"Вісь зла" розхиталася: чому союз Ірану, Росії та Китаю слабший, ніж здається

Місяць тому Іран, Росія і Китай розпочали четвертий етап щорічних чотириденних тристоронніх військово-морських навчань. За словами другого контрадмірала Ірану Мустафи Тадж аль-Діні, ці навчання "свідчать про появу нового альянсу з безпеки в північній частині Індійського океану". Однак реальність може виявитися не такою райдужною.

Фокус переклав статтю про те, чому союз РФ, КНР та Ірану слабкіший, ніж виглядає.

Вперше проведені в 2019 році, ці навчання завжди проходили в Аравійському морі й базувалися в іранському порту Чабахар. Вони проводяться в стратегічно важливому коридорі в північній частині Індійського океану, який з'єднує Аравійський півострів із китайськими портами в Тихому океані через Малаккську протоку. Найцікавіше в цих навчаннях – геополітичні наслідки стратегічної координації між Іраном, Росією і Китаєм. Навіть у той час, коли все частіше говорять про формування осі Іран-Росія-Китай, ці військово-морські навчання на практиці залишаються єдиним прикладом тристоронньої військової координації, що регулярно згадується. Саме тому вони можуть багато розповісти нам про природу цих тристоронніх відносин – їхні мотиви, можливості та обмеження.

Відносини між усіма трьома державами, схоже, поглиблюються. Генеральний секретар Китаю Сі Цзіньпін зробив пріоритетом "зміцнення стратегічної координації" з Росією, а президент Росії Володимир Путін у своїй переможній промові після "виборів" заявив, що "національні інтереси Китаю і Росії збігаються", що "створює сприятливі умови для вирішення наших спільних завдань і у сфері міжнародних відносин". У нещодавно опублікованих звітах Управління зарубіжних військових досліджень армії США ми побачили, що і Китай, і Росія використовують інструменти національної могутності для військового впливу на Іран на високому рівні (чотири бали за п'ятибальною шкалою). Ба більше, згідно з нашими дослідженнями, у найближчі три роки військовий вплив як Росії, так і Китаю в Ірані, найімовірніше, посилиться. Поряд зі зміцненням двосторонніх відносин між трьома країнами, Іран нещодавно приєднався до групи Бразилії, Росії, Індії, Китаю, Південної Африки (БРІКС) і Шанхайської організації співробітництва – двох найвідоміших російсько-китайських альтернативних міжнародних інститутів. Говорячи про їх важливість для Ірану, президент Ірану Ібрагім Райсі назвав членство в БРІКС "протидією односторонньому підходу", а Шанхайську організацію співробітництва – "великою сім'єю цивілізацій", що протистоїть "моральному падінню" Заходу. Словом, фундамент для тристороннього союзу безпеки вже закладено.

Ця зростаюча взаємодія між Іраном, Росією і Китаєм викликає серйозне занепокоєння, оскільки три найбільш значущі супротивники США об'єднані в коаліцію, мета існування якої – кинути виклик порядку, очолюваному США. Аналітики б'ють на сполох з приводу нової "осі безладу", "осі зла 2.0", "осі автократії", "нечестивого альянсу" або навіть "Легіону Судного дня". Однак розширення двосторонньої взаємодії та багатосторонньої співпраці не обов'язково призведе до створення тристоронньої "осі". Наскільки згуртованою є така "вісь" Іран-Росія-Китай і наскільки Сполучені Штати та їхні союзники мають бути стурбовані?

Хоча певною мірою ця вісь викликає побоювання, нині вона радше риторична, ніж реальна. Є очевидні причини, через які ці три країни могли б отримати взаємну вигоду від глибокої та послідовної тристоронньої взаємодії – і вони дійсно співпрацювали на практиці, – але в такій тристоронній осі є серйозні тріщини. Наприклад, вищезгадані військово-морські навчання не настільки важливі, як їх зазвичай уявляють. До того ж кожна з трьох країн привносить свої власні проблеми в потенційну вісь. Сполучені Штати та їхні союзники, зберігаючи певну пильність, мають усвідомлювати крихкість цієї осі та не розглядати всі взаємодії між цими трьома державами як глибокі, значущі, а отже, загрозливі. Навпаки, реальна загроза тонша: кожна з цих трьох країн прагне використати свою зростаючу мережу багатосторонніх партнерств, які часто виходять за межі тристороннього контексту, у своїх інтересах і на шкоду Сполученим Штатам.

