Чим журналістика відрізняється від пропаганди й чому це забули на Заході

Відповідальність. Ось що, напевно, найбільше відрізняє нинішню українську журналістику від західної, породженої життям кількох їхніх поколінь у справжньому чи уявному фукуямівському «кінці історії», де великої війни не траплялося від кінця Другої світової. Щоб не ускладнювати пояснення теорією, я наведу приклади.

Що буде, якщо я у своєму репортажі у своєму місті покажу наслідки прильоту з географічною прив'язкою чи деталізацією? Є ймовірність, що цей мій крок буде використаний для коригування й наступний приліт буде точнішим. Буде знищено щось важливе й можуть загинути люди. В українських медійників у цьому питанні випрацюваний консенсус завдяки сумному досвіду й порадам військових.

Що станеться, якщо я у своєму тексті покажу техніку й місце дислокації або розкрию позивні певних важливих підрозділів? Зі ще більшою ймовірністю ці люди й ця техніка стануть мішенями, про що неодноразово попереджав Генштаб.

Що трапиться, якщо я надам слово «іншій стороні» війни чи поширю проросійську пропаганду? Є ймовірність, що саме з цими словами чи думками, яким я таким чином надав поширення, ота «інша сторона» прийде вбивати мене, моїх близьких і нищити мою країну. Або одурманені кількістю «версій» і «поглядів», західні партнери почнуть думати, що «не все так однозначно», що «українці самі спровокували» і таке інше, й припинять допомагати країні, яка терпить лихо і з якою, взагалі-то, вони пов’язані угодами про безпеку.

Тепер ті самі питання я ставлю уявному (а може, і не надто уявному, а цілком реальному) «західному журналісту». Який пише репортаж чи знімає фільм про «ту сторону конфлікту» чи дає слово її представникам. Яка відповідальність у нього? Цькування в соцмережах? Це максимум. І він може на це піти й це витерпіти заради переглядів, заради «незалежності», заради журналістики або заради грошей. У нього в голові ця відповідальність не поміщається, оскільки — і це природно — з ним ніколи такого не траплялося. Ці наслідки для нього неочевидні, а лайки, гроші, перегляди, слава чи більш гуманні причини — очевидні.

Я тут пригадую історію з італійським журналістом La Repubblika й українським фіксером Богданом Бітіком, який загинув у Херсоні. Він був без бронежилета й помер, а журналіст — у ньому і вижив. Це в нас в Україні заведено, що журналіст на війні — керівник знімальної групи, що саме він має подбати, щоб в усіх колег були акредитації (так, і у водіїв теж) і щоб усі (і навіть фіксери) були із засобами захисту. Бо це все, і також наміри ворога стріляти саме по пресі, без розбору, фіксер ти чи не фіксер, — давно перевірено й закарбовано кров’ю.

Я тоді заходив у соцмережі італійця, щоб поставити йому кілька запитань, бо ми писали про те все, звісно. Але я так і не вичавив із себе жодної літери — бо що я маю питати? Чому він вижив, а українець помер? Чому він не подбав про броник партнерові й другу (як він його називав)? Мені здалося, що це дурні питання, на які неможливо відповісти. Бо не подбав, не подумав, можливо, навіть у голову це не приходило. Я можу його зрозуміти. Бо він ніколи з такою відповідальністю не стикався. Та і хто я такий, щоб когось судити? Мене не було там.

Але я бачу наслідки. Загиблі люди тут. Прильоти в нас. Поширення пропаганди на Заході без жодного бекґраунду. Одурманені навалою «версій» і «думок» західні люди. Падіння підтримки держави, яка зазнала неспровокованого нападу. Слова й навіть агресія замість простягнутої руки допомоги. І я волів би говорити не про вину, звісно, але про відповідальність людей, які сліпо вірять у журналістику там, — перед конкретними живими людьми тут, в Україні. В Україні давно є суспільна згода (в усіх, крім, напевно, анонімних тг-каналів), що жодне право людей на інформацію, жодна оперативність чи якийсь баланс не варті людських життів. Простіше кажучи, ми спершу люди, які дбають про людей, а потім уже журналісти.

