Імпорт мобілізованих

Ранній доступ: Patreon

Ще 11 квітня Верховна Рада ухвалила закон, який робив мобілізацію більш жорсткою. За нього проголосували 283 депутати із 351 можливого. У самому законі прописано низку змін. А поговорити слід саме про ті, які досі не запроваджені, хоча були б дуже логічні.

Що там наголосували

Верховна Рада прийняла не надто популярні заходи. Наприклад, зменшено вік, із якого починається мобілізація — замість 27 років буде 25.

Також прибрано графу «обмежено придатний», завдяки якій раніше людей поділяли за їхнім фізичним станом на категорії та відправляли до тилових частин, де вони могли себе реалізувати краще, ніж на передовій. Це дасть можливість центрам комплектації повторно викликати на огляд «обмежених», аби зробити їх «необмежено придатними» та підвищити кількість мобілізованих. Бо ще в серпні минулого року змінились нормативи військово-лікарняних комісій.

Тоді ж набули чинності й інші зміни від наказу №456. Було спрощено вимоги для служби в десантно-штурмових військах та морській піхоті в особливий період. Тобто під час війни.

Здавалося б, усе це непопулярні рішення, але ж робочі. Та ні. Те, що здається життєздатним на папері, розбивається об проблеми з демографією в реальності. Зараз наш мобілізаційний резерв становить менше ніж 4 мільйони осіб. Причин, чому вийшло саме так, дуже багато.

По-перше, відчутна кількість чоловіків досі перебуває хтозна-де. Це не обов’язково втікачі: деякі чоловіки в Україні залишились, але про них держава не знає абсолютно нічого. Хіба що, окрім ІПН. Людина ніде офіційно не працює, в армії не служить, знайти нереально. І таких любителів анонімності багато — майже 950 тисяч.

По-друге, є 413 тисяч чоловіків віком від 25 до 26 років. Приберімо звідси студентів, щоб не заважало підрахункам. Потім відмінусуємо ще 33,5%, які з різних причин не підпадають під мобілізацію. Вийде 273 тисячі чоловіків у резерві. Щоправда, Польща та Литва готові повернути військовозобов’язаних українців на батьківщину, і цей приклад може сподобатись іншим державам, а нам спростить ситуацію.

Однак повернімось до актуального. Скільки чоловіків із цих 273 тисяч зараз перебувають в нашій армії? Чи за кордоном? На жаль, невідомо.

Економіка та центр підготовки

Важко сказати, чи це вплине на мобілізаційний процес. Але на послаблену українську економіку вплине точно. Тут треба не лише мобілізувати нових бійців, а й варто ще шукати нових робітників на їхні місця. Тих, хто зможе платити податки та військовий збір. Якщо цього не робити, Україна ще більше залежатиме від зовнішніх фінансових надходжень, як це було з Південним В’єтнамом. Не пошкодуйте часу, почитайте тут, тут і тут.

Далі не відволікайтесь на дрібниці, переходимо до конкретної проблеми.

Поки влада женеться за можливістю зробити армію контрактною, у законі прописують мотиваційні пакети. За перший контракт отримуєш 150 тисяч грн на придбання авто, право на компенсацію 50% від першого внеску за іпотечним кредитом. Іще 100 тисяч грн — після першого року перебування в ЗСУ, стільки ж — після другого.

Тут нас чекає вже не економічна проблема. Навчальні центри, що це? Насправді нагадує лотерею. Осередків підготовки, які дають хоча би базові знання, доволі мало. А реально якісних лише два на всю армію — 151-й та 142-й навчальні центри. 151-й центр був створений волонтерами, яким допомагав Залужний. Другий є центром підготовки ССО, і його якість реально відповідає роду військ.

Та що робити, якщо нам треба набагато більше? Якість особового складу нашого війська починає падати, особливо порівняно з якістю підготовки ворожої армії. Так, ми маємо хороші центри. Але той самий 151-й за рік якісно підготував лише 8 тисяч військовослужбовців.

Конкретно зараз мобілізаційні можливості українського та російського військ приблизно рівні. Щомісяця лише в Києві мобілізують до тисячі людей. Якщо екстраполювати це на всю державу, вийде 15–20 тисяч. Це із сильним скрипінням потертого сідла та через призму скандалів у центрах комплектування.

А ось Росія щомісячно підписує контракти з 20–25 тисячами новобранців. Так виникає паритет, і Кремль спокійно відтягує власну мобілізацію на більш вигідний (як стратегічно, так і політично) час.

Без допомоги союзників вийти з такої ситуації неможливо. З одного боку, треба посилити питання щодо підготовки наших підрозділів на території НАТО. Так можна нівелювати ту ситуацію, яка є на даний момент. Якість має бути нашою перевагою, а не підставою для паритету.

З іншого боку, привіт утікачам. Нам пора задуматись про імплементацію досвіду з мобілізації громадян однієї держави на території інших держав.

На території Євросоюзу під тимчасовим захистом перебувають 788 тисяч чоловіків віком від 18 до 64 років. Це просто колосальна кількість. І вона не має жодного стосунку до тих, хто перебуває в ЄС за візою, безвізом чи має посвідку на проживання по роботі. Ось почитайте самі.

