АТАСМS проти російських загарбників. Чому такі удари корисні саме зараз

17 квітня Сили оборони вдарили парним пуском АТАСМS по ППО в районі аеродрому Джанкой — знищили три РЛС, пункт управління дивізіоном, чотири пускові С-400 й автоматичну систему управління боєм, нагадує видання LB.ua.

28 квітня російські блогери писали, що на мисі Тарханкут ми накрили три пускові С-300 й одну пускову С-400, утім ані дані об’єктивного контролю, ані некрологи поки що не випливли.

30 квітня працювала російська ППО над аеродромом Гвардійського й знову над Джанкоєм — кілька вибухів пролунало і на землі.

У цьому епізоді врожай був — є знімки, де чітко видно задимлення в капонірах на південний схід від аеродрому й пошкоджену техніку зі складу дивізіону ППО далекого радіусу (частину машин встигли евакуювати вже в підбитому стані). 1 травня був удар трьох ОТРК по полігону біля села Рогове на Луганщині, за 84 км від лінії бойового зіткнення.

Об’єктивним контролем підтверджено перебування 100–120 осіб особового складу противника в момент розриву суббоєприпасів М-74, які накрили квадрат на 350 метрів.

Куди лягли ще дві бойові частини — на відео не розібрати, але, судячи з того, як застогнали в мережі опоненти, результати непогані.

Дрон пройшов углиб на 80 км, щоб коригувати удар, — можливо, ловили управління, а на шикуванні були не лише курсанти, а й інструктори й перевіряльники.

Чому така активність?

Поки є банк цілей і засоби доставки (а вони теж є метою ударів супротивника і не всі долетять до цілі через протидію), Сили оборони намагаються реалізувати потенціал.

Плюс противник активно працює по Одесі, січе і цивільну інфраструктуру, і військові об’єкти — ловити пускові ОТРК практично нереально, а от вражати склади, транспортні кораблі й порти простіше, коли в регіоні вибито дальню ППО.

Знову ж таки, АТАСМS Block 1 — це ранні моделі, виготовлені в 1991 році.

Тобто всі поставлені нам вироби з якоїсь причини визнані непридатними для модернізації — з твердим паливом, у якого минає термін придатності, з якимись проблемами електроніки, з касетними суббоєприпасами (вони послідовно уникли обох хвиль модернізації до версії Block 1А в середині 1990-х і тієї, яка почалася у 2016-му).

«Короткі» ракети з дальністю стрільби до 165 км варто максимально використовувати саме зараз — поки противник не розосередився, не проаналізував ударів, не може використовувати РЕБ проти не найсучаснішої системи наведення GPS ранніх моделей (у Block 1 тільки інерціальна, особливо цілитися сотнями суббоєприпасів не потрібно).

Загалом відкрився момент для ракети, якій особливо не потрібна точність і термін зберігання котрої спливає.

Ось MGM-140B ATACMS Block 1A, які працюють на 300 км — їх варто берегти, та й у наявності менше, поки США виготовляють ATACMS 2000 для Тайваню, Польщі й Австралії.

За своєю суттю це засіб посилення старшого начальника в армії США — командира корпусу з двох-трьох дивізій і розсипу бригад.

Основне їхнє завдання — дістати те, до чого не дотягтися звичайними засобами: об’єктову ППО, оперативні склади противника, управління, яке добре видно через випромінювання потужних радіостанцій, РТР військ, збірні пункти аварійних машин, де зосереджені фахівці тилу, пускові позиції «точок» і «скадів».

Те, що дуже вплине на здатність вести бойові дії тут і зараз. У вирішальний момент обваливши, наприклад, вузол зв’язку, забивши все перешкодами й уразивши штаби реактивної або корпусної артилерії, можна повністю змінити малюнок бою. Просто придушити й паралізувати взаємодію з вогневою підтримкою, порубати антени й кунги.

Під час другої війни в Іраку американці реалізували це максимально технологічно, випустивши 414 ОТРК, що вибивали радари, позиції пускових, вузли зв’язку й запаси ракет до ППО.

У проломи активно заводили авіацію — штурмові гелікоптери Apache і штурмовики, штаби ВПС гнучко співпрацювали з корпусними штабами, постійно коригуючи план з банку цілей на добу. Спочатку пішли керовані бомби, потім просто чавун — за лічені дні війська Саддама перетворилися на некеровану юрбу.

Проте без експлуатації касет противник швидко оговтається: кожен приліт — це лише півтонна бомба. Побиті машини евакуюють, з тилу підтягнуть мобілізовані автомобілі з промисловості чи «народного господарства», спеців зв’язку чи офіцерів переведуть з МВС і спецслужб курсантами, а пізніше мобілізують.

Тому оперативно-тактичною зброєю варто атакувати лише в моменті — у вирішальний етап битви, придушуючи пускові ППО, засліплюючи радари, розбиваючи тили, накриваючи аеродром підскоку.

І поки ми не маємо сотень вертольотів і десятків штурмовиків на ділянці корпусу, то завдання стоять скромніші, ніж перед корпусами США в іракській кампанії — послабити ППО в Причорномор’ї напередодні постачань F-16, ударити по полігонах і змусити противника розосередитися. Також є дані, що ЗС РФ перекинули вглиб тактичну авіацію — вони побоюються потрапити під удар, бо очевидно, що ППО не може гарантовано перехоплювати навіть застарілу балістику США.

Та й «точки» вони перехоплювали теж не завжди — усі пам’ятаємо, як рубали під час наступу 2023 року мол і порт у Бердянську.

Розосереджуючи весь ланцюжок: оперативну й тактичну логістику, зберігання боєприпасів на ґрунті, аеродроми, управління, — противник втрачає в темпі, знижує якість підготовки (налагодити побут й інфраструктуру в полі непросто), зазнає втрат людей (санітарна евакуація) і ресурсів.

Ну і головне — Крим стає дедалі вразливішим перед хвилями крилатих ракет повітряного базування, дронів і тепер ОТРК. Судячи з того, що він залишається під нашою пильною увагою, на півострові будуть скуті ті сили РФ, які ворог міг би використовувати для наступу на Донбасі. Також ЧФ РФ залишиться ціллю номер один. А щоб дістати його головну базу, потрібно вибити російську ППО.

Автор: Кирило Данильченко ака Ронін