОксаною Линів, яка постійно виконує російських композиторів, також досі є питання закордонних фестивалів — чи можемо ми виступати на одній сцені з росіянами тощо. Відповіді на це у держави немає, відповідно всі реагують як можуть, як хочуть та інтуїтивно. Тим часом росіяни вкладають багато сил і ресурсів, щоб їхній контент був присутній усюди.

Колаж: Микола Шиманський, «Детектор медіа»