Пам’яті бійця херсонської тероборони, ветерана АТО Олександра Непомнящого

«Ворог уже прийшов до мого дому, я не буду ховатися» - казав він після початку повномасштабного вторгнення

Волонтерка Оксана Погомій, яка збирає матеріали про загиблих херсонських тероборонівців, написала у «Книзі пам’яті», що Олександр прийняв бій у Бузковому парку Херсона у складі 2-ї роти 194-го батальйону 124 -ї бригади ТрО. Чоловік загинув 1 березня 2022 року в нерівному бою з росіянами.

Друзі та рідні кажуть, що Олександр був надійним та відповідальним, цінував дружбу й щирість. Любив і оберігав свою сім'ю, завжди допомагав тим, хто цього потребує. На себе чоловікові ніколи не вистачало часу – він усе жартував, що відпочине на пенсії.

Пані Вікторія – дружина Олександра – каже, що останні чоловікові слова памʼятатиме завжди.

- Сонечко, я обовʼязково повернуся, я ж узяв із собою ключі, – сказав Олександр та додав, щоб жінка берегла себе.

Олександр Непомнящий народився 24 липня 1972 року в Чорнобаївці на Херсонщині. Вищу освіту отримав у Херсонському індустріальному інституті за спеціальністю “Технологія машинобудування”. Після закінчення навчання відслужив строкову службу.

Займався важкою атлетикою, мав спортивний розряд. Спорт – це і дисципліна, і відповідальність – саме такі риси були притаманні Олександру. Із дитинства мріяв стати льотчиком. Займався фотозйомкою. Багато років працював агентом, супервайзером на приватному підприємстві з реалізації кондитерських виробів. Мав гарні стосунки з керівництвом та підлеглими – його всі поважали.

- Я теж народилася у Чорнобаївці. Зустрічала його, коли ми були студентами, то на автобусній зупинці, то на дискотеці в клубі. Але серйозні стосунки почалися, коли він прийшов із армії, – згадує Вікторія.

Вона розповідає, що втратила батька у 17 років, і чоловік їй у чомусь його замінив, хоча кохання у їхніх стосунках було на першому місці. Жінка згадує, що поруч із Олександром завжди відчувала підтримку, мала надійне плече, на яке можна спертися. Після його загибелі, додає Вікторія, у родини начебто землю з-під ніг вибило.

Спогадами про Олександра поділилася і його донька Ірина. Вона пам’ятає, як батько вчив її маленьку додавати і віднімати до десяти.

- Ще пам’ятаю, як він купив фломастери і ми удвох розмальовували… Батько був добрим, дуже чесним, старанним на роботі, відповідальним. Дуже чуйним до друзів, завжди, коли потрібна була допомога, відгукувався. Старався для нас, щоб ми були всім забезпечені. Він був суворим татом, але справедливим. У нього, на жаль, не було багато вільного часу, щоб приділяти його мені, але він мене завжди підтримував, коли потрібна була допомога. Хочу вірити, що він мною пишався, – каже Ірина.

Дружина згадує, що у 1990-х роках вони будували власне житло, в «нульових» чоловікові доводилося працювати на трьох роботах. У біографії Олександра – і робота вчителем у Степанівській школі, де він вів фізкультуру і трудове навчання у старшокласників.

Вікторія згадує про щасливі моменти їхнього спільного життя. Так, щойно випадала нагода, Олександр возив їх із донькою на Азовське море – Арабатську Стрілку.

- Коли донька вчилася у Львові, влітку вона приїжджала у Чорнобаївку, і батько обов’язково відвозив нас на море. Пам’ятаю рік перед повномасштабним вторгненням – у нас було 25 річниця подружнього життя. І він каже: “Я тебе, сонечко, повезу на море, щоб ти після ковіду подихала свіжим повітрям”. Поїхали. На місці він замовив нам вечерю, сказав, що буде смажена риба. Хоча рибу він не любив, та сказав, що їстиме заради мене.... З усього можу сказати, що таку людину, як він, можна зустріти лише раз у житті, – ділиться Вікторія.

У 2014 році Олександр отримав повістку. Тоді він сказав, що якщо росіян не зупинити, вони з часом дійдуть і до Херсонщини. Вікторія розповідає, що після поранення він був непридатний до служби, проте залишався резервістом, брав участь у зборах.

