"Якого біса ти тут?" Тала Калатай – про переїзд до Норвегії, хейт українок за кордоном та уроки історії для російських "братів"

Популярна українська артистка Тала Калатай ("Леся+Рома", "Ніщо не трапляється двічі", "Лікар Ковальчук", "Серце Рити", "Різниця у віці") разом з дітьми знайшла тимчасовий прихисток від війни в Норвегії.

В інтерв’ю OBOZ.UA вона розповіла про найважчі моменти з початку вторгнення та поділилася подробицями свого теперішнього життя.

Телеведуча та акторка Тала Калатай – мама трьох дітей. Дочка Марія та син Макар – діти відомого телепродюсера Андрія Слободяна. З ним Калатай перебувала у шлюбі 15 років. Після розлучення, за її словами, залишилися з чоловіком друзями. У 2019 році артистка вийшла заміж вдруге. Її обранець – грузинський бізнесмен Лаша Шихашвілі. У цьому шлюбі народилася дочка Екатеріне.

Повномасштабне вторгнення застало Калатай з родиною в Івано-Франківській області, куди виїхали за кілька днів до початку великої війни: "Лаша був упевнений, що вторгнення обов’язково почнеться. Такої самої думки був і Андрій, мій колишній чоловік. Вони скооперувалися і в два голоси мене вмовляли: "Треба їхати на захід". А я сердилася і казала, що вони "ку-ку", що, мабуть, немає що робити. Мене було дуже важко "викурити" з дому. Однак за кілька днів до початку вторгнення здалася і ми поїхали. Лаша сказав: "Допоможи мені вивезти дітей, а сама повертайся, якщо хочеш". І в мене справді був зворотний квиток до Києва на 27 лютого".

Чоловік Тали Калатай вже переживав жахи війни підлітком у Грузії. "Він казав, що я навіть не уявляю, на що здатні росіяни", – згадує наша героїня. За її словами, йдеться навіть не про війну у 2008 році, а про 1991-1993 роки. Тоді в Гагрі було те саме, що у нашій Бучі: "Ми про це не знали, бо не було соцмереж. І Путіна ще не було, а народ уже був такий".

Рідним вдалося вмовити Талу переїхати в дітьми на якийсь час до Польщі. Згодом вона повернулася в Київ працювати, а діти залишилися за кордоном: "Ми виїхали в березні, а влітку приїхала додому. Зайшовши в свій будинок (ми мешкаємо під Києвом), стрибала від радості, як дитина. Насадила в дворі квітів, переробила всю роботу по господарству – була така щаслива. Свій дім, свої стіни – навіть, якщо хитаються від вибухів. Що казати, у нашу сторону часом прилітає, буває дуже гучно".

"Я продовжила роботу на телебаченні в Києві, а діти заради безпеки залишалися у Варшаві з бабусею, – згадує Калатай. – Пам’ятаю, як у жовтні 2022 року їхала на роботу і раптово почався обстріл. Ракета впала поруч із скляним мостом через Володимирський узвіз. Лупонуло дуже сильно. До цього в мене були думки повертати дітей, а потім вирішила, що поки не буду цього робити. Син пішов до польської школи. Оскільки у державних закладах не знайшлося вільних місць, нас взяли в альтернативну школу скандинавської моделі. Там дуже цікаво: за будь-якої погоди вони багато тусили на вулиці, навчання англійською мовою. Макар надзвичайно полюбив цю школу. І навіть згодом, коли ми були проїздом у Польщі, попросився походити туди кілька днів, щоб побути з вчителями та однокласниками. Коли почалася війна, він був розчавленим, розгубленим. І дуже вдячна полякам, які буквально повернули дитину до життя".

Згодом діти теж повернулися в Київ. Спочатку приїхала старша Марія, яка на той час вже навчалася в Німеччині, – про це дівчина мріла ще задовго до вторгнення, посилено вивчала мову: "Вона навчається в кінематографічному університеті, мешкає в Берліні. Але спочатку було дуже непросто. Велика мрія обернулася повним неприйняттям реальності: нічого не подобалося, не радувало, інший менталітет. Але вирішила не здаватися, бо сама зголосилася на це. З часом призвичаїлася. Зараз підробляє в кав’ярні баристою. Каже, що коли закінчиться війна, планує жити та працювати в Києві – я дуже нею пишаюся. Коли ми виїхали, весь час рвалася додому. Вперше приїхала на минулорічні новорічні свята. А тут світла немає, постійні повітряні тривоги. Але впоралася, навчилася навіть заводити генератор".