Тристороння вісь у теорії

На перший погляд, для Китаю, Росії та Ірану потенційні переваги співпраці в межах офіційної осі цілком очевидні.

• По-перше, це сприятиме досягненню спільної мети – кинути виклик і змінити глобальний порядок, очолюваний США. Серед членів групи не бракує риторики, що прославляє цю мету. Сі закликав Китай "очолити реформу системи глобального управління" і виступив з ініціативами, покликаними кинути виклик світовому порядку, очолюваному США, такими як "Пояс і шлях", "Глобальна ініціатива розвитку" і "Глобальна ініціатива безпеки". Росія, партнер середнього рівня, у своїй зовнішній політиці, сформульованій у так званій доктрині Примакова, ставить за головну мету створення багатополярного світу, в якому Сполучені Штати стримуватимуться іншими великими державами. Райсі закликає своїх китайських і російських колег приєднатися до "опору", щоб "перетворити загрозу [з боку Сполучених Штатів] на можливість для прогресу".
• По-друге, хоча основна тривога Америки з приводу осі полягає в її військових наслідках, створення формалізованої тристоронньої осі відкриває можливості для міцного економічного партнерства між усіма трьома країнами, принаймні дві з яких (Росія та Іран) перебувають під глобальними санкціями. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну 2022 року в Москві та Тегерані знову виник інтерес до розвитку Міжнародного транспортного коридору "Північ-Південь" – маршруту для перевезення вантажів між Росією, Центральною Азією та Індією. Було здійснено відчутні кроки в напрямку більшої економічної інтеграції: у лютому 2023 року Москва і Тегеран оголосили про підключення своїх національних служб обміну фінансовими комунікаціями після призупинення їхнього доступу до бельгійського Товариства всесвітніх міжбанківських фінансових телекомунікацій було призупинено. Цей крок захищає двосторонні фінансові біржі від західних санкцій і в майбутньому може розширитися за рахунок інших країн.

• По-третє, створення тристоронньої осі допоможе кожній з країн зміцнити свою безпеку, оскільки їхнє майбутнє видається повним конфліктів: Китай розглядає можливість конфлікту зі Сполученими Штатами через Тайвань, Росія – ймовірність затяжної війни в Європі, а Іран постійно вважає себе жертвою атак. У той час як військово-морські навчання демонструють потенційні наслідки для безпеки в морі, ці три країни також співпрацюють у космічній сфері. Наприклад, усі три країни докладають узгоджених зусиль для того, щоб позбутися залежності від глобальної навігаційної супутникової системи GPS Сполучених Штатів і натомість посилити системи одна одної. У 2021 році іранські військові отримали повний доступ до китайської супутникової навігаційної системи BeiDou (друга країна, не враховуючи Пакистану), а нині тривають роботи з інтеграції BeiDou і російської супутникової системи ГЛОНАСС.

Межі військово-морського співробітництва

Хоча ідеологічні основи тристоронньої осі теоретично існують, на практиці головні прояви осі виявляються меншими, ніж сума її частин. Зокрема, тристоронні військово-морські навчання в Аравійському морі – єдиний публічний приклад тристоронньої військової координації – залишаються значною мірою показовими. Самі собою вони навряд чи підвищать тристоронню оперативну сумісність якимось значущим чином. Проте той факт, що ці навчання проводяться з певною регулярністю, свідчить про бажання всіх трьох сторін створити враження тристоронньої координації, нехай навіть символічної.

У військовому плані немає жодних ознак того, що ці навчання, як і попередні, призначені для імітації складної скоординованої операції. Натомість вони містять досить стандартні морські навчання тактичного рівня, і за минулі роки ця спрямованість практично не змінилася. Навчання 2024 року під назвою "Security Bond-2024" (або альтернативно "Maritime Security Belt 2024") насамперед були спрямовані на "стрільби в морі та збройний порятунок захоплених торгових суден". Попередні версії навчань також були спрямовані на імітацію операцій з порятунку захоплених суден і стрільбу по мішенях у нічний час. Типи російських і китайських суден, які беруть участь у цих навчаннях, за минулі роки мало змінилися.

