Детство циничного снайпера: как маленькие художники кота разрисовали

#детство_циничного_снайпера или Художника обидеть может каждый

Рисовать в армии карты я не любила, всячески прятала это свое умение, которое мне методом хорошей подлюлины и ласкового голоса старого артиллериста привил когда-то на военной кафедре нач курса.

Далее текст на языке оригинала.

Малювати в школі стінгазети я вважала взагалі ділом гиблим і завжди відмазувалася від того як могла. Ні художнім талантом, ні почерком я не вийшла, і маю мазню міг би оцінити хіба що Сальвадор Далі, і то після хорошої дози бабиного самогону) І може би все було інакше, але в моєму босоногому дитинстві цей талант в мені прибили на корню, так само безпощадно, як багато років потому безпощадно наш старшина Васіліч, вчив нас недолугих дшк чистити.

А в дитинстві я було дитиною вкрай непосидючою, активною і допитливою, чим неодноразово доводила бабцю до нєрвного тіка лівої п'ятки і спустошенню залежів корвалолу і валеріанки.

А ще я було дитя, яке, незважаючи на поведінку малого чортиняти, тягнулося до прекрасного.

А прекрасним в столь юному віці я вважала вишиті подушки у вітальні баби Ганусі, бабчине намисто з коралів і картину невідомого художника, яка висіла в бабчиній кухні над мисником, і на якій були зображені звірі, розфарбовані різними не типовими кольорами. Що то був за художник, і скільки він випив перед тим, як цей шедевр наваяти, загадка історії на рівні з постройкою пірамід і вбивством Кеннеді. Але мені тоді та картина здавалася прекрасною.

В селі у мене був друзяка. Сергій, син моєї хрещеної і такий самий зірвиголова, як і я, тільки роком старший. Що ми з ним витворяли, то тема окремої розповіді, але його бабця Катя пила корвалол не рідше моєї.

І от якось мені фартануло в житті більше, ніж нашому зампотєху Іваничу, коли згорів наш злощасний уазік, якого бідний Іванович років зо п'ять до цього перманентно ремонтував, і який йому бідному ночами мабуть снився. Менш з тим. Фарт мій був у тому, що якось влітку під хороший настрій дідо дав мені трохи грошей.

Я на радістях рванула до Сірьоги. Ми себе почували так, як ті нігери з кліпів, що доларами кидаються.

Скочили ми значить на велосипед, і гайда в центр села, в сільмаг. Через якийсь час ми вже наминали пакет з печивом, сидячи на лавці під сосонками. І у нас була здача.

Скільки вже не пам'ятаю, бо рахувати я тоді толком не вміла, але вона була. І тут чорт нас дьорнув купити на здачу чорнила. Звичайні фіолетові чорнила, але ж до чого, курва, вони привели)

Приїхавши до Сірьоги в двір ми зрозуміли, що нам скучно. А коли двом таким, як ми, скучно, жди біди. І тут я взріла кота баби Каті. Кузьму. Кіт був кольору білий з рудим і характер мав мирний і лінивий. В голові моїй виникла тяга до прекрасного. Захотілося творити. А як то кажуть, якщо художник хоче творити, то зупинити його навіть біла горячка не зможе.

І тут в мене склався пазл: кіт, чорнило, картина невідомого художника в кухні над мисником, яку давно обісрали мухи, а бабці було просто впадлюку лізьти на верхотуру, щоби її зняти і пустити на розтопку груби).

Ідею такої творчої імпровізації я негайно озвучила Сірьогі, і вона була негайно підтримана. Бо молоді таланти на дорозі не валяються.

Заловили ми значить Кузьму, облили його чорнилом, яке чомусь було синім, а не фіолетовим, і пустили цю красу гуляти по двору.

Пройшло кілька годин. Діло близилося до вечора, і ми вже в хаті залипли в телевізор, чекаючи на показ Вечірньої казки. Це зараз дитина може в ютубі знайти скільки завгодно мультиків, а в моєму дитинстві були вечірня казка по ут-1, та утіні історії по неділях. І усьо.

І в той момент, коли ми вже настроїлися бачити черговий мультфільм, в дверях кімнати, як айсберг перед носом титаніка з'явилася баба Катя... В руках у неї була лозина. Стало моментом зрозуміло, що діло пахне пісюнами. Ще не було зрозуміло за що, але ясно було одне – зараз будуть наші сраки бідні. Виходу не було, бо то була баба Катя.

Коротко про цю надзвичайну жінку. Якби баба Катя жила в епоху Рубенса, то стала би його улюбленою натурщицею. Бо зріст і вага дозволяти. Жінкою вона була напрочуд спокійною і до лозини вдавалася рідко. Але якщо таке бувало, то змитися від її тяжкої руки було так само важко, як орку змитися від мого дрона.

Баба Катя зайняла усе пространство дверного прийому, і іти в контрнаступ було самогубством.

Пішла в хід лозина. Без слів.

Але ми з Сірьогою звірі стріляні, треба було лише зробити так, щоби баба з дверей вийшла. І пішли ми як ті мавпенята по диванах кроватях і столах в різні боки.

Вирвалися ми з цього котла, але по сраці обом кілька разів дісталося.

Рвонули через городи до моєї бабці, думали може захистить від бєспрєдєлу.

Але чорта з два.

Я не знаю, як це у неї вийшло, але баба Катя, доки ми добігали городами, була уже у моєї бабки у дворі. І з криками і очима повними сліз розповідала, як ми ізвірги малі, кота до синяків побили!!! Кузьму її) Каже увесь кіт в синяках!!!

Моя бабця як давай нам грозити усіма карами небесними, що ми зрозуміли – ходу додому немає.

Вирішили зникатися на горищі в сараї. Там тепло, а на сіні можна спати.

Що ми і зробили.

Розбудили нас крики діда. Він бабцю чихвостив на чому світ стоїть. Каже, що ж ти життя прожила, війну пройшла, в така дурна? Ну як у кота поверх шерсті синяки видно буде?

Покрасили каже кота ті два бісеняти. Чорнилом. А знаю, тому що тітка Дунька, продавщиця в магазині сказала, що вони його те чорнило сьогодні купили.

Нічого з тим котом не буде, викачається в землі і знову буде таким як раніше)

А ти де тепер дітей шукати будеш га? Забула, що вони і в ліс, і на річку піти можуть, і додому йти бояться, бо думають що будуть бить...

Бабця заголосила сильніше переднього. Бо все ж таки нас любила та і боялася, щоби ми десь в яку передрягу не попали. Божилася що більше лозиною не битиме, лише віником)

Дід нас знайшов в сіні за годину.

Кіт за пару днів був знову білий з рудим. Баба Катя пекла оладки і годувала нас ними з козиним молоком. Моя бабця нарешті долізла до картини над мисником і замінила її якимось плакатом)

А у мене бажання творити відібрало, як мову у нашого колишнього комбата, коли він перший раз побачив, як ми ходимо стройовим кроком)

Витворяю фігню я досі, а от до творчості в стилі Сальвадора Далі душа поки не лежить)