І зараз, під час війни, правило «не нашкодь» стосується не лише лікарів. Жодне представлення «іншої точки зору» не варте втрачених життів — чи від того, що з цими «іншими точками зору», легітимізованими в європейському дискурсі західними медіа, хтось піде в бій вбивати українців, чи через те, що через легітимізовані пресою «інші точки зору» хтось прийме рішення скоротити допомогу українцям зброєю, через що їх просто більше загине на фронті.

Я не заперечую проти представлення справді інших точок зору. Це справді місія журналістики. Колись під час одного з тренінгів для молодих журналістів ми, щоб показати неоднозначність будь-яких явищ і поглядів на них, грали у гру. Я називав якісь виразно негативні поняття — а слухачі мали навести його позитивні прояви. Ну, або навпаки. Так, приміром, глобальна зміна клімату була учасниками названа корисною для згуртування людей у протидії, запровадженні екологічних технологій, розвитку наукових досліджень. Це означає, що нам справді потрібен баланс і точки зору, щоби вповні осягнути певне явище.

Але у випадку злочину, доведеного й показуваного ледве не в прямому ефірі, їх не буває. Сексуальне насильство не стається через те, що жертва «спровокувала» нападника. Пограбування на вулиці не стається через те, що хтось виглядає надто багатим. Це приводи, а не справжні причини. Так само й у нашій війні є нападник і є жертва — і які ще точки зору тут потрібні?

А якщо хочеться подати справді різні погляди — то і тут я не проти, однак якщо ці погляди зібрані всі в одному місці (фільмі, сюжеті, тексті). Це ж справді якраз ті стандарти журналістики, за які ми топимо — представлення РІЗНИХ компетентних думок на конфліктну ситуацію, якщо вона є. Наприклад, ми писали про представлення на Берлінському кінофестивалі документальної стрічки про розмови російських військових зі своїми близькими про війну. Там нема героїв, якогось сюжету — там просто відеоряд зруйнованої України й перехоплені розмови росіян. Тобто показані точки зору — але є і бекґраунд, до чого ці «точки зору» призвели. Достатньо збалансовано, як вважаєте?

Без достатнього контексту, пояснення обставин, незрозумілого й того, що передувало події представлення «іншого погляду» — це просто надання трибуни. Так було і раніше, в історії (ми теж про це писали), так зробив і робить Такер Карлсон. Скільки б він не вирячував очі й імітував здивування, але його «розмова» з Путіним — це була тепла ванна, а не повноцінне інтерв’ю. Простіше кажучи, пропаганда. Під час ще одного тренінгу для студентів Острозької академії на початку 2000-х (тут дата важлива для розуміння, якими питаннями й коли саме задавалися українці) мене питали: а в чому різниця між пропагандою та поширенням інформації, журналістикою? Ми всі спільно шукали відповідь на це питання й дійшли висновку: пропаганда апелює до емоцій, навіть інстинктів (обурення, страх, гнів, агресія, презирство, але і співчуття, і «розуміння», емпатія як стокгольмський синдром теж), а журналістка подає факти й компетентні думки. Якщо ми не подаємо ці думки, а заміняємо їх лише однією, від агресора — це не журналістика, це пропаганда. Надання трибуни, тепла ванна — можна називати будь-якими іншими евфемізмами.

Тож відповідальність — це те, що я б хотів бачити від усіх, хто перебуває у війні. І навіть ті, хто на неї приїжджає час від часу або просто про неї пише чи знімає. Бо, по-перше, це все — війна, за цим усім — людські життя. Навіть якщо це якісь незрозумілі українці та якась далека війна на сході Європи. А по-друге, тепер немає впевненості, що ця війна не прийде чи не прийшла вже в якомусь гібридному вимірі (інформаційному, економічному) і в країни тих, хто вчепився в стандарти журналістики й забуває про людяність. Можливо, якби ця війна була не лише в Україні, то і ставлення цих людей до неї було б іншим? Але тоді це не гуманізм, не демократія, а якась сегрегація виходить.

Ілюстративне фото: Getty Images