Крім того, що навчання мають обмежений характер, показовим є і те, де вони проводяться. Аравійське море залишається єдиним районом операцій, де ця "тристоронність" втілюється в життя. Це не випадково: Аравійське море – один із небагатьох просторів, де в одному місці сходяться всі три основні елементи потенційної осі, згадані вище: виклик порядку, очолюваному США, сприяння економічному партнерству і зміцнення безпеки. У конкретній обстановці кожна країна різною мірою віддає пріоритет цим елементам. Росія розглядає навчання як засіб просування своєї програми "Колективна безпека в Перській затоці", яку було оприлюднено за кілька місяців до проведення перших тристоронніх навчань у 2019 році. Навчання також відіграють роль у просуванні мети Москви стати "великою морською державою", що, згідно з військово-морською доктриною 2022 року, передбачає військово-морську присутність у Перській затоці. Для Ірану, країни-організатора, безпека стоїть на першому місці, і навчання відповідають бажанню посилити військово-морські можливості проєктування в регіоні Індійського океану, який стає дедалі суперечливішим. Для Китаю навчання сприяють посиленню проєкції його військово-морських сил супроводу в Аденській затоці, які, поряд із військово-морською базою в Джибуті, забезпечують Пекіну обмежену, але постійну військово-морську присутність у цьому стратегічному коридорі, через який транспортується більша частина його нафти. Коротше кажучи, хоча навчання мають обмежене значення для зміцнення оперативної сумісності між трьома військово-морськими флотами, кожен учасник задовольняє свої специфічні, нехай і обмежені, потреби завдяки участі в них.

Індивідуальні проблеми

Крім того, що військово-морські навчання самі собою є слабшим засобом тристороннього співробітництва, ніж це часто видається, що кожна держава привносить свої власні проблеми, які перешкоджають утворенню формалізованішої тристоронньої осі.

Однією з найсерйозніших перешкод з іранського боку є той факт, що Тегеран наполягає на створенні ширшої коаліції співпраці в галузі безпеки, ніж хотілося б двом іншим країнам. Попри те, що Тегеран – найновіший член Шанхайської організації співробітництва, він є затятим прихильником зміни орієнтації організації, щоб вона слугувала каналом для ширшого військового співробітництва між усіма державами. Одразу після того, як Іран став повноправним членом організації, міністр оборони, бригадний генерал Мохаммад-Реза Аштіані заявив, що "країни-учасниці [Шанхайської організації співробітництва] поділяють відповідальність за формування нового світового порядку". Він закликав до створення "Шанхайського поясу безпеки на морі" – нової військової зони, яка захищатиме торгівлю між членами організації. Попри те, що це не було реалізовано, така декларація в разі її ухвалення свідчила б про фундаментальну зміну сенсу існування організації, переорієнтуючи її на боротьбу з тим, що Китай називає "триликим злом" – тероризмом, сепаратизмом та екстремізмом, – і на захист від зовнішніх державних загроз. Показово, що ні Росія, ні Китай не висловилися публічно з приводу цієї пропозиції.

Насправді для Китаю одним із найбільших каменів спотикання на шляху до створення офіційного союзу з Іраном і Росією є те, що він просто не хоче цього, принаймні в тому вигляді, в якому хотілося б Ірану.

• По-перше, бравада Ірану, який порівнює співпрацю з Росією і Китаєм з "новим НАТО", діаметрально протилежна підходу, якому віддає перевагу Китай. Китайські лідери, включно із Сі Цзіньпіном, один за одним уникали глибоких, ґрунтовних союзів у сфері безпеки.
• По-друге, для Китаю членство у відверто антизахідному блоку з двома світовими ізгоями суперечить його прагненню уникати явного і повного розриву зі Сполученими Штатами. З огляду на свої великі "акції в нинішній міжнародній системі", Китай, найімовірніше, не захоче брати участь в очевидно альтернативному проєкті, що призведе до серйознішого розриву з Вашингтоном. Зрештою саме бажання Пекіна уникнути сприйняття себе як частини відверто антиамериканського блоку привело до того, що Китай понад десять років вагався з наданням Ірану повноправного членства в Шанхайській організації співробітництва.

Проблема Росії у створенні такої тристоронньої осі полягає не у браку інтересу, а радше в недостатній цілеспрямованості. Після повномасштабного вторгнення в Україну Москва була занадто перевантажена, щоб бути надійним партнером. Показовим прикладом є неодноразова нездатність Росії поставити літаки Су-35, які придбав Іран. Ще одна проблема, яку Росія привносить у потенційний тристоронній альянс, – це її небажання виступати на боці Ірану за будь-яких обставин. Наприклад, Росія продемонструвала обмежену готовність протистояти триваючим атакам Ізраїлю на іранські об'єкти і персонал у Сирії. Іншими словами, вже видно чіткі межі того, як далеко Росія готова зайти у своїй підтримці Ірану.

