Наталія Іщенко про хорватську версію «розіп’ятого хлопчика» та інформаційні завдання держави під час війни — в подкасті «Медіуми»

Минулого року Наталія Іщенко в Загребі взяла участь у конференції «Когнітивна війна. Досвід Хорватії та України». Там хорватські та українські експерти порівнювали сербську пропаганду 1990-х під час війни Югославії-Сербії проти Хорватії та російську пропаганду з лютого 2014 року у війні РФ проти України. Експерти зійшлися на тому, що у двох агресорів, що діяли у різний час та на різних територіях, пропагандистські наративи однакові. 

Чому основне завдання держави — спростування фейків, які особливості інформполітики України були впроваджені після лютого 2022 р. А також порівняння не лише пропагандистських тез Сербії і Росії, а й того, як відбивалася від ворожої інформаційної атаки Хорватія та як протидіє російській пропаганді Україна — про це ведучі подкасту «Медіуми» Наталя Соколенко та Вадим Міський поговорили з Наталією Іщенко, журналісткою, редакторкою порталу «Балканський оглядач». Випуск виходить в рамках спецсезону «Відсіч дезінформації».

Підписатися на подкаст «Медіуми» можна на Apple Podcasts, Google Podcasts, Spotify, SoundCloud, MEGOGO Audio, NV Подкасти, YouTube Music, YouTube та інших подкастингових платформах.

00:00 «Спростування фейків — завдання не журналістів й активістів, а держави»;

07:15 Хорватська версія історії про «розіп’ятого хлопчика»: «Коли сербські війська зайшли у Вуковар, то вони нібито виявили в початковій школі 40 вбитих сербських дітей. І цю інформацію передала агенція»;

11:52 Хорватський випадок спростування фейків, який став переламним у війні: «Хорвати просто передавали інформацію з міста, яке опинилося в облозі, при чому з акцентом на фото- і відеоматеріалах»;

17:50 «В 2014-му році ми організували фото-виставку “Донбас. Війна і мир” в Європарламенті. Нас змусили прибрати всі згадки про Росію»;

23:05 Особливості інформполітики України після лютого 2022 році: «Ми по всьому світу скакали з цим позитивом і креативом. Але на війні це не працює»;

25:54 Що робив уряд Хорватії: «Вони по всій вертикалі говорили, що відбувається на полі бою, намагалися залучати якомога більше іноземних журналістів, давали можливість їм працювати»;

33:18 Хорвати питають: «Чому ваше посольство не розповідає всюди про ці страшні історії, як киян обстрілювали ракетами?».

«Спростування фейків — завдання не журналістів й активістів, а держави»

Наталя Соколенко: Хорватія відбила військову агресію югославських сербів. А наскільки успішними були хорвати у відбитті інформаційної атаки ворога?

Наталія Іщенко: На конференції у Загребі ми з хорватськими колегами говорили про те, як відбувається війна в інформаційній площині, що саме робили агресори проти країни і як країна захищалася. Ми очікувано почули від хорватів, що головне – це спростування фейків. Але для нас було дещо несподівано, коли вони сказали, що це є основне завдання держави — спростування фейків. Вони весь час про це наголошували, вони весь час до цього поверталися. Не йдеться про якусь роботу окремих журналістських спільнот чи громадських активістів, ні. Йдеться про системну роботу всіх державних інституцій насамперед на міжнародному рівні.

Головна аудиторія – це міжнародна спільнота, тому що хорвати з перших днів війни зіткнулися з тим, що проти них працює фабрика фейків і дезінформації, яка орієнтується на світ і продукує для світу безліч якихось, здавалося б, безумних фейків, але які заходять в те, що називається міжнародна спільнота.

Наталя Соколенко: Щось на кшталт «распятого мальчіка»?

Наталія Іщенко: Не тільки. Коли ми це все почули, то були шоковані тим, наскільки технології дезінформації, тип фейків, навіть сюжети є дотичними до українських. Таке враження, що інформаційний штаб, який готував агресію Югославської Сербії проти Хорватії, нікуди не пішов, він продовжував працювати, і саме ці заготовки дістали, коли почалася агресія проти України. 

Я вам наведу конкретні приклади. Перше і головне обвинувачення в бік хорватів і моральна мобілізація всіх сербів на війну проти хорватів була історія про те, що незалежність Хорватії дорівнює приходу до влади «фашистів», що хорвати відроджують буквально «фашистську державу». І це не зважаючи на те, що в Хорватії президентом був Франьо Туджман, який під час Другої світової війни воював в партизанському загоні проти тодішнього уряду Хорватії, що був на стороні країн Осі. Здавалося б, ну це вже абсурд. Ні, вони все одно підняли цю тему і почали говорити про фашизм в Хорватії не тільки для своєї аудиторії сербів, а на світовому рівні теж для того, щоб ідею незалежність Хорватії в світі не підтримували. Це перше.

