Скрипаль Ігор Чернявський: Розумів, якщо ми всі залишимо Харків, в ньому не буде життя

Плануючи нашу розмову зі скрипалем Ігорем Чернявським, ми не знали, чи відбудеться вона і коли. Бо у Харкові через постійні обстріли може не бути ні світла, ні зв’язку.

«Зараз навіть інтернет є», - посміхається у слухавку Чернявський.

В інтерв’ю Коротко про Ігор Чернявський розповів, як живе його рідне місто, що допомагає харків’янам не втрачати віру, коли божевільний сусід знаходиться в якихось сорока кілометрах, як він навчає нині студентів грати на скрипці та, звісно, про цілющу силу української музики.

Перший місяць не міг навіть дихати, не те що грати

- Ігоре, у вас зараз тривалі відключення світла?

- Так. От увечері світло з'явилося, а не було цілий день. Навіть інтернет є. Зазвичай світло вмикають на пів дня, інколи вночі дають. Найнезручніше, коли світла немає в темну пору року. Але ж життя поки є!

- Переслуховувала, як ви граєте «Мелодію» Скорика, відеорядом йдуть кадри зруйнованого міста… З одного боку, так боляче, з іншого – в музиці відчувається надія. Вас самого музика теж рятує?

- З «Мелодією» Скорика мене багато чого пов’язує. На площі я грав, коли відбувалися «гарячі» події у Харкові, мені захотілося підтримати харків'ян та й взагалі всіх українців. Коли почалася повномасштабна війна, я нікуди не від'їжджав. Інколи буваю у Києві по роботі, а так сиджу у Харкові з трьома дітьми. Перший місяць не міг навіть дихати, не те що грати. А коли почув, як моя скрипка звучить у Конгресі США, мене це якось повернуло до життя. Ви ж знаєте цю історію?

- Це коли Володимир Зеленський виступав перед Конгресом і транслювали ролик зі звірствами росіян, а музичним супроводом йшла «Мелодія» у вашому виконанні?

- Так. Я тоді відчув, що Господь простягає мені не лише руку, а й обіймає, підказує: давай, не вішай носа, якщо тебе слухають, ти потрібен людям. Тому з «Мелодією» справді пов'язано дуже багато всього неймовірного у моєму житті.

Вона, до речі, зараз стала другим гімном для нас, українців. «Мелодію» виконують майже по всьому світу. Це дуже надихаючий твір, у якому є і наша ніжність, і наше прагнення до свободи, і наш український ген. Скорику якось вдалося запасти кожному в душу.

Раніше ми базувалися на європейській культурі, інколи – російській, але коли я заглибився і почав вивчати українську культуру – це ж неймовірні твори! Світ звуків настільки багатий, що це справжні діаманти.

- Бачте, чомусь раніше свої діаманти сяяли для нас не так яскраво.

- Так. А там стільки краси, стільки глибини! Та найголовніше, що у цій музиці є наш український ген.

- А як ви, до речі, потрапили в це відео, яке Зеленський транслював у Конгресі? З вами радилися чи Офіс президента сам цю музику знайшов?

- Я був здивований, бо ніхто нас нічого не питав. До речі, ще більше здивувався, коли задав у пошуку «Мелодія» Скорика, а там - тисячі цих «Мелодій», причому у гарних виконаннях, і з оркестром, і з бандурою… Коли оркестр грає «Мелодію», це взагалі вражає своєю об’ємністю.

Вони самі знайшли наш запис. Причому наша «Мелодія» була записана давно, ще в органному залі, який вже й не існує. Приємно, що вони побачили у нашому виконанні щось неймовірне. Я це розцінюю як чудо для мене. З цього моменту, з цієї «Мелодії» почалася друга половина мого життя, як це не дивно.

- Друга половина життя після 24 лютого? 

- Так. Ми ж усі переосмислюємо, дивимося на речі уже зовсім з іншого боку. Переосмислюємо самі себе, наші стосунки з людьми. Якщо раніше ми казали, що ось - добро, ось - свобода, ось - любов, ось - справедливість, то тепер ці поняття в інших вимірах знаходяться. Раніше до них ми тільки доторкалися, а зараз побачили, що це таке насправді. Люди, які нас захищають, віддають свої життя, волонтери, які допомагають, - їхні вчинки вражають. Нині ці слова набувають неймовірних цінностей, за які ми чіпляємося у житті.