Звісно, це виклик. Та хто вам сказав, що нам треба бути першопроходцями? Все це вже пережила Польща.

На початку вересня 1939-го, ще до падіння Варшави, було досягнуто домовленості між поляками та французами. Це вилилось у договір про мобілізацію осіб польської національності безпосередньо у Франції. Там само з них формували бойові частини.

За угодою від 9 вересня 1939 року, у Франції мобілізували поляків від 28 років та старше. Перепис засвідчив наявність 129 тисяч осіб, що потрапили до цієї категорії. Це з 500 тисяч поляків, які тоді проживали у Франції.

Далі ці результати пішли до Центрального військового бюро. Там склали план призову, який був виконаний 17–20 жовтня 1939 року. Франція висунула вимогу: вона хотіла зберегти поляків в оборонно-промисловому комплексі (гірнича промисловість і металургія). Так запланована кількість мобілізованих скоротилась із 129 тисяч осіб до 60 тисяч.

Польська еміграція у Франції налічувала 60 тисяч осіб. Із них понад 50,5 тисяч поїхали до війська: тисяча добровольців (пішли на службу вже у вересні 1939 року), 49 тисяч призовників та резервістів і десь 500 добровольців для флоту. Останніх відбирали окремо.

Вдумайтесь, призовники та резервісти становили 5/8 польської армії у Франції.

Не менше ніж 80% особового складу 1-ої гренадерської дивізії, 2-ої піхотної стрілкової дивізії та інших військових частин. Насправді, дуже показовий момент.

Що відбувається зараз?

Повернімось до наших часів. Чи можемо ми прямо зараз сформулювати, що таке для нас перемога, чи що для нас exit strategy? Як показала практика, поки що не виходить. Відповідно, треба шукати рішення для можливості ведення довгої війни на виснаження.

Думаєте, Європа буде проти? З нею треба нормально говорити. Врешті-решт, без необхідного рівня занурення в цей конфлікт ризикуємо впасти не лише ми. Так Європа може отримати під боком агресора, який не побоїться піти на країни Балтії та вже звідти диктувати умови про відхід НАТО до кордонів 1998 року.

Процес запустили поляки. Коли міністр оборони Владислав Косіняк-Камиш заявив, що Польща може повернути військовозобов’язаних до України, цю тему зняли із запобіжника. І литовці одразу погодились (а тут ви пожартуєте про Річ Посполиту).

Проти були німці. Не те, щоб їм сильно кортіло годувати найменш надійних із мігрантів, тобто нелегалів, але все ж вони хотіли певної ясності.

Не дивно, що тієї ж ясності захотіли й естонці.

Втім, з Литви та Польщі все одно надійшла серйозна пропозиція: винести це на обговорення у Брюсселі. Вже на рівні Євросоюзу. Так чи інакше, це вже не рівень хатніх чуток, а серйозна новина.

Що характерно, у Польщі дуже прижилась тема українських зйо… тобто військовозобов’язаних, які дивним чином телепортувались за кордон. Настільки прижилась, що проти думки міністра оборони виступив міністр внутрішніх справ. Ось тільки не треба забувати, що Марчін Кєрвінський — просто лояльна до влади людина, у той час як міністр оборони є одним із лідерів правлячої коаліції. Більше прислухаються до другого. Nothing personal, just power.

Коли обирати доведеться між вереском втікачів: «Не хочу воювати, хочу пособіє!!!», — та виживанням всього континенту — ви вже знаєте, що можуть обрати у Брюсселі, Лондоні та Варшаві.

Окрім того, це дуже мотивує тих військовозобов’язаних, які нині перебувають в Україні. Поставте себе на їхнє місце. Державу лихоманить через важкий стан економіки, ти хочеш принести користь (або хоча б побоюєшся йти на злочин) і не тікаєш. Натомість маєш пачку відео, де ухилянти з-за кордону розповідають, яке ти м’ясо та як утискаються твої права.

Звісно, всіх Європа не віддасть. Якщо людина легально виїхала, не порушила закон та отримала там гарну роботу, або ще й посвідку на проживання — це її право. Вона працює на наших партнерів. Тут без питань.

Однак якщо вона втекла туди, аби ходити Берліном у вишиванці, сидіти на шиї німців і на кожному кроці поводитись як бидло, паралельно дискредитуючи державу — цілком імовірно, що європейські держави самі не захочуть таких паничів утримувати за власний кошт.

Перепливти Тису — це не кінець історії. І мобілізація саме ухилянтів за кордоном це допоможе прояснити якомога більшій кількості людей. Всередині країни треба навести лад, але це не привід забувати про де-факто скоєні злочини й те, наскільки демотивує нормальних громадян такий сценарій із їхнім другом, однокласником чи сусідом.

Це про справедливість, якої так не вистачає. Це про мотивацію тікати за кордон, якої не має бути. А ще це про країну, яка дійсно хоче перемогти, а не робить вигляд.