На Тернопільщині односельці добудували будинок бійцю, який втратив на фронті ноги

На фронт Степан Коцюб із села Виноградне на Тернопільщині поїхав на початку березня минулого року. Пішов служити стрільцем-санітаром.

Рік війна його щадила, снаряди оминали, але потім везіння закінчилося. У січні - приліт поряд із входом у бліндаж, де він якраз перебував. Залишився без ніг, з тяжким переломом руки та розривами внутрішніх органів.

Хата-мазанка без зручностей та кухні

Чергою потягнулися лікарняні будні – Дніпро, Вінниця, Львів, Трускавець та знову – Львів. Повільно боєць занурювався в чорну безодню депресії... Відмовився від їжі, перестав відповідати на телефонні дзвінки, відвернувся від таких же братів по нещастю, що опинилися з ним на сусідніх ліжках у палаті. Знав – повертатися йому нікуди, до своєї старої хати він на жодному візку не в'їде. А старенька мати його тягати не зможе.

Степан Коцюб – із небагатої родини. Мати – прибиральниця, батько помер понад 20 років тому. Батько намагався забезпечити сім'ю – до смерті встиг збудувати коробку будинку. А жили втрьох у двокімнатній хатці-мазанці без кухні та зручностей при в'їзді до села.

Як розповідають Коротко про односельці, після смерті батька хлопець залишився на господарстві – займався побутом та городами. У Степана у селі гарна репутація. Чуйний, порядний, хто попросить допомоги, покосити траву чи ще що, нікому не відмовляє. Так і жили, як усі в глибинці, майже за 150 км від обласного центру. Виробництв та заводів тут немає, доводиться покладатися на свою працю, інакше на проживання не заробиш.

Залишилися стелі, плитка та внутрішнє оздоблення

Дізнавшись про тяжкі травми та ампутацію обох ніг у Степана, відвідати його в лікарні зібралися родичі та односельці. З матір'ю, тіткою, хрещеним поїхала місцева староста Надія Мандзюк.

Побувавши у нього в лікарні, і побачивши безнадію та порожнечу в очах односельця, жінка вирішила подивитися на житлові умови Степана, який не раз допомагав їй наводити лад у селі. Глиняний будиночок із зручностями на вулиці та простою кам'яною піччю у тій же кімнаті, де й сплять, жахнув її. Ні в будинок, ні в туалет на колясці чоловік, який залишився без ніг, ніяк би не потрапив.

– Зібралися з односельцями, обговорили, всі зголосилися допомогти довести хату до кінця, – розповідає Коротко про Надія Мандзюк. – Вже наступного дня чоловіки пішли копати рів під труби, щоб підвести до коробки газ, воду, електрику…

Невдовзі зробили колодязь – вручну, купили двигун, підвели воду. Залили стяжку, поштукатурили, про всяк випадок збудували грубку – раптом газу не буде. Потім підбили дошками стелю, поставили вікна та двері. Інші комунікації теж уже підвели – газовики тільки поїхали. Залишилося закінчити стелю, поклеїти плитку у ванній та туалеті, покласти ламінат та покрити стіни гіпсокартоном. Також у планах забетонувати двір.

«Не почнеш їсти – підведеш усе село»

Добудовувати бійцю будинок зголосилося 70 мешканців. Гроші на будівництво збирали всім миром – спочатку у невеликому селі на 300 жителів, а потім підключилися й інші небайдужі. На роботи вже пішло 160 тисяч гривень.

- На будівництво ми прийшли 17 березня, зараз трохи зробимо паузу - почалися поля та городи, але незабаром знову активно візьмемося до справи, - продовжує Надія Мандзюк. – Степан – хлопець гарний, тому все село й кинулося йому допомагати. Він брав активну участь у житті нашого села, туї з нами садив, квіти, косив бур'яни мотоблоком. Коли вперше приїхала, він не міг дивитись у вічі, витягнути слово було неможливо. Нині вже розмовляє. До війни любив пожартувати... У діда Степан пішов – той і частівки співав, теж з гумором був. Начебто тихий, мовчить – а потім як уверне якийсь підкол.

Сам Степан теж почав потроху приходити до тями, дізнавшись, на що заради нього люди пішли. Значить - він не самотній і не кинутий.

- Може, це його теж мучило - думав, що йому робити і куди йому йти, бо, по суті, не було куди, - зітхає староста. - Він перестав їсти, спілкуватися, лікарі не знали, що робити. Коли я до нього приїхала, сказала: «Степане, все село об'єдналося і готує тобі будинок. Якщо ти не візьмеш себе в руки, не слухатимеш лікарів, не будеш їсти – не виживеш. І для кого ми це все робимо? Ти підведеш нас усіх». І це спрацювало… Вже наступного дня він мені передзвонив, прозвітував, що поїв, що вже сів у коляску… Йому волонтери таких дві електричні дістали – одна в нього в лікарні, друга чекає вдома. Він уже значно краще виглядає. А нещодавно був як скелет.

Допоміг і приклад односельця, який раніше втратив ногу. Живе, працює, їздить за кермом.

Попереду на Степана чекає операція на зламаній руці – поставлять пластини. Не гоїться, тому з реабілітації його знову повернули до лікарні.

За тиждень-другий, засадивши поля та городи, жителі Виноградного знову з'являться на подвір'ї нового будинку Степана Коцюба. Впевнені – справлять новосілля, а потім ще й погуляють на його весіллі.