Єднання тримає, ми всі стали одне одному рідними

- Харків - це одне з міст, яке в дуже скрутному становищі. Постійні тривоги, місто обстрілюють чи не щодня, проблеми зі світлом, зв’язком… Як морально не здатися?

- Коли почалася війна, кожна людина по-різному себе вела. Хтось побіг у тероборону записуватися, хтось побіг волонтерити, хтось побіг у підвали, а хтось взагалі з Харкова.

Я мешкаю у багатоповерхівці, і в перші місяці війни майже нікого не бачив у себе вдома, люди поїхали. Було таке відчуття, що це якийсь обвал. У Харкові ж багато різних неоднозначних настроїв було, особливо серед людей похилого віку.

Вразило, що у Харкові зникли діти. У мене біля дому великий дитячий майданчик, на якому залишилися покинутими багато іграшок. До вересня 2022 року ці іграшки лежали у пісочниці у незмінному положенні. Першою ластівкою, знаком, що Харків ожив після навали, стало те, що ці іграшки своє положення змінили.

Коли ми побачили, як звільняють Харківщину, як знову повертаються діти, це дійсно був новий неймовірний подих у моєму житті.

До війни звикнути неможливо. Коли ти чуєш постійно виючу сирену, вибухи, звісно, ти завмираєш і чекаєш приліт до себе. Але, виявляється, відкривається і друге дихання, коли ти бачиш, що люди змінили свої думки і єднаються. Ми всі побачили, як виглядає обличчя ворога. Навіть мої бабусі-сусідки змінили думки.

Тримає єднання. Ми стали єдиними, щоб допомагати нашим бійцям, нашим волонтерам, щоб відстояти своє. Коли Харків звільнили, це справді було свято, саме це надихнуло ще більше захищати свою свободу. Та й вибору у нас немає – або ми вмираємо, або захищаємось.

Звісно, кожен вибух лякає, але при цьому він викликає ще сильнішу лють: вдарили по нас, ми ще міцніше стоятимемо. Отаке відчуття у мене: з кожним вибухом, як це не дивно, я не лякаюся, а стаю міцнішим.

Місто дуже змінилося. Незважаючи на втому, у всіх позитивний настрій, що ми витерпимо все. Нам же нічого зайвого і чужого не треба. У нас є своє. А коли ти своє відстоюєш, захищаєш дітей, близьких, рідних, своє, це найглибинніша любов. Ми побачили, з чого складається любов. Що таке любов? Любов - це неймовірна пожертва і сміливість.

Я зі свого боку намагаюся підтримувати людей музикою, надихати їх і на перемогу, і на терпіння. Саме у музиці є підтримка, голос, який сповіщає нам, що душа живе, що вона прагне до Бога і до світла. Музика розповідає набагато більше, ніж слова.

На початку повномасштабного вторгнення обстріли не вщухали майже ні на хвилину. Постійна канонада тривала кілька місяців. Граючи «божественну музику», ніколи не думав, як звучить «музика пекла»… А звучить вона у вигляді канонади, яка не зупинялася.

- Думаю, вам задавали питання: чому ви не їдете, що вас змусило залишитися?

- Я дуже люблю своє місто. До того ж, моя матуся хворіла. І вона не захотіла нікуди виїжджати. Я їй пропонував: матусю, може, поїдемо. Та вона була дуже важка, остання стадія раку, майже чотири місяці вона була у мене на руках. Я поховав її у червні. Та й моя дружина вірила, казала: два-три тижні – і все закінчиться. Наслухалася тоді, мабуть, Арестовича (сміється).

Перші пів року – це взагалі були жахіття. Мій сусід бачив, як росіяни під нашими вікнами розстрілювали людей. Вони зайшли у Харків, дійшли майже до центру. Були важкі часи. В ста метрах від нашого дому прилетіла касетна бомба, загинули люди. Я це бачив своїми очима. Було відчуття, що наступний - я. Але щось мене тут тримало.

Мені всі казали: рятуй дітей. Але діти поплакали, а потім почали чіплятися за життя. На початку війни їм було 7 рочків, 11 та 18. Потім зрозумів: якщо ми всі залишимо Харків, то Харків спустошиться. В ньому не буде життя, у ньому не буде серця людського, хтось повинен тут бути. Якщо, не дай боже, орки будуть знову намагатися захопити місто, звісно, вже буду намагатися тікати. А як інакше? Не уявляю, як я буду під ними жити. Мене, як людину патріотичну, повісять першим.

