Не море топить кораблі

Кожній театральній прем’єрі воєнного часу глядачі радіють не менше, ніж повідомленню про чергове затоплення ЗСУ ворожих кораблів, які зустрічаються на глибині так, ніби в морі місця нема. Військові пишуть історію зброєю, мистецький тил — художніми засобами. Вистави, що почали з’являтися після того, як театри оговталися від «повномасштабності» і намагалися зрозуміти, ЯК жити далі і чи потрібен театр під час війни, колись будуть закарбовані в історії України окремою сторінкою. Це буде розповідь про те, як театри виживали самі та допомагали людям відчути, що життя триває на повну. Хоча дуже часто повітряна тривога перериває цю ілюзію, повертає до реальності, створюючи додатковий антракт або й вирішуючи, коли достроково закінчиться вистава. Українські митці не спиняються. І не встигне глядач розібратися з емоціями від прем‘єри одного національного театру, як інший національний театр пропонує розгадати уже наступну режисерсько-сценічну загадку.

Наприкінці квітня на сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки «пришвартувався корабель» із героями видатної шекспірівської п’єси «Отелло». Режисер вистави Давид Петросян вирішив запросити глядачів не до Венеції чи Кіпру, а запропонував спільно здійснити «морську» подорож і задуматися над тим, що неминуче призводить до трагедії та чим ця історія може бути корисною або навіть повчальною для нас сьогодні.

Якби мені колись (до листопада 2022 року) запропонували спір, запевняючи, що режисер Давид Петросян ставитиме у Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки (відомому у народі як колишня російська драма) хоч якусь виставу, я сказала б категоричне: «Не думаю, що це взагалі можливо». Давид людина з чіткими моральними орієнтирами та позицією. Це все давно зчитується з його вистав, починаючи навіть із студентських (чого варта лише «Буна»), де не було і немає простоти, лукавства та видовища заради видовища. Давид намагається виховувати публіку, і лейтмотивами у його роботах завжди є питання людської природи й моралі. Літературний режисерський досвід Давида досить солідний: Софокл, Фрідріх Дюрренматт, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Франц Кафка, і це далеко не повний перелік. Географія режисури Давида також не обмежується одним театром.

Наприкінці минулого року театральну публіку, ніби море під час сильного шторму, сколихнула новина — Давид Петросян переміг у конкурсі на посаду головного режисера Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької у Львові. Оговтавшись від потрясіння «невже можна отак взяти і покинути Театр Франка», фейсбучна публіка вирішила: «Ми, звісно, раді за Давида частково… і не всі, але це зрада!». Давиду вистачило мудрості не реагувати, а спокійно та впевнено займатися тим, що у нього виходить найкраще, — ставити вистави, запланувавши на подив зрадофілам і нову роботу у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка.

Вистава на великій сцені національного театру завжди потрапляє під посилену увагу всіх — від колег-режисерів до пересічних глядачів. Проте, коли у недалекому минулому флагман російської культури та радянського мотлоху в Україні — київський театр імені Лесі Українки відкрив двері для молодих режисерів, замахнувшись на самого Шекспіра, прихильники «старого репертуару» дали про себе знати.

Ще є серед нас очевидці, які бачили іншого «Отелло» у режисурі колишнього (до листопада 2022 року) головного режисера та генерального директора київського театру імені Лесі Українки Михайла Резніковича. Можливо, хтось ще був свідком, як після тієї вистави, а Дездемону грала Лариса Кадочникова, Сергій Параджанов під затамований подих залу і в повній тиші підійшов до сцени, поцілував її й уже під шалені оплески повернувся на своє місце. Але то давня історія і у ній є свої герої. Про себе ж дали знати інша «стара школа» та той, про кого вже слід було б забути. Але… Той вищезгаданий екскерівник Резнікович нещодавно дав скандальне інтерв’ю білоруським пропагандистам. З усього потоку свідомості мені вистачило лише двох слів-оцінки «невійна». І це каже не просто навіки «екс» і так само уже ніхто для сьогодення. Це Герой України з 2013 року, який, щоправда, з 2022-го впевнено взяв курс за іншим «русским военным кораблем» і, відповідно, пішов ним. Цей «герой» уже давно без корабля, але впевнено тримається на поверхні новин завдяки своїй природній сутності. І хоч би яким був у його режисурі той «Отелло», що так вразив Параджанова, щось мені підказує, що не Дездемону тоді треба було душити.

