"Нам не вдалося пожити сімейним життям". Дар’я Легейда – про чоловіка в ЗСУ та відверто про теми, які вважає некоректними

Відома українська акторка Дар’я Легейда, яка до повномасштабної війни практично не сходила з телеекранів ("Кріпосна", "Найгірша подруга", "Дочки-матері", "Було у батька два сина", "Артистка"), вперше знялася в повнометражній картині – трагікомедія "Крашанка", яка вже крокує українськими кінотеатрами. З акторкою ми зустрілися на прем’єрному показі фільму в Києві.

В інтерв’ю OBOZ.UA артистка розповіла про своє життя під час війни та чоловіка – відомого актора Дмитра Сову, який восени минулого року став на захист країни.

– Правда, що "Крашанка" – це ваш перший фільм на великому екрані?

– Це не перший мій повнометражний фільм, але саме він першим вийшов на екрани. До цього я знімалася в картині "Наш дім у вогні" режисерки Олесі Білецької. Вона теж про сьогодення, початок війни. Зараз цей фільм монтується, і скоро ми його теж побачимо. "Крашанка" з’явилася раніше, і виходить так, що це мій перший вихід на великий екран.

– Скільки разів ви вже бачили фільм, враховуючи, що напередодні показів у кінотеатрах їздили з допрем'єрними показами містами України?

– Кіно я вже дивилася чотири рази, і щоразу було хвилююче. Я люблю цей фільм апріорі і, напевне, не можу бути повністю об’єктивною щодо нього. Але ми отримуємо надзвичайно щирі й потужні відгуки після перегляду від глядачів, які дивилися картину разом з нами в різних містах України. І в Києві так само люди підходили до мене після кіно. Я не побачила якихось лестощів або ще щось. Як на мене, всі були дуже щиросердні і дійсно по-хорошому, по-доброму, по-теплому вражені картиною.

– Розкажіть, які ваші улюблені моменти у фільмі. Там дуже багато теплих сцен.

– Мені подобається у фільмі те, що він дуже класно побудований на цікавих деталях, як правильно ви підмітили, малесеньких, але важливих. Місцями – інтимних, ніжних, щемливих. Їх доволі багато в цьому кіно. У нас на зйомках склалася дуже товариська атмосфера, і це передалося картині.

Моя найулюбленіша лінія – історії головних героїв-дітей. Коли мій син-підліток як справжній чоловік прагне заспокоїти кохану під час ракетних атак. І робить це єдиним доступним на той момент способом – за допомогою танцю. Або коли вона повідомляє, що вимушена їхати з України, бо так вирішили її батьки заради безпеки, а він після щемливого прощання кричить услід, що війна не назавжди: "Я знаю, що скоро закінчиться!". Такі сцени просто розривають серце. Ще дуже подобається момент, де герой Стаса Боклана відчайдушно заявляє про російських окупантів, що "всіх зітре з обличчя цього світу". Я всім серцем у цей момент відчуваю, наскільки мені боляче і гірко, що так зламали наше життя.

– Ви не вперше граєте разом зі Стасом Бокланом, який має в цій картині головну роль. Зустрічалися на знімальному майданчику і в "Кріпосній", і в "Артистці". Який Станіслав поза екраном, у звичайному житті?

– У "Крашанці" він для мене дуже щемливий – національний герой Іван Забіяка, який мріє запустити ракету на Кремль і покінчити з війною. Збірний образ борців за справедливість, які чинять опір всупереч всьому. І готові на жертовні вчинки заради майбутнього дітей, онуків та всієї країни.

Мені дуже подобається Стас як людина. Він світлий, добрий і великий серцем. Не такий бурчун, як у фільмі (сміється). Дуже щиро любить країну, родину, свою акторську справу. Я поважаю його позицію, яку вибрав у спілкуванні з журналістами: не давати інтерв’ю та коментарів. І чесно кажучи, якоюсь мірою його розумію. Подекуди справді є проблема в компетенції журналістів: інколи переглядаєш репортаж чи читаєш статтю і диву даєшся – розмова була геть про інше. Так зникає бажання давати інтерв’ю. Плюс багато хто з нас прагне берегти все, що стосується родини та особистого життя.