Ну і єднання зіграло свою роль. Ми всі стали одне одному рідними. Це теж дуже сильне почуття.

Багато хто не пов'язує подальшого навчання з Харковом

- Ви викладаєте у Харківському національному університеті мистецтв ім. Котляревського. Як ви зі студентами вибудовуєте процес? Бо творчі дисципліни, де багато практики, як от гра на скрипці, складно викладати онлайн.

- Перші пів року аудиторії були майже пусті, бо всі почали роз'їжджатися. Керівництво не розуміло, як далі рухатися взагалі. Справді, у нас живий процес, це не гуманітарні дисципліни, скажімо, які можна викладати онлайн. У нас все пов'язано з фізикою, моторикою. Коли студент грає тобі по відеозв’язку, звук стає дуже штучним. Бо всі пишуть на телефони, а телефони не налаштовані на гарний запис звуку.

До того ж, на маленькому екрані я не бачу цілісно, що вони роблять з руками, як при цьому виглядають плечі чи спина. А на все це треба звертати увагу. Це дуже великий удар по якості викладання.

Пригадую, як через пів року повернулася до Харкова моя студентка і попросила відновити заняття. У мене було потрясіння – я через пів року побачив живого студента (сміється).

Потім ще двоє приїхали до мене із Запоріжжя, і так ми утрьох займалися. А з іншими займався онлайн. Робив для них відеозаписи, надсилав свої поради, показував, як правильно. Отак і зараз зі студентами працюю. Нині у мене дев’ять студентів. З трьома займаюся тут, у Харкові, з іншими онлайн.

- Чи є за ці роки абітурієнти у Харкові, чи люди бояться, адже це ризик?

- Це дуже болюча тема. Багато хто не пов'язує подальшого навчання з Харковом, бо це небезпечне місто, розташоване близько до російського кордону. Близькість в 35 кілометрів дуже лякає.

Звісно, великого набору вже не буде, бо гарних студентів розібрали. Якщо хтось непогано грає, він буде їхати чи у Львів, чи в Одесу. Хоча в Одесі теж небезпечно. Тому ми зараз у дуже скрутному становищі знаходимось.

Але студенти завжди їдуть до конкретного викладача. Слава Богу, не можу скаржитися, у мене є студенти, бо моє прізвище більш-менш відоме. От до мене приїжджала дівчина, вона мешкає під Києвом, бо хоче у мене вчитися. Це приємно.

Нещодавно й ректор з нами спілкувалася. Казала, робіть щось, когось шукайте, бо втратите своє викладацьке навантаження. Кого ж шукати, коли багато хто зі студентів та учнів музичних шкіл роз’їхалися по інших країнах. Багато молоді поїхало за кордон. Для нашої галузі це є великою втратою.

- Ваші діти теж онлайн у школі навчаються?

- Звісно. Благо запропонували заняття у метро, обладнали класи, і двічі на тиждень вони там навчаються. Діти хоч мають змогу побачити вживу викладача та поспілкуватися між собою.

А загалом не знаю, як вони з цього будуть викарабкуватись, бо вже два роки сидять з телефонами. А ви ж розумієте, що гаджети - це іграшки, дурня у вигляді інстаграму і тому подібне.

- Діти морально адаптувалися? Наприклад, мої друзі виїхали на самому початку, бо дитина емоційно не справлялася.

- Коли почався цей жах, звісно, діти були в шоці, плакали, то лежали на підлозі, то у ванній кімнаті сиділи. ППО лупасило так, що здригався дім. І ми з дружиною придумували різні інтерактиви. Наприклад, грали у слова або відгадували міста. При цьому багато спілкувалися одне з одним. Так діти не акцентувалися на вибухах. Ми створили таку атмосферу у родині, яка допомогла їм пережити жахіття, які коїлися навколо.

Українська культура настільки багата, що я собі навіть не уявляв

- Ви зараз виступаєте з новою програмою, де граєте твори українських композиторів різних епох. Це також та переоцінка, яка прийшла після повномасштабної війни?

- Так. Спочатку я був зайнятий переховуваннями від вибухів то у бомбосховищі, то у погребі, а коли трішки розвиднілося, десь наприкінці літа, почав занурюватися в українську музичну спадщину. Бо вже й замовлення на концерти були. Грали в метро, прямо на платформах, для людей, які там жили. Трішки пізніше став їздити у військові частини грати.