- У лютому 2022 року їм сказали, що по дзвінку мають з’явитися в Білозерку до військкомату. Уже звучало, що росіяни підтягують до кордонів війська, та він мене, думаю, більше заспокоював: “Не панікуй, не переживай”. А сам готувався, чекав на дзвінок, – згадує вона.

У день, коли розпочалося широкомасштабне вторгнення, Олександр був у відрядженні – виїхав близько пів на четверту ранку в Генічеськ.

- Він приїхав додому після 12-ї години з повісткою в руках. Я не знаю, чи його викликали, чи він сам… Але розуміла, що чоловіка не відмовиш. Хоч я казала, щоб не поспішав. Він у відповідь: «Ні, я ховатися не буду, не зможу в хаті сидіти, росіяни життя не дадуть. Цього разу вони прийшли в моє село, на мою вулицю. Краще я піду воювати, ніж такі, як наша дитина, які ще нічого не бачили і не знають».

Тоді вона востаннє бачила чоловіка.

Потім дізналася, що Олександр зі знайомим планували їхати до Миколаєва, щоб приєднатися там до тероборони. Але 25 чи 26 лютого їм видали зброю, Олександр залишився у Херсоні.

- Я нікуди не поїду, у мене зброя і мені дали підлеглих, – казав він.

Вони спілкувалися телефоном. Вікторія зрозуміла, що чоловік – у Херсоні, але де саме – казати не міг. Лише заспокоював, мовляв, перебуває у безпечному місці.

- Зранку 1 березня він надіслав повідомлення, що їх вишукують в стрій, що будуть їхати. Писав, що глушать зв'язок, – згадує жінка.

2 березня Вікторії повідомили, що на місці бою, що відбувся 1 березня, знайшли мобільний телефон її чоловіка. У неї до останнього жевріла надія, що він загубив телефон. Потім вони вийшли на тих, хто організовував поховання, їй скинули фотографію і вона впізнала коханого. Отримала інформацію, в якому секторі та ряду його поховали. І попри обстріли чоловіка змогли перепоховати 15 березня 2022 року на кладовищі у Чорнобаївці.

Про сам бій, що відбувся 1 березня, Вікторія знає небагато. Припускає, що хлопців так розділили (одні були біля обласного ліцею, інші – у Бузковому парку), щоб у кожній групі були ті, хто пройшов АТО і мав бойовий досвід.

- У тих хлопців, які стояли у Бузковому парку, шансів не було, – каже Вікторія. Вона підтримує ідею, аби у парку було позначене місце загибелі кожного тероборонівця, з короткою історією про нього.

Нині ж жінці доводиться через суд добиватися відновлення документів чоловіка, щоб довести, що він був військовослужбовцем ТрО. Розповідає, що, завдячуючи клопотанню Херсонської ОВА, чоловіка нагородили орденом «За мужність ІІІ ступеня».

Каже, що ті, хто загинули, пішли на захист своєї родини, свого міста, села: «Вони так само хотіли жити, у них були плани. Ми теж планували, хотіли доньку заміж видати, онуків виростити».

Однокласник і кум Олександра Ігор Ільницький розповідає, що він був надійним і відповідальним.

- Знаю його з 1986 року, коли я з батьками переїхав у Чорнобаївку. Разом навчалися, займалися спортом. Саша добре вчився, дуже любив фотографувати, подорожувати, був веселий і чуйний, ми завжди один одному допомагали, – каже Ігор.

Він підкреслює, що Олександр свідомо йшов на захист Батьківщини.

Ще один друг Олександра – Микола – згадує, як вони навчалися в одній групі у виші, як він став хрещеним батьком для його доньки.

- Олександр був справжнім. У нас були такі стосунки, що не було слова «не можу», коли потрібно було один одному допомогти. Це дуже велика втрата для мене, – розповідає Микола.

Він згадує, як одружував сина і так сталося, що його хрещений батько не зміг приїхати на сватання.

- Я попросив: “Сань, треба Ромку засватати”. Він лише запитав: “О котрій?”. От такі у нас були стосунки. Сашко сидів і вивчав народні традиції, щоб, як він казав, «не осоромитися». Це був мій найкращий друг, на якого я міг покластися у будь-якій ситуації. Скажу, що якби у той час я був у Херсоні, то, мабуть, був би з ним, – каже чоловік.