А тепер дорогу молодим. Давиду Петросяну цьогоріч виповниться лише 33 роки. Молодість часто супроводжується незаангажованістю та сміливістю до експериментів. Можливо, тому трагедія Шекспіра «Отелло» пропонується режисером у вигляді казки на дві дії. З дітьми говорити мовою казки легко, для дорослих у цьому жанрі необхідна адаптація, особливо коли йдеться про текст, написаний близько 1604 року. Тому спеціально для вистави було замовлено новий переклад у Олександра Степанова, ніби цим команда вистави уже наперед заявила дорослим глядачам, що ми пливтимемо з вами на одному кораблі і потрібно, щоб нас зрозуміли без необхідності зупинок-пояснень архаїзмів або акцентів на надмірній поетизації, інакше є ймовірність збитися з курсу.

Отак спочатку було слово, а потім — сценографія (Даниїла Колот): частина нахиленої палуби корабля майже у реальних розмірах. Оформлення сцени стало окремою дійовою особою, яка взаємодіяла з акторами іноді навіть частіше, ніж вони одне з одним. Величезні та напівобпалені вітрила здавалися реалістичною химерою і, гойдаючись, створювали гіпнотичне враження шторму, давали відчуття не лише присутності, а й невідворотної приреченості всіх, хто плив на цьому кораблі. З такими вітрилами далі дна точно не допливеш.

Проте з цієї корабельної концепції сценографії абсолютно випала афіша (Сергій Маслобойщиков) вистави, на якій зображено темношкірого Отелло у вигляді чи то великого корабля, чи то мавра-пуголовка з високою химерною щоглою. Сценографія та афіша — це дві різні казки, хоч кожна по-своєму й варта уваги, були б час і бажання.

На що точно потрібно знайти час (і, можливо, навіть переглянути/прослухати виставу вчергове) — це на музичне оформлення, яким разом із режисером займалася композиторка, співачка, хормейстерка, дослідниця фольклору, лауреатка Шевченківської премії за музику у виставі «Конотопська відьма» Театру Франка Сусанна Карпенко. Уд, східна ліра, псалтир (струнний інструмент), перкусія, домбек, бендір — це лише частина інструментів, які наживо звучатимуть у виставі. Підбір такої кількості старовинних інструментів — колосальна робота, і Давиду та Сусанні тут окреме браво! Впевнена, що про більшість цих інструментів, як і про їхнє звучання, непідготовлені глядачі (я теж там) почують уперше.

А от що буде не вперше, так це співпраця Даниїли Колот із Давидом Петросяном (оформлення «Візиту» у Театрі Франка теж її робота). Цього разу режисер дозволив уяві художниці створити костюми. Вийшло красиво, витончено і… стереотипно. Де є мавр Отелло, там десь поруч є і Венеція, ну і, звісно, ще ближче є венеційське мереживо — гіпюр. Але особисто мій розум не хоче миритися з тим, що відважний головнокомандувач носить такий ніжно-дивний одяг.

Для керування кораблем епохи Шекспіра, мабуть, потрібні були б весла. Через кілька століть буде винайдено більш удосконалений механізм — штурвал. На кораблі Отелло у наші невизначено казкові часи на місці того, що направляє корабель, — рояль. Відразу і примусово відкидаються думки про тригерні моменти нашої історії, коли весела гра на піаніно (хоча тут не рояль, але яка вже різниця) призводить до реального штурвалу влади. Думаю, що цей громіздкий центральний музичний символ-реквізит однаково викликатиме непорозуміння та бажання його виправдати. Інакше навіщо Отелло, позбавивши свою Дездемону життя, бережно кладе її під відкриту кришку того ж рояля.

Уже не одне століття шекспірознавці сперечаються, чи був Отелло темношкірим. Більшість стверджує, що так, був, а меншість, як завжди, просить ще подумати. Давида Петросяна колір шкіри Отелло цікавить в останню чергу, в першу — колір душі. Тому білолиций мавр у виконанні Олександра Яцентюка «чорніє» тільки в моменті страшного гріха — вбивства безневинної коханої жінки.

Уже не один післяпрем’єрний день прихильники таланту Давида Петросяна сперечаються, чи не прогадав режисер із вибором головного героя. Як аргумент наводять доводи, що кіно та театральний простір — два різні мікрокосмоси. Тут не посперечаєшся. Як і погоджуся з тим, що актору Олександру Яцентюку, виконавцю ролі Отелло, абсолютно комфортно у кіно, про що свідчить рейтинг одного з найкращих фільмів 2023 року «Памфір», де Олександр зіграв головну роль. Вистава — це живе мистецтво, і воно існує у моменті реальності без шансу на дубль 2, 3 чи 23, тому комфорт — це останнє, про що тут можна думати.