По-перше, я відчув, що потрібен людям, це їх дуже надихає. По-друге, можливість виступати підштовхнула мене відкривати публіці українських композиторів. А вони у нас неймовірні! Максим Березовський, Микола Лисенко, Віктор Косенко, Андрій Штогаренко, Микола Леонтович, Борис Лятошинський, Платон Майборода, Мирослав Скорик… Це композитори світового рівня.

У цій програмі, наприклад, граю «Єврейську молитву» Марка Кармінського. Вона ж душу перевертає! Я склав програму, яка охоплює музичну спадщину за 250 років. Українська культура настільки багата, що я собі навіть не уявляв. Я зараз нічого іншого й не можу грати. Хочеться нашу музику грати, щоб її чули. Популяризую композиторів Слобожанщини. Граю музику Володимира Золотухіна, Дмитра Клебанова, Володимира Птушкіна, Миколи Стецюна, Анатолія Гайденка, вона фантастична.

Завжди заздрив Європі. Їдеш там автівкою, шукаєш FM-канали, і тут тобі: канал джазової музики, класичної, оперної, симфонічної, камерної… А у нас листаєш, листаєш… Окрім шансону з тюремним репертуаром на кшталт «Мурка, ты мой Муреночек», ми майже нічого не чули. Слава Богу, є канал «Культура». Але ж в основному у цьому напрямку в Україні нічого не відбувалося. А хочеться, щоб хорошої української музики ставало більше. Щоб і ми ставали освіченішими, більше єдналися навколо своєї культури. Це дуже важливо.

- Української мови у Харкові стає більше? Київ потроху українізується.

- Я до повномасштабної війни теж був російськомовним. Ще два роки тому двох слів не міг зв'язати. А зараз я з вами якось спілкуюсь. Звісно, мені не вистачає мовної різнобарвності. Але до війни я не спілкувався українською взагалі.

Так, мова була на слуху, ми прислухалися, десь, напевно, вона всередині нас жила. Але не було ніякої практики. І якщо б ти у Харкові раніше розмовляв українською, на тебе б дивно дивилися. Розумієте? Місто все ж таки було російськомовним.

Але зараз, чую, дуже багато молоді розмовляють українською. І, до речі, люди мого віку, може, навіть і старше, теж намагаються.

З дітьми я виключно українською спілкуюся. Я з ними за два роки майже жодного слова не промовив російською. Діти повинні знати свою культуру, а культуру ми краще пізнаємо через мову.

З дружиною, скажу відверто, розмовляю російською. Ми 27 років спілкувалися російською, якось воно вже так склалося.

- Якби ви мені не сказали, що два роки тому тільки почали говорити українською, я б і не подумала. Гарно у вас виходить. Тому оця звичка, про яку ви кажете, це лише звичка. А звичок ми уміємо позбуватися.

- Мені дуже допомогло спілкування зі студентами. Як викладач вишу, іншою мовою не маю права викладати. Тому практикуюся зі студентами. Завжди тримаю перед собою перекладач на всяк випадок, адже у моїй роботі дуже багато прикметників, які інколи важко перекласти. Наприклад, «прекрасно, волшебно, очаровательно, восхитительно» я перекладаю як «чудово». Інколи мовного запасу на прикметниках не вистачає.

Прошу студентів, якщо в чомусь помиляюсь, виправляти мене. У нас з ними дуже гарні стосунки. Намагаємося бути культурними, обізнаними людьми і в плані мови.

- Чи є зараз культурне життя у Харкові? Чи наразі це неможливо?

- Зараз філармонія розформована, розформовано й оперний, немає змоги виступати на сцені, все заборонено. Не можна голосно заявляти про те, що десь відбуватиметься концерт. Якщо афішувати, то подія має відбуватися тільки у бомбосховищі.

Життя у Харкові має неймовірну цінність. Нещодавно був на концерті, де маленькі дітки виступали з нашим консерваторським студентським оркестром. Він, слава Богу, існує, хоча там і не вистачає інструментів, бо хтось у роз'їздах. Але от вийшли діти з ними грати у бомбосховищі, і кожен їхній звук - це така радість, це така наснага! Видно, що дитина живе музикою. Я теж граю концерти у бомбосховищі.

Ляльковий театр працює, вони роблять гарні вистави. Водив своїх дітей місяць тому на дитячу виставу і плакав цілу годину, бо це було так зворушливо.