– Як до вас прийшла робота у "Крашанці"?

– Я побачила допис у Facebook кастинг-директорки Олени Приліпко про те, що зараз йдуть проби. Одразу їй написала, але вона відповіла, що не підходжу для ролі, бо замолода. Але за декілька днів написала знову. Попросила записати самопроби. І мене було затверджено.

– Треба сказати, що крім яскравої кар’єри в кіно, ви маєте гарні ролі в столичному Театрі Франка, який переживає зараз неймовірний розквіт – квитки на вистави не можна придбати за кілька місяців.

– Я завжди дуже любила саме Театр Франка – йому належить моє серце. І потрапила туди, як мені здається, не просто так. Це мій шлях, хоча він і доволі важкий. Не можу сказати, що в мене з театром складається все полюбовно. Мені як акторці хотілося б розвиватися, грати частіше, мати більше головних ролей. Я не кажу, що в мене їх немає, але хотілося би ще. І сподіваюся, що в нас із моїм театром все вийде.

А якщо говорити про те, наскільки він розквітає, то це, без сумніву, правда. Бо у нас працюють надзвичайно талановиті актори, неймовірно прекрасні режисери. Я думаю, всі чули про "Конотопську війну" і про інші вистави Івана Уривського. Насправді будь-яка інша вистава цього режисера ніяк не гірша, ніж "Конотопська відьма". Просто ця викликала такий бум, привернула увагу. Вистави Давіда Петросяна – це щось надзвичайне. Дмитро Богомазов ставить прекрасні постановки. Театр відроджується, він про сьогодення, сучасний. Прямо друге дихання відкривається. І дай Боже нам довгого життя.

– Ваш шлях до акторства, як самі розповідали в інтерв’ю, був непростим. Ви не вступили до вишу з першого разу, кілька років навчалися іншої професії. Що порадили би людям, які вимушено, через війну мають починати все спочатку? Як не втратити надію, що все буде добре?

– Треба сказати, що мій юнацький досвід і те, що зараз переживають багато українців, – це дуже різне. Я некомпетентна щось порадити тим жінкам, які втратили роботу, дім або навіть країну на якийсь час, бо мусили вивезти дітей у безпечніше місце. Єдине, що хотіла би сказати, то це те, що я всім серцем і всіма частинками душі з цими людьми, і, як на мене, підтримувати таких українців надважливо. Ми сильні, завзяті, не здаємося. У нас багато наснаги на продовження життя всупереч цій клятій війні. І підтримувати одне одного – це найважливіше.

– На презентації "Крашанки" у Хмельницькому ви зустрілися з чоловіком, популярним актором Дмитром Совою, який наприкінці минулого року став на захист країни і зараз перебуває на службі в Хмельницькій області. Якою була ця зустріч?

– На жаль, ми бачимося зараз нечасто. І от його відпустили зі служби – ми дуже вдячні за це. І такі зустрічі надзвичайно важливі для кожного з нас. Бачите, як вийшло: ми одружилися – і почалася війна. Нам не вдалося поки що пожити сімейним життям. Але, знаєте, навіть попри те, що ми на відстані, насправді – поряд одне з одним. Я відчуваю його підтримку, і, сподіваюся, він так само. І ми робимо все для того, щоб полегшити цей страшний час одне для одного.

– А як ви сприйняли новину про те, що спочатку ваш тато оголосив родині про наміри йти захищати країну, а згодом і чоловік?

– Я нічого нового тут не відкрию: кожна жінка, звичайно, передусім боїться, переживає, плаче. І це різні стадії заперечення, а потім – прийняття ситуації. Ми всього-на-всього люди. Але, відверто кажучи, від тата я не очікувала іншої реакції. Знала, що він вчинить саме так, як вчинив. Це було зрозуміло вже в перший день війни. Дмитро вимушений був залишитися з нами, хоча хотів теж одразу йти. У них з татом була своя розмова з приводу відповідальності, яку має на себе взяти за нас із мамою.

Що тут ще сказати? Я можу скільки завгодно боятися, переживати, але найбільше хочу підтримувати і поважати їхній вибір. Тому що цей вибір є надважливим у сучасних реаліях. Якби не такі чоловіки-воїни, не знаю, де б ми були зараз. І що було би з нашою країною. Тому сльози – в сторону. Борітеся – поборете.

