«Я не забуду». Як розповісти про страшний злочин росіян і зберегти гідність героїв та психіку глядачів

На каналі «Дім» вийшов спецвипуск проєкту «Я не забуду», що розповів історію загибелі молодої жінки під час окупації Херсонщини та порятунку її малої дитини. Мати була закатована росіянами. Її трирічний син пережив клінічну смерть. Хлопчика врятувала тітка, яка приїхала в будинок родини майже відразу після відступу окупантів. Саме вона прийшла до проєкту та дала свідчення.

Проєкт «Я не забуду» з ведучою Іриною Хоменко стартував на каналі «Дім» у березні минулого року. Випуски виходять раз на тиждень, і на кінець квітня доступно вже 57 епізодів. За форматом «Я не забуду» — щось середнє між токшоу та звичайним інтерв’ю. Для чистого токшоу йому не вистачає глядацького залу та дебатів (бо теми такі, що сперечатися нема про що), для інтерв’ю — забагато героїв. Проєкт розповідає історії жителів України (це не тільки українці, а й інколи іноземці) під час великої війни. Героями в різний час ставали волонтери, поранені військові, постраждалі внаслідок російської агресії цивільні тощо. В деяких епізодах йдеться про загибель близьких, зокрема, дітей. Один спецвипуск був присвячений відразу чотирьом родинам, які втратили неповнолітніх дітей через російські обстріли. Молодшому було 1,5 року. Хлопчика вбила російська ракета, яка влучила в житловий будинок в Дніпрі в січні минулого року.

Утім, спецвипуск про Херсонщину особливий. Він присвячений конкретному злочину, що вчинили росіяни на окупованих територіях. Героїня епізоду — жителька Херсона. В червні 2022 року в дім її брата, що жив в селі неподалік міста, вдерлися невідомі. На той час там була лише його дружина та маленький син, адже чоловік — військовий ЗСУ та перебував на службі. Мати й сина катували на очах один одного, жінку зґвалтували та задушили. Хлопця теж намагалися задушити, але тітка вчасно зняла мотузку та зробила штучне дихання. Дитина отримала фізичні та психічні травми й майже два роки потому все ще потребує реабілітації. Опікункою хлопця стала героїня випуску, адже батько продовжує воювати. Через хронічне захворювання вона сама потребує допомоги, але всі свої сили віддає відновленню дитини.

У 2022 році завдяки підробленим документам їй вдалося вивезти племінника з окупованих територій як свого сина, а згодом Херсон і село, де стався злочин, звільнили. Українські правоохоронні органи порушили кримінальну справу, слідство триває досі. Метою злочину не було пограбування: цінні речі, включно з машиною, залишилися в домі.

Через усі обставини тема спецвипуску здається надскладною не лише з емоційної, а й з професійної точки зору. Треба зберегти таємницю слідства, захистити інтереси неповнолітньої дитини та її рідних і додатково подбати про глядачів. Розповідь про злочин може ретравмувати не лише учасників подій, а й сторонніх, хто мав такий самий досвід. Скільки українців пережили катування та ґвалтування під час окупації, достеменно ніхто не знає. Багато постраждалих могли приховати свою травму.

Попри складність задачі, команда проєкту взялася це робити та, на мою думку, впоралася. Випуск можна брати за приклад висвітлення воєнних злочинів окупантів. Він показує, як розповісти все, не перетнувши при цьому ані етичні, ані юридичні межі.

Отже, за допомогою яких компонентів «Я не забуду» виконав головні умови?

Анонімність. Проєкт не надає жодних біографічних подробиць жертв злочину, окрім віку дитини та загиблої жінки. Їй було 28 років. Героїня, що розповідає історію, також не називає свого імені, віку, професії та не показує обличчя. Вона сидить у напівтемряві. Окрім неї, інших свідків у студію не запросили. Як ілюстрації проєкт використав дуже загальні світлини будинку, де був скоєний злочин, а також дитини, що знята зі спини. На початку було зроблено реконструкцію подій у тій частині, що стосується лише героїні випуску: як вона дізналася про злочин, поїхала на порятунок і тікала з окупованого міста. Окрім збереження таємниці слідства, анонімність убезпечить дитину від зайвої уваги.

