НУШ: Реформа чи лобіювання інтересів управлінської вертикалі?

Я дуже хотів би помилятися у власних передчуттях і тих висновках, які змушений робити, відстежуючи запровадження в практику базової ланки загальноосвітньої школи підходів НУШ. Але те, що бачу, дедалі більше переконує мене: це реформування, ще й не розгорнувшись на повну силу, вже зазнало поразки. І причиною цього є вплив кількох потужних чинників, які наші реформатори вперто не беруть до уваги: відсутність глибинного суспільного контексту, в який мали б бути вписані пропоновані зміни; нехтування тією силою, яка повинна була б стати рушієм реформ; цілковита відсутність зворотного зв’язку й неадекватна реакція на критику.

Якщо вірити Тоні Джадту, створення потужного суспільного контексту починається з проголошення політичної ідеї, продовжується розгортанням політичних змін, у межах яких здійснюються й відповідні галузеві оновлення. Саме такий підхід був запорукою успіху в реформуванні освіти Пруссії, Сінгапуру, Фінляндії… Його ж намагаються дотримуватись у США, де чи не кожну чергову реформу прив’язують до проблем національної безпеки.

Поразка нашої попередньої реформи (початку 2000-х), коли ми вже от-от мали вскочити в європейський вимір хоча б за тривалістю шкільного навчання, теж свідчить на користь означеного підходу. Тоді не в тім’ячко битий колишній директор «Південмашу» одразу побачив головну забаганку замовників «свята»: лобіювання інтересів навіть не всієї освітньої галузі, а лише її управлінської вертикалі. А воно йому, який до кінця свого президентства так і не збагнув, що мав би будувати в Україні, дуже потрібно було?..

Відтоді й до сьогодні в цій царині нічого не змінилося: як не було, так і немає ні політичної ідеї, ні політичної волі, ні якихось програм трансформації соціуму. А відомо ж: жоден вітер не може бути попутним для тих, хто нікуди не пливе.

Але невгамовне освітянське «управлінство» знову вирішило не чекати, коли ж почнеться якась загальна плавба, а взялося діяти так, ніби соціум уже перебуває в плаванні й гостро потребує того, щоби саме освіта, зміни в якій усі сприймали б як національну ідею, стала головним рушієм тієї плавби, якої ще немає, але вже мала б бути.

Із другим чинником — головною силою оновлення — ситуація ще гірша: ініціатори змін дуже добре розуміють, що нею мало б бути вчительство, але… Це сталося б автоматично, лише якби потужно спрацював перший чинник. Тоді вчительство буквально фізично відчуло б вагу тих надій і сподівань, які на нього покладає суспільство, й пройнялося б відповідальністю за добросовісне виконання визначеної для нього соціальної ролі. Звісно ж, у тій ситуації йому гарантована була б повна моральна підтримка зацікавленого в результатах реформи соціуму та забезпечення всіма фінансовими, матеріально-технічними й іншими ресурсами, необхідними для змін. Так було свого часу в Пруссії, з якої тамтешні вчителі створили те, що сьогодні називають Німеччиною.

Нагадую ще раз: у нас цього нема. Взагалі. А це означає, що вчительство не може стати рушійною силою реформування. Тому на цю роль призначено освітній менеджмент — ту саму управлінську вертикаль, яку свого часу «прокатав» Леонід Кучма. Саме керівникам освітніх закладів обіцяно «всі умови для розвитку: гідну заробітну плату, автономію ухвалювати рішення та формувати команди», щоб запалювати підлеглих енергією і вже запалених скеровувати до втілення в життя всіх необхідних новацій.

А за вчительством закріплено роль «ключового джерела освіти». Та ще зауважено, що педпрофесія має стати «найкрутішою, найсучаснішою в країні». Водночас не уточнено: сама вона такою ставатиме чи цим перейматимуться суспільство й держава, зарубіжні грантодавці й інвестори? «Має стати» — й крапка!

Отже, ініціатори реформування розуміли, що з «ключовим джерелом освіти» стосунки складуться непросто. То щоб якось його все-таки підпорядкувати власній волі й схилити до співпраці, застосували кілька прийомів: усіма силами заходилися знецінювати роль учительства в соціумі й освітньому процесі, розкололи педсередовище на кілька сегментів, почали шукати й запроваджувати варіанти технологій, які дали б змогу істотно зменшити саму присутність учителів у навчальних процесах.