– Чи склалися за час повномасштабної війни у вас у родині нові ритуали? Наприклад, телеведуча Марічка Падалко, чоловік якої теж перебуває в ЗСУ, розповідала нам в інтерв’ю, що вона з чоловіком та трьома дітьми започаткували правило: кожного дня в певну годну вся родина виходить на відеозв’язок та розповідає про свій день.

– Такого в нас немає, бо кожен день не має чіткого плану. Тато має польоти в абсолютно різні години та дні (він – льотчик-бомбардувальник), Дмитро служить у цій же бригаді тактичної авіації в Старокостянтинові. Наперед дзвінки не заплануєш. З татом ми розмовляємо, коли в нього є можливість мені зателефонувати, так само – з Дмитром. Мама моя зараз мешкає в Яремчому. Бабуся залишається в Одесі, тітка – в Молдові. Зв’язуємося одне з одним, щойно випадає така можливість.

Як живеться моїй бабусі в Одесі, яка безперервно обстрілюється? Як і всім одеситам – важко, страшно. Але вона каже, що там її місце, нікуди не хоче їхати. Я була в неї нещодавно, ми не бачилися більше року. В перший день, коли приїхала, сталася ота страшна трагедія, коли росіяни завдали ракетного удару, в результаті якого загинули маленькі діти… Моя бабуся, як і кожен українець зараз, живе своє непросте життя в цій клятій війні, яку нам влаштував "братній" народ.

– Що кажуть ваші тато та чоловік про терміни закінчення війни?

– А ми не говоримо про це. Мені здається, що нетолерантно запитувати в людей, які так важко здобувають перемогу: а коли закінчиться війна? Про це, до речі, кажуть і спеціалісти, які займаються соціалізацією військових, що повертаються з фронту в цивільне життя. Не треба запитувати: "А коли вже?" "А можна швидше?" Життя відбувається тут і зараз. А якщо всі сили віддавати на чекання, то хіба залишаться на те, щоб просто жити? А жити треба – всупереч усьому. І перемога обов’язково прийде. І, можливо, вона навіть настане не так, як ми уявляємо. А тихо, як диво, на яке дуже очікуємо. А поки треба просто своїми діями наближати кожен день цю перемогу – робити те, що від кожного з нас залежить.

А гадати: коли, що, як… Чесно скажу, я перестала про це думати, напевно, через тиждень після початку повномасштабної війни. Відчувала, що це не на два-три тижні, як пророкував один відомий "льотчик". Я просто боролася за кожен день всіма фібрами своєї душі – за те, щоб мати змогу і наснагу жити і боротися.

– Дашо, чи змінювали ви після одруження прізвище?

– У свідоцтві про одруження в мене подвійне прізвище – Легейда-Сова. Але такий документ – єдиний. Через початок повномасштабної війни я не встигла подати документи, щоб змінити дані в паспорті та інших документах. Тому поки що так.

– Як змінила вас з Дмитром війна?

– Для мене це складне запитання. І я навіть не знаю, як відповісти на нього. Мені дуже важко говорити про себе, аналізувати. Напевно, краще запитувати в людей, які бачать мене збоку. Що стосується Дмитра, то, звичайно, що він змінився. Як і кожен чоловік, який захищає країну. Ой, насправді так важко про це говорити… Знаєте, в якийсь момент мені здалося, що він якось навіть згас. Такі речі, як війна, сильно змінюють. І не в радісну сторону. Він не так багато сміється, як раніше. А Дмитро за характером дуже життєрадісна людина. Йому би бігати зараз марафони, які він любить, багато подорожувати, як робив це раніше – надзвичайно не вистачає цих емоцій. І тепла, і любові, і спілкування, і всього, що пов'язане з простим словом "жити". А замість цього наші хлопці вимушені боронити кров'ю і потом нашу землю. Але життя продовжується, єдине, як вже казала: хочеться бачитися з чоловіком частіше.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою та телеведучою Талою Калатай – про переїзд до Норвегії, хейт українок за кордоном та уроки історії для російських "братів".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!