Друга спроба, або коли мовчить телефон

В останні дні квітня 2014 року так звана «русская вєсна» ступила своїм брудним чоботом на територію Донецького обласного державного телебачення. Рівно десять років минуло, а події тих важких і певним чином загрозливих для мене й мого колективу днів і досі перед очима… Але актуалізувала ті мої спогади недавня атака російських терористів на харківську телевежу.

Сталося це тиждень тому — 22 квітня, коли по телевежі було завдано удар ворожою ракетою. В результаті верхня частина 240-метрової башти впала. Важливо що це був повторний удар. На самому початку широкомасштабного вторгнення у березні 2022 року російським бомбардувальником були завдані бомбові удари по телевежі в Харкові. Тоді вона вистояла, а ворожий літак був знищений нашими захисниками. 1 березня 2022 року російські терористи обстріляли київську телевежу: тоді загинуло п’ятеро людей і стільки ж отримали поранення.

І київська, і харківська, і донецька телевежі, збудовані до середини 50-х років минулого сторіччя, — це перші такого типу інженерні споруди на території України. До речі, саме з Харкова бере свою історію українське радіомовлення, якому цьогоріч виповнюється 100 років.

Телевежі дуже часто стають ціллю для військових. Можна пригадати й сумну люблянську історію літа 1991-го. Тоді під час короткотермінової словенської війни за незалежність війська «Югославської народної армії» знищили телевежу в Любляні. Сталося це, знову ж таки, з другої спроби, бо під час першої атаки прихильники Белграда просто не влучили, а словенські журналісти поспішили радо повідомити, що вежа стоїть…

Чому я наголошую на других спробах? Тому що і Донецька обласна ТРК була захоплена з другого разу. Вперше нас атакували озброєні бойовики, які ховали свої обличчя за балакавами, біля опівдня, 7 квітня. Тоді в цей день відзначали свято Благовіщення. Така собі «благая весть», скажу я вам, чекала на нас того понеділка. Робочий день був у самому розпалі: знімальні групи прямували на зйомки, я саме проводив нараду… Раптом ми всі почули гучні постріли зовсім поруч. Виглянувши у вікно, ми побачили озброєних людей, які зайшли на нашу територію та відкрили вогонь на вулиці у бік бійців запорізького спецпідрозділу МВС, які саме цього ранку заступили охороняти нас.

Отримавши адекватну відсіч, бойовики швидко поїхали геть. Убитих і поранених не було (принаймні, з нашого боку), хоча кілька відмітин від набоїв залишилися на гранітних колонах нашої старої, але міцної будівлі, яку було споруджено у 1956 році. Коли ще, так би мовити, не розвіявся дим від пострілів, до мене надійшов шквал телефонних дзвінків. Так само телефони розривались і у колег. Дзвонили власкори національних видань, журналісти закордонних медіа, голови пресслужб, представники влади… Було відчуття, що те, що в нас відбулося хвилину тому, транслювали в онлайні. Тільки для нас це було не кіно… Дізнавшись, що все добре, й отримавши коментарі, ті, хто дзвонив, говорили, що у захваті від нашої мужності та бажали триматися надалі… Ну, ми й трималися, продовжували працювати, виконувати державне замовлення на виготовлення та трансляцію телерадіопрограм і… отримувати погрози й звинувачення, що ми є посіпаками «злочинної влади», що вчинила переворот.

Рівно за 20 днів, у неділю 27 квітня, після мітингу у центрі Донецька, протестувальники попрямували під стіни телекомпанії, а за їхніми спинами на територію підприємства зайшли озброєні бойовики. Цього разу міліціонери, які мали нас охороняти, просто відступили й не стали втручатися.

Уже наступного дня озброєні люди не пускали мене на роботу, а коли за допомогою міліції я потрапив у свій кабінет, за кілька годин покинув його у супроводі озброєного молодика. Пам’ятаю, що той хлопчина-конвоїр із «колорадською» стрічкою на рукаві не приховував своє ще зовсім юне обличчя… Він ішов позаду мене, тримаючи автомат, і єдине, про що я думав у ту мить — чи не забув він поставити зброю на запобіжник.

Але ось до чого я веду. Вже того дня, коли нас захопили, мене силоміць спровадили з роботи, а в центральній апаратній ввімкнули на наших ефірних частотах «Росію-24», — мій телефон мовчав! Окрім близьких, уже ніхто не дзвонив. Нецікаво були почути, що сталося, ні київським, ні закордонним журналістам, керівники пресслужб органів влади теж мовчали. Не отримав я на той час дзвінка і від Спілки журналістів, не дуже дзвонив і Київ… У столиці, мабуть, були на той час більш важливі справи.

Так 10 років тому тихо й без бою в Донецьку припинило роботу обласне державне телебачення України, хоча в місті ще майоріли державні прапори. Але в телерадіоефірі, передавачі та мережі якого ще ніби контролювала держава і, можливо, навіть сплачувала за їхню роботу галузевому державному концерну, впевнено мовили російські пропагандисти.

Олег Джолос, викладач Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, кандидат наук із соціальних комунікацій

Титульне фото: захоплення Донецького телебачення, 27 квітня 2014 року, Getty Images