Знецінення зводилося до того, щоби суспільну роль, яка належить учительству як одному з найголовніших суб’єктів ретрансляції культури, непомітно підмінити галузевою функцією — надавання освітніх послуг. Як бачимо, для цього й саму освіту було переміщено у сферу обслуговування. Але з нижчим, ніж там,рівнем оплати праці.

Щоб обслуговування відбувалось успішніше, його за основними параметрами взялися зближувати з процесом промислового виробництва. Запровадили освітній стандарт. За ним — стандарт професійний. Матимете нагоду — переконайтеся, що з 215 стандартизованих професій чи не 190 — суто виробничі спеціальності: монтажник, монтер, складач, сигналіст, рампівник, дверевий, дозувальник, флотатор… Серед них немає ні юристів, ні економістів, ні навіть сільських старост. А от учителі й викладачі — є!

Тепер треба допомогти вчителеві вписатися в стандарт через правильно організовані атестації, сертифікації, курси підвищення кваліфікації. Бо без такої допомоги він може не змінитися так, як того вимагав колись отець-засновник тейлоризму: «Від працівника я вимагаю, щоб він відмовився від власної ініціативи в роботі та скрупульозно виконував розпорядження, в яких враховано найдрібніші деталі». Ви ж розумієте, що управлінська система не може прийти на всі уроки в якійсь окремій віртуальній подобі — вона має втілитися в діях вчителя, витіснивши його вже навіть із нього самого, адже «стандартизований працівник мусить бути щасливим за роботою, тому потрібно також стандартизувати його процеси мислення» (дві цитати — за книгою Джона Гатто «Прихована історія американської освіти»).

А щоб учительство, боже борони, не злютувалося у спротиві цьому підходу, який відтирає геть на маргінеси живу людину й ставить на її місце машинізовану систему та підпорядковані їй функції, педагогічних працівників перегруповують під потреби цієї системи. Прихильників — в «агенти змін», імовірних противників — на контракт «за віком» (суто українське ноу-хау), а далі — геть на пенсію. Решту — в «монтажники» найновішої й найдосконалішої з усіх наявних у світі освітніх систем!

Про відсутність зворотного зв’язку й нормальної реакції на критику вже зайве й говорити. Всім зацікавленим неважко перевірити, як реформатори повністю ігнорують будь-які зауваження та пропозиції, що їх висловлювали освітяни й громадськість. Найбільше тоді, коли за тими зауваженнями — гірка правда. Критикували вчителі проєкт держстандарту-2020 — ніхто не реагував. Минув рік-другий — і всі побачили, що ті вчителі мали рацію. І що? А нічого. Все критиковане залишилося на місці й далі потужно руйнує освітній простір.

Щойно з’явилися модельні програми й підручники, небайдужі освітяни, які ще не відвикли аналізувати отримувані матеріали, відразу ж попросили Міністерство освіти і науки та його служби звернути увагу на те, що частина з них геть не відповідає новому держстандарту, а зроблена радше під стандарт попередній. І що? А нічого — жодної реакції. Два роки по тому виявляється, що «критикани» казали правду, — школи працювали за тими програмами й підручниками таки не на засадах НУШ. І що? «Перенавчатимемо вчителів!» Угу… А учнів?

За таких умов у багатьох освітян виникає природне бажання, що його висловив колись головний герой роману Павла Загребельного «Переходимо до любові» Дмитро Череда: «Затримайте цей світ, я хочу висісти!».

…Я знаю: настане час, коли українці збагнуть: найголовніше в цьому світі — людина. Не функція. Не система. Не управлінські вертикалі. Те все допоміжне. А часто навіть зайве.

Найважливіше ж для кожного в цьому світі сущого — виповнитися як людина. Бо, як сказав в одному з інтерв’ю відомий перекладач Андрій Содомора, «…людина живе для того, щоб стати людиною. Народившись, вона ступає на стежку людяності, яка веде до людини в повному значенні цього слова…». Й освіта, освіченість (а в нашій українській традиції це слово не випадково є спільнокореневим зі словами «світло», «світ» у їх первозданному тлумаченні) — це та дорога, яка веде-таки до Храму, а не до «вмонтування в системи штучного розуму» (саме в цьому вбачав суть людського успіху один із попередніх очільників МОН). Бо головне її призначення — не в тому, щоби надавати послуги, а в тому, щоби допомогти кожному з причетних пробудитися до життя… Й зуміти прожити його гідно. Та про це — згодом…