Марія повернулася до Німеччини, а Тала з молодшими дітьми, яких таки з часом перевезла до Києва, через рік опинилася в Норвегії: "Ми просто приїхали до друзів після Нового року, переживши чергові страшні обстріли в Україні, і от ці канікули тривають досі. Мене довго вмовляла подруга, яка мешкає тут, трохи перепочити. Я все відкладала. А потім побачила, що мій син просто перестав засинати… Тут діти сплять, вони спокійні, і я подумала: може, мені нарешті треба побути мамою? Тому ми тут, і поки буде так. Зізнаюся, така трансформація дається дуже важко, бо людина я активна. Ми багато розмовляли з чоловіком моєї подруги, він норвежець. Казала: "Емілю, я дуже хочу повертатися". А він: "Ти тут для своєї країни можеш зробити більше. Навіть найпростіше – вивчити мову. Україна буде відбудовуватися, інші країни, зокрема і наша, допомагати. Ти зможеш налагоджувати зв’язки. Зрозумій, зараз там, де є українець, там є зараз і Україна".

Тим часом маленька Ека пішла до садочка, син Макар – до школи: "Я завжди буду вдячна Норвегії – уряду та людям, які створили такі можливості для українських дітей. Макар займається в інтеграційному класі. Там вчаться діти з усього світу. Необов’язково це біженці. І мені дуже подобається, що тут ніхто нікого не ділить за статусом. Принаймні не відчуваю нічого такого на собі. Ти людина – і все".

Тала каже, що в перший день, коли провела Макара до школи, він дуже хвилювався: "Та всі ми переживали: і я, і його тато в Києві, і бабуся. Сказала йому: "Сину, ми не знаємо, скільки ще залишатимемося тут, але це досвід". Йшов – як пружина, а прийшов – розслаблений, усміхнений, щасливий. Каже, що подобається, гарно зустріли. В класі є дівчинка з Дніпра, яка все показала-розказала. В мене таке саме враження залишилося після візиту в школу – дуже тепло і просто. Адміністраторка постійно повторювала: "Не переживайте! Ми зробимо все, щоб йому було добре". Вже дали вчити якісь норвезькі слова і попросили принести в школу щось з українських страв. Таке цікаве знайомство – через кулінарію".

"Дочка з радістю біжить до садочка, – продовжує Тала. – У Києві в неї не було такого досвіду. Вона раніше ніколи не залишалася з незнайомими, якщо не зі мною, то з нянею. А тут спробували – і все вийшло. Вихователі огортають їх увагою, беруть на ручки, обіймають. Кажуть: "Що потрібно, щоб почувалася комфортно? Іграшки? Несіть!" Постійно наголошують, що дитина повинна перебувати в безпеці. До речі, запитували і в садочку, і в школі, чи не бояться діти гучних звуків. А в нас бувало, що дочка, навіть, коли спрацьовувала сигналізація в машині, ховалася… Що мені ще тут дуже сподобалося, що дорослі поводяться з дітьми нарівні. Щось разом обговорюють, домовляються, пояснюють. І що б ті малі не виробляли: і в калюжах стрибають, і без перестану бігають, ні разу не чула, щоб вихователь підвищував голос. Серед персоналу дитсадка є навіть один хлопець-вихователь. У нас такого не зустрінеш. А мені подруга сказала, що тут це нормально, у них чимало представників сильної статі мають таку професію".

"Я була в Норвегії років 15 тому по роботі – і тоді ще мене країна дуже вразила, – каже телеведуча. – Не тільки природою, а й дуже відкритими, щирими і добрими людьми. І от зараз знову все це відчула. Коли ми зрозуміли, що залишаємося тут, звернулися до соціальних служб, нам надали житло (довгий час до цього мешкали у друзів), місце в школі. Допомагають фінансово – небагато, але вистачає на найнеобхідніше. Але досі не знаю: правильно роблю чи ні? Ніхто ж нас не вчив жити під час війни. І що буде далі – не знаю. Ніхто не знає".