Хорватська версія історії про «розіп’ятого хлопчика»: «Коли сербські війська зайшли у Вуковар, то вони нібито виявили в початковій школі 40 вбитих сербських дітей. І цю інформацію передала агенція»

Наталія Іщенко: Друге, це фейки стосовно вбивства дітей. Першою метою сербських загарбників було місто хорватське місто Вуковар. От коли Вуковар впав, то у всьому світі почала транслюватися інформація про те, що коли сербські війська зайшли в цей регіон, то вони нібито виявили в початковій школі 40 вбитих сербських дітей. І цю інформацію передала агенція Reuters, історію почали транслювати міжнародні поважні медіа, зокрема, незалежні британські мовники. За кілька годин Reuters спростував цю інформацію, звільнив цього кореспондента. Як виявилося, цю новину робило бюро Reuters, яке працювало в Белграді. Кореспондент шанованої агенції розповсюдив новину, яку йому переповів журналіст, який був на місці, хоча насправді він був фотографом. Але коли того фотографа потім запитали: де докази? Він сказав, що йому не дали фотографувати. Тобто без жодного доказу новина за кілька годин була розповсюджена по всьому світу. 

А чому так сталося? Потім цей кейс розглядався навіть на трибуналі в Гаазі як приклад військової пропаганди. З'ясувалося, що якраз коли югославсько-сербський агресор запускав цю новину про 40 «розп'ятих малюків», в цей же час парамілітарне з'єднання разом з югославською армією вбивали пацієнтів у Вуковарської лікарні. Це жахливий воєнний злочин, який теж був темою розгляду Гаазького трибуналу. Коли агресор зрозумів, що буде відбуватися, що це військовий злочин з їхнього боку, серби запустили цю інформацію на випередження, щоб виправдати себе, щоб змістити інформаційний фон, і щоб світ про Вуковар знав те, що там хорватий когось вбили, а не те, що там серби вбивають поранених і хворих пацієнтів в лікарні. Ми це послухали і зрозуміли, що світ не зробив висновків з той війни і саме тому став можливий «розіп'ятий хлопчик» в Україні. 

Наталя Соколенко: Ну, а цікаво, які висновки тут можна було би зробити?

Наталія Іщенко: Ну, по-перше, все ж таки, треба перевіряти інформацію з незалежних джерел. Навіть міжнародним медіа, якщо вони працюють, з одного боку конфлікту не можуть бути упередженими. Треба ще мати на увазі, що тоді в зоні бойових дій не працювали міжнародні журналісти, але вони довіряли своїм контактам на місцевому рівні. І якщо їх сербські колеги говорили, що там сталося, то вони їм вірили. Як дуже довго вірила міжнародна спільнота і вони продовжують вірити російським журналістам. Треба збиратися з російським журналістом. Ви ж знаєте, всі ці історії, коли на рівних збиралися українські журналісти і російські пропагандисти, які теж маркувалися як журналісти. І подавалися вони як рівноцінні учасники діалогу. Коли агресор використовує свої медіа як частину військових дій, то треба якісь інші визначення придумувати для медіа, якщо це пропагандистська машина агресора.

Хорватський випадок спростування фейків, який став переламним у війні: «Хорвати просто передавали інформацію з міста, яке опинилося в облозі, при чому з акцентом на фото- і відеоматеріалах»

Наталя Соколенко: Якщо ми говоримо тепер про російську пропаганду проти України.

Додався ще один виклик — соціальні мережі. Наскільки вони додали роботи нашому уряду?

Наталія Іщенко: Принцип спростування фейків, як показує досвід Хорватії, залишається базовим. Але не лише спростування, але й поширення правди.

Вадим Міський: Оце хороше питання, як трансформується. Тому що тоді, по суті, це спростування фейків — це домінуючий вид того, що вони робили. Чи зараз все ще це актуально, чи щось іще, або принципово інше має робити уряд?

Наталія Іщенко: Колеги розповіли про хорватський кейс спростування фейків, який став переламом у війні. Хорвати просто передавали інформацію з міста, яке опинилося в облозі. При чому з акцентом на фото- і відеоматеріалах. Коли почалася облога Дубровніка, фейки почалися просто валитися, як із «рога достатку», що, мовляв, дим, який охопив місто, це не тому, що серби його обстріляли і там щось палає. А тому, що хорвати спеціально запалюють шини, щоб імітувати нібито в місті щось палає. 

Вадим Міський: Це дуже схоже на російські історії про те, що самі себе обстріляли і так далі. 

Наталія Іщенко: Коли тільки почалася агресія проти Хорватії, серби говорили: ми нічого не атакуємо, а ми наводимо