Остання проблема полягає в тому, що Китай розходиться з Росією та Іраном у поглядах на роль Індії. Дійсно, і Іран, і Росія, схоже, хочуть чогось більшого, ніж тристоронній альянс із Китаєм: натомість вони прагнуть чотиристороннього союзу, який включав би Індію і який теоретично міг би чинити переважний вплив на всю Євразію. У доктрині Примакова, наприклад, Китай та Індія прямо названі державами, з якими Росія співпрацює проти Сполучених Штатів у межах "стратегічного трикутника". Водночас Іран прихильно дивиться і на Росію, і на Індію як на країни, що надають кошти для зміцнення його економіки через участь у Міжнародному транспортному коридорі "Північ-Південь" в умовах західних санкцій. Одним словом, тристоронній альянс, що виключає Індію, навряд чи знайде підтримку в Москві або Тегерані.

Пекін, навпаки, не згоден із запрошенням Індії в цю розбалансовану вісь. Нині Китай та Індія дедалі активніше конкурують за вплив у Південній Азії. Індія почала "застосовувати свою військово-морську могутність" в Індійському океані, розміщуючи кораблі на своєму задньому дворі, щоб продемонструвати Китаю, що у нього немає монополії на патрулювання в регіоні. Напруженість поширюється і на самі військово-морські навчання: після перших тристоронніх навчань Росія-Китай-Іран у грудні 2019 року сутички на кордоні 2020 року змусили Китай та Індію відмовитися від запрошення взяти участь у других навчаннях на початку 2021 року. (У підсумку в навчаннях 2021 року взяли участь тільки Росія та Іран). Показово, що в лютому 2024 року Індія провела багатосторонні військово-морські навчання, у яких брали участь, зокрема, Росія та Іран, а також Сполучені Штати. Китай на них не запросили.

Важливо BRICS розширюється: перемога Росії чи черговий піар Кремля та його союзників?

Нарешті, війна між Ізраїлем і ХАМАСом підкреслює той факт, що, якщо й існує тристороння координація, вона часто обмежується риторичним узгодженням і невійськовою дипломатією, яка не є виключною прерогативою тристоронньої групи. Наприклад, російські та китайські наративи щодо Гази багато в чому повторюють іранські – критикують Ізраїль і підтримують ХАМАС. І російські, і китайські офіційні особи зустрічалися з лідерами ХАМАСу. Коли справа доходить до резолюцій, пов'язаних із Газою, ці дві країни голосують у Раді Безпеки ООН у тандемі. Однак ці риторичні та дипломатичні позиції навряд чи обмежуються членами передбачуваної тристоронньої осі, а скоріше відображають глибший глобальний розкол, з якого Росія і Китай прагнуть отримати вигоду. Хоча зв'язки між Ізраїлем і Росією з Китаєм зіпсувалися внаслідок такої дипломатії, обидві країни прагнуть зберегти свої позитивні відносини з Ізраїлем, і жодна з них не надає допомоги ХАМАСу на полі бою.

Сильні та слабкі сторони тристоронньої координації також були продемонстровані в Червоному морі. Наприкінці січня Китай висловив своє невдоволення атаками хуситів на судна і попросив Іран допомогти приборкати їх. У середині березня хусити нібито уклали офіційну угоду про те, що не будуть атакувати російські або китайські судна біля берегів Ємену. Однак кілька днів по тому протикорабельні балістичні ракети хуситів уразили китайське торгове судно – найімовірніше, помилково.

Що далі

Хоча двосторонні відносини між Китаєм, Росією та Іраном дуже міцні, це не означає, що вони самі собою є тристоронньою віссю. Дійсно, той факт, що значною мірою показові військово-морські навчання біля іранського узбережжя є єдиним прикладом тристоронньої військової координації між ними, окрім індивідуальних завдань, які кожна держава ставить перед собою, свідчить про практичні проблеми, які постають перед такою координацією.