Тала каже, що велика війна сильно вплинула на все її життя: "Така трагедія змінює, як мені здається, навіть не людину, а ставлення до життя загалом. Цінності. Ти розумієш, наскільки швидко все може змінитися, наскільки цинічним може бути світ: пафосно акцентуючи увагу на тому, що життя людини – найцінніше, а в реальності часом демонструвати, що воно нічого не варте. Найголовніше, що я зрозуміла: зараз нам треба вижити. Коли чоловіку телефоную: "Все, збираюся додому, не можу більше", просить: "Діти тільки-но заспокоїлися. Давай ще трошки потерпи".

"Я стала набагато менше заходити в соцмережі, – зізнається телеведуча. – Багато публічних срачів, а я просто хворію через це. Ми маємо підтримувати одне одного, бути єдиними, бо роз’єднати нас – це одне із завдань ворога. А натомість – сваримося. І робимо ще пекельними наші дні. Деякі мої ранки починаються з того, що тільки те й роблю, що постійно плачу, бо важко, як і всім зараз".

"Якось побачила допис у Facebook однієї українки, яка розповіла, як жінки скажено накинулися на одну бідолашну, котра спитала, де можна недорого зробити косметичні процедури. "Як тобі не соромно, мала б совість", – це був найбільш "невинний" коментар. Авторка писала, що знає особисто цю жінку. Вона пів року тому вижила в страшній аварії і після того вирішила присвятити себе волонтерству. З початку війни активно збирала кошти і закуповувала речі для військових. А оскільки ресурси організму втрачалися з шаленою швидкістю, одного дня вирішила щось зробити для себе, щоб отямитися, підзарядитися. Натомість на неї вилили відро помиїв. У цьому дописі йшлося про ще одну жінку, яка запитала в мережі, де можна купити нитки. Хотіла заспокоїтися вишиванням, бо втрачала зв'язок із реальністю через стрес. Але також почула в коментарях, що не має совісті".

"Подібного доволі багато в соцмережах. Поїхала з дітьми за кордон – втекла. Не поїхала – погана мати, не рятуєш родину. Зараз ми всі переживаємо величезне емоційне виснаження. І будь-яке образливе слово сприймається особливо боляче. Тому маємо залишатися людьми. Ніхто не знає, як правильно. І, як казав хтось з мудрих, перш ніж засуджувати когось, візьми його взуття і пройди його шлях, спробуй його сльози, відчуй біль. І тільки після цього кажи, що ти знаєш, як треба нам усім зараз жити. Я тут зустріла стільки українських жінок – у кожної своя історія. Розповідають – плачемо разом. І кожна: "Я хочу додому". Хтось вже поїхав, хтось збирається, а дехто боїться, бо маленькі діти. А декому немає куди повертатися, бо приїхали з Маріуполя, Харкова, Херсона".

Телеведуча зізнається, що через війну відчуває нетерпимість до всього російського: "Зараз думаю, що такою була і раніше, просто менше акцентувалася на цьому. Вступаючи до театрального вишу, вибрала український курс, хоча чула на свою адресу: "Навіщо? Навчання російською перспективніше, бо всі гроші там". Це рішення, треба сказати, здивувало моїх рідних, бо вдома розмовляли російською. Щоправда, бабуся, з якою жили в одному київському дворі, українською, точніше суржиком, як багато хто тоді. Я дуже люблю повторювати зараз якісь її фрази. І нічого, що суржиком, – це теж надбання, бо так намагалися зберегти нашу мову, коли була примусова русифікація. Ще я любила змалечку українські пісні, багато читала, вчилася в українській школі. І хоча народилася в СРСР, у молодших класах встигла поносити зірочку жовтенятка – нехай йому грець, тяжіла до всього українського. Пам’ятаю, була дуже щаслива, коли проголосили незалежність".