Отелло-Яцентюк на початку вистави сидить на авансцені, займаючи одне з 12 місць, майже по центру. Його спина у ранах, тіло закривавлене. Він спокійно точить шаблю, і по елементах обладунків під стільцем зрозуміло, що він повернувся з битви і ні від кого не чекає ножа в спину. Отелло — красивий чоловік міцної статури, у ньому відчуваються сила, відважність і спокій стомленої людини.

Давньогрецький філософ Сократ просив заговорити, щоб мати змогу побачити людину. З перших реплік, коли Яцентюк заговорив, виникли сумбурні відчуття. Отелло не видно. Мова не сценічна, не поставлена. Що далі, то більше чути інтонації діалекту та такого рідного українського шокання. А де ж темпераментний мавр?! Тут стаємо на «якір критики» і багаторазово запитуємо лише себе: а чи має образ Отелло, його характер чітко збігатися з усталеними за століття уявленнями про нього?! Думаю, ні. Ні Отелло, ні Петросян нікому і нічого не винні. Режисерська воля зробити Отелло саме таким — контрастним до інших «пасажирів» корабля і без необхідності влучити у загальноприйняті уявлення про демонічного чужинця.

Один із найкращих виконавців ролі Отелло темношкірий актор Айра Олдридж (друг самого Тараса Шевченка) настільки емоційно переконливо вживався у роль скаженого мавра, що актриси, які грали роль Дездемони, боялися з ним грати. Можна взяти приклад набагато ближче — 2001 рік, Театр Франка, «Отелло», режисер Віталій Малахов. У ролі Отелло — Анатолій Хостікоєв. Хто хоч раз бачив неперевершену гру Анатолія Георгійовича в інших виставах, відчув його осетино-український темперамент, той зрозуміє, що шансів вижити у Дездемони не було.

Отелло Яцентюка інший. Іноді він навіть здається розгубленим у всіх обставинах, які складаються навколо нього. При цьому серед дійових осіб цієї казки Отелло — єдина жива людина без ознак закам’янілості. Людина, яка вперто бореться зі своїм внутрішнім світом більше, ніж із зовнішнім.

Зачаровує Дездемона (Ольга Голдис). Вона ніжна, витончена і незахищена, як бездомне кошеня, що шукає свого господаря, якому зможе довіряти. Котячі повадки демонструє Дездемона на початку вистави. Її пластика з першого руху і до закінчення вистави професійна та переконлива. Здебільшого мовою тіла, рухів, танцю Дездемона проявляє всю палітру драматичної дії.

Хоча пристрасть між Отелло та Дездемоною досить часто продемонстровано лише у вигляді симпатії. Очі не палають від кохання, ритм серця збиває лише танок, а не присутність Отелло на сцені. До Дездемони у вибагливої публіки претензій не менше, ніж до її коханого мавра. Перша і остання претензія, на яку я зверну увагу, — Ольга Голдис не драматична актриса, а танцівниця, яка вчилася не там, де треба.

Не знаю, як за однією яскравою роботою у виставі Давида Петросяна «Процес», де Ольга неперевершено грає головного героя Йозефа К., і лише прем’єрними показами «Отелло» можна робити такі висновки. У мене, наприклад, виникають інші думки — про відсутність у межах Києва драматичної актриси з подібного рівня пластикою та хореографічними задатками.

Як і в будь-якій казці, в «Отелло», окрім добра, є зло. Яго — досконалий представник темних сил. На цю роль Давид Петросян запросив актора Театру Франка Олександра Форманчука. З першої секунди появи Яго на сцені відчувається колосальний сценічний досвід актора, його впевненість і панування над усіма хитросплетіннями сюжету. Яго Форманчука продуманий, підступний і безмежно харизматичний. Видно, як Олександр насолоджується цією роллю, віддається їй повністю. Саме на тлі такого яскравого Яго Отелло здається ще більш невпевненим і принишклим. Але цей момент не позбавляє особисто мене бажання переглянути виставу вдруге, щоб перечитати символізм дійства та переконатися, що у цій трагедії невинних немає, і якщо цей корабель піде на дно, то не через природний шторм. Цей корабель потопить не море, а недовіра та людська підступність.

Наступні покази вистави відбудуться 10, 11 та 31 травня.