Проте ці навчання не слід списувати з рахунків як неважливі. Співпрацю завжди можна поглибити. Дійсно, військові зв'язки між Росією, Китаєм та Іраном мають під собою більш міцну основу, ніж відносини між трьома державами "осі" Другої світової війни (Німеччиною, Італією та Японією) до укладення Троїстого пакту 1940 року, який створив оборонний союз між трьома країнами. У структурному плані схожість між тим часом і сьогоднішнім є разючою: держави-ревізіоністи "прагнуть кардинальної зміни міжнародного порядку" в період глобальної взаємозалежності. Як і під час Другої світової війни, спільний ворог цілком може стати дещо несподіваною зовнішньою об’єднавчою силою.

По-друге, хоча тристороння вісь Росія-Китай-Іран навряд чи не переросте в тристоронній альянс рівня НАТО, її поява свідчить про новий спосіб дій. Росія, Китай та Іран продемонстрували схильність до індивідуальної та колективної роботи по створенню потужної мережі багатосторонніх партнерств, які підривають безпекові відносини зі США, заманюючи американських партнерів вступити до одного з їхніх клубів. Наприклад, на останні тристоронні військово-морські навчання як спостерігачів були запрошені кілька країн, включно з Азербайджаном, Індією, Казахстаном, Оманом, Пакистаном і Південною Африкою. Частина цих країн також є членами кількох "альтернативних" багатосторонніх організацій і проєктів, насамперед Шанхайської організації співробітництва, БРІКС і Міжнародного транспортного коридору "Північ-Південь". Так, створення не однієї, а цілої низки альтернатив наявному порядку може виявитися складнішим завданням.

Важливо Як Китай став другим полюсом геополітики. Початок: керманич Мао долає хаос, оглядаючись на Сталiна

Розглядаючи нещодавні військово-морські навчання Ірану, Росії та Китаю, Сполучені Штати та їхні союзники повинні утриматися від того, щоб зациклюватися виключно на цьому дещо крихкому тристоронньому зв'язку. Натомість їм слід звернути увагу на ширшу тенденцію до багатополярності серед країн, які прагнуть відмовитися від лідерства США. На жаль, ця тристороння взаємодія – лише один із симптомів набагато серйознішої проблеми.

Який вигляд матиме зміцнена вісь Іран-Росія-Китай? Одним із потенційних індикаторів поглиблення тристоронньої взаємодії стало б публічне визнання та включення амбітних пропозицій Тегерану щодо більш структурованого військового співробітництва до офіційного дискурсу Москви та Пекіна. Показовим прикладом є прагнення Ірану до членства в Шанхайській організації співробітництва: після більш ніж десятирічного спротиву Пекін зрештою погодився з цією ідеєю завдяки наполегливій пропаганді з боку Москви та Тегерана. Якщо Москва стане на бік Ірану і виступить за офіційну військову взаємодію між усіма трьома країнами, це буде великим кроком у цьому напрямку, оскільки разом ці дві держави зможуть пом'якшити позицію Китаю. Якщо й Пекін, який поки що чинить опір найбільше, проявить інтерес до цієї ідеї, формалізований військовий альянс може стати неминучим. Доти аналітики мають розуміти, що наразі вісь дещо розбалансована.

Про авторів

Лукас Вінтер – старший аналітик з Близького Сходу в Управлінні зарубіжних військових досліджень армії США, що входить до складу Командування підготовки і доктрини армії США G-2. Співдиректор дослідницького проєкту M-DIME, у межах якого проводять систематичну оцінку військового впливу Росії та Китаю в усьому світі. Здобув ступінь магістра міжнародних відносин у Школі перспективних міжнародних досліджень Джона Гопкінса, а в 2006-2007 роках був стипендіатом з вивчення арабської мови в Дамаску (Сирія).

Джемайма Баар – наукова співробітниця Відділу зарубіжних військових досліджень. Навчається в магістратурі в галузі міжнародних відносин у Колумбійському університеті, де є міжнародною стипендіаткою. Вона була стажисткою-дослідницею в Раді з міжнародних відносин і науковою асистенткою в Кембриджському центрі геополітики.

Джейсон Ворнер – директор з досліджень в Управлінні закордонних військових досліджень, старший аналітик з Африки та старший аналітик з тероризму та транснаціональної злочинності. Він також є співдиректором дослідницького проєкту M-DIME. З 2016 по 2022 рік був цивільним доцентом кафедри соціальних наук Військової академії США (Вест-Пойнт). Має ступінь доктора Гарвардського університету.

Думки, висловлені в цій статті, належать авторам і не відображають точку зору армії США, Міністерства оборони або уряду США.