Слава Богу, життя триває. Звісно, з Києвом не порівняти. Але нічого, проб'ємось і ми. Харків хоч і потерпає, але це місто-герой. На нас деяким інколи потрібно рівнятися – як ми тут виживаємо, як боремось за свою культуру, за своє життя, за місто. Кожен звук чи кожне зусилля, яке виходить з нашого серця, вдвічі, утричі цінніше саме тут.

Заборонив собі скаржитися на життя

- Про що сьогодні мрієте? Звісно, окрім Перемоги, про яку мріють всі українці.

- Мрію, щоб у дітей було майбутнє, наше, українське. Щоб ми були об’єднані цією мрією. А ще мрію змінити себе. Раніше у мене ніколи не було такого відчуття. До речі, я багато чого змінив у собі за цей час. Став навіть по-іншому звучати.

- Що маєте на увазі – змінити себе? Вам щось у собі не подобалося?

- Якщо зазирнути собі всередину, навряд чи хтось може сказати: ой, яка я напрочуд гарна людина! Війна відкрила трішечки мою середину. Життя дуже швидке, воно скоро закінчиться, і ми з вами постанемо перед обличчям Бога. Якими?

Бачу, які долі у людей бувають. Я заборонив собі скаржитися на життя. Відчуваю, що Господь постукав у моє серце, щоб я переглянув, настільки я чуйна, добра, світла людина, що відбувається саме всередині мене. Це, може, не зовсім мрія. Більше - поштовх змінитися. І я продовжую працювати над цим.

Скажу відверто, що раніше я десь жалів грошей, десь до людей був менше уважний. Я багатьох людей поховав - і близьких, і дальніх, і колег, і мою матусю. І коли ти стоїш біля труни, це величезна скорбота і сльози, а ще – думки. Ти стоїш біля труни і думаєш: а я ж матусі зайвий раз не зателефонував, не сказав тепле слово, не обняв, не купив їй чогось смачненького… Матуся, бідна, кільку з печеною картоплею їла, збирала гроші дітям, збирала собі на смерть, і більше нічого. А ти ж міг їй ковбасок чи тортика принести, але не робив цього. Або з колегою сварився, чи не звертав на нього уваги, бо його талант був тобі байдужим. Тому це дуже великий поклик до самих глибин душі. Не можемо ми сказати, що ми з вами досконалі люди.

- Та звісно! Стати кращим – це складна робота.

- Так само і в професії. Якщо я не позаймаюся п’ять годин на день, то вже не буду грати так гарно. Це як у спорті. Якщо хочеш бути у фіналі Олімпіади, уявляєте, стільки зусиль треба потратити на тренування.

Я часто згадую слова Валерія Лобановського. Колись він пояснював феномен Андрія Шевченка. І от він каже: «Коли я робив тренування по 12 годин, з 8 ранку до 8 вечора, це витримував один процент колективу. А тепер уявіть: коли люди не витримували 12-годинного навантаження, Шевченко приходив не на 8-му ранку, а на 7-му, і тренував штрафні удари». Тобто він докладав ще більше зусиль. Мене настільки вразили ці слова, що я їх завжди і студентам кажу, як приклад, і собі. Якщо ти себе жалієш і думаєш, що зробиш щось завтра, діла не буде. Треба ловити час, кожну секунду.

Наразі для мене час дуже стиснувся. Кожна хвилина має величезну цінність, бо наступної може й не бути. Тому кожен виступ для мене наче останній, який спонукає створювати щось таке, чого раніше не було. Я став дуже гостро відчувати музику, і з цією гостротою виникає зовсім інше сприйняття того, що я роблю. Звук стає емоційним, концентрованим, чуйним, проникливим. Закликаю кожну людину хапати цю мить, хапати це життя, перетворювати його на велику користь не тільки для особистого зростання, а й для людей, які вас оточують. Сутність любові та сутність звуку - віддавати, а не брати.

Мрію про світло, яке настане після темряви. І я в це вірю. На нас усіх дуже велика відповідальність. Не просто за наше життя, а й за нашу країну, незважаючи на те, що не все гаразд і в Верховній Раді, і у керівництві країни. Але наші світлі почуття ніхто не може у нас забрати. Тому йдемо до Перемоги з усвідомленням того, що велика цінність – це наша культура. Це наше спасіння, наш український фундамент. На цьому ми будемо будувати майбутнє.