"Я, правда, не розуміла: якого дива маю вчитися російською, живучи в Україні? Пізніше на знімальних майданчиках сварилася з російськими акторами. Вибішували мене страшенно. Ну слухайте, коли воно сидить і голосно розповідає, що Росія найвеличніша, а всі інші поряд не стояли, як можна витримати? Кажу: "Якого біса ти тут?" "Ну, ми ж брати", – відповідає. "Які брати? Історію вчи! Тільки не ту, що вам розповідають". У нас століттями намагалися вкрасти минуле, щоб видати за своє. Насправді це все замовчувалося і тут, в Україні, але лежало на поверхні – правду можна було дізнатися. У нас, наприклад, у школі був дуже крутий вчитель історії. Він нам і про Другу світову розповідав те, що тоді не афішували. І про те, в якому становищі століттями перебувала Україна, – що її розривали на шматки".

"Але, знаєте, мені загалом абсолютно байдуже, як поводилися тут колеги з Росії, образливо було, коли наші впадали в меншовартість. Зустрічалися і абсолютно адекватні колеги із сусідньої держави, були – не дуже. Але я перебувала у себе в країні, на своїй землі. А коли хтось з росіян відкривав рота – то завжди знаходилися ті, хто ставив на місце. Принаймні на зйомках, в яких брала участь, було саме так. З іншого боку, знаю артистів, які прекрасно розуміють, що Росія тут наробила. Ще з 2014 року займають проукраїнську позицію – вони зараз не активні в соцмережах, але знаю, що залишаються на нашому боці. Навіть чула, що деяких з них дуже дивує, що українці продовжують з ними спілкуватися: "Звідки стільки доброти? Нам ще довго за все скоєне перепрошувати". Хто був людиною, залишається нею. Але більшість все ж робить вигляд, що РФ ні до чого. І, чесно кажучи, я не слідкую за їхнім життям. Спочатку намагалася щось донести, а потім повидаляла з друзів".

Вже після того, як було записане наше інтерв’ю, стало відомо, що несподівано пішов у засвіти тато Тали Калатай. Акторка терміново приїхала до Києва провести батька в останню дорогу.

"Він був надзвичайною людиною, – розповіла в коментарі OBOZ.UA. – Грав майже на всіх музичних інструментах, мав неймовірне почуття гумору. Був неймовірно крутим другом для мого брата. Той захоплюється багато років велосипедним спортом, і тато часто їздив з ним. Повертаючись зі сміхом, "жалівся" нам: "Треба було другу доньку народжувати, а не сина". Звичайно, стомлювався, однак згодом знову сідав на велосипед".

"Він дуже любив людей, мав купу друзів, – продовжує Тала. – Його прийшли проводжати в Києві стільки людей різного віку, що ми диву давалися. Тепер я зрозуміла, з ким я його так часто ділила. Він усім допомагав, усіх підтримував. Для багатьох людей його смерть стала величезною втратою. Тато родом з Краснодона Луганської області, що нині окупований. Там поховані його батьки. Думаю, що війна його і добила – не витримало серце. Він дуже за все це переживав. Коли нещодавно розмовляла з ним по телефону, згадали про окупацію, сказав: "Я вже, мабуть, ніколи на могили мами з татом не попаду". А я: "Ну, тату! Звільнимо ми твою Луганську область – і поїдеш".

Коли мені телефоном повідомили про його раптову смерть, я в чому стояла, у тому одязі і поїхала до Києва, – додає Тала. – Діти залишилася з подругою, потім приїхала побути з ними старша дочка з Німеччини. Зараз вони з моїм колишнім чоловіком, татом старших дітей – він зголосився допомогти… Тато планував до мене приїхати на театральні виступи, які заплановані в травні Європою. Думаю, що в Празі, де відбудеться постановка на мій день народження, точно був би. Виставу на свій день народження я присвячу татові…".

Також читайте на OBOZ.UA, як живе в Нью-Йорку зірка серіалу "Будиночок на щастя" Світлана Косолапова: почала не з нуля, а великого мінуса.

А ще на OBOZ.UA історія про те, як живе найуспішніша колись дитина-кінозірка Анастасія Зюркалова: переїзд до Канади та робота офіціанткою.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!