Відкритість героїні. Гостя студії була готова розповісти свою історію. «Я вважаю, що люди мають знати, що відбувається. Треба про це говорити заради тих, хто опинився в таких ситуаціях або ще гірших. Я знаю точно, що таке є. Коли ми були в Туреччині на реабілітації, там була жінка, яка вивезла з Олешок сімох маленьких дітей, таких точно, як наш малюк за віком. І які лишилися без батьків. Хто б це не зробив, він має бути покараний», — закликала героїня.

Можна сказати, що проєкту пощастило з героїнею, адже вона не лише хотіла, а й змогла складно та стисло переказати події. Втім, заслуга команди в цьому теж є, адже щоб отримати гідного гостя, треба мати гідну репутацію. Її «Я не забуду» заробляв упродовж року дуже обережним ставленням до всіх своїх героїв.

Відсутність зайвих подробиць. У 2022 році в Україні колишня омбудсманка Людмила Денисова розповідала в соцмережах про випадки зґвалтувань на окупованих територіях. Ще до того, як з’ясувалося, що інформація від уповноваженої по правах людини, м’яко кажучи, не зовсім відповідає дійсності, медійники зверталися до неї з проханням змінити риторику. Адже деякі історії, як от, перепрошую, про дитину, російського військового та свічку, порушували всі етичні норми. З того часу вийшло достатньо рекомендацій експертів, як висвітлювати злочини російських військових, зокрема сексуальні. «Я не забуду» їх дотримується. Розповідь про сам злочин героїня вела разом із ведучою, яка допомагала їй коректними питаннями. Врешті решт проєкт показав достатньо повну картину того, що відбулося, але без зайвих деталей і припущень. Хоча, напевно, родичка знайома з матеріалами справи та могла сказати більше.

Стриманість емоцій. У проєкті «Я не забуду» час від часу плачуть усі — і герої, і ведуча. Але програма не наголошує на емоціях та не підштовхує до них. Тобто ведуча не зупиняється на тих моментах, де можна спровокувати гостя на бурхливу реакцію. У випуску про злочин на Херсонщині, наприклад, Ірина Хоменко та героїня обговорювали питання, як сказати малюку про загибель матері. Психологиня, до якої проєкт звертався за порадою, радила показати йому місце поховання. «Повести дитину на кладовище і сказати, що мама померла, я не зможу!» — вигукнула героїня. На цьому тема була миттєво закрита, жодних додаткових питань ведуча не ставила. Загалом — випадково чи ні — команда проєкту виконала ще одну важливу вимогу експертів. Інтерв’ю з учасницею подій відбулося з плином часу. За майже два роки емоції вщухли й жінка могла повністю себе контролювати, щоб не сказати зайвого. По гарячих слідах потерпілі часто розповідають те, про що потім шкодують. А врешті решт головне правило, якого повинні дотримуватися журналісти, — «не нашкодь».

Коментарі лікарів. Проєкт заздалегідь записав декілька коментарів лікарів стосовно стану дитини, які з дозволу героїні показали на великому екрані. Звісно, для опікунки хлопчика вони не мали практичної цінності, бо за майже два роки реабілітації вона вже це чула. Втім, пояснення фахівців надають додаткову інформацію для глядачів і мають заспокійливий ефект. Після розповіді про катування дитини вкрай важливо почути, що вона на шляху до одужання. До того ж, коментар фахівців може заохотити інших жертв воєнних злочинів звернутися по допомогу.

Важлива мета. Головна ціль «Я не забуду» зашифрована в його назві. Проєкт документує те, що відбувається на теренах України під час великої війни, через особисті історії героїв. Спецпроєкт про злочин на Херсонщині — це портрет російських окупантів. До 2014 року (а подекуди й до 2022-го) ми навіть уявити не могли, на що вони здатні. Адже через фальсифікацію історії непоодинокі випадки мародерства та зґвалтування, що чинили радянські «воїни-визволителі» — ідеологічні натхненники сучасних російських «визволителів» — були стерті з колективної пам’яті народу. Тепер, зокрема і завдяки проєкту «Я не забуду», правдивий образ російських військових житиме довше за них.

Єдиним недоліком спецвипуску є його назва в ютубі: «Шокуюча історія катування матері й дитини». Така жовтизна кидає тінь на зміст. Але гірка правда полягає в тому, що саме такі заголовки дозволяють відео піднятися в топ. Де, власне, я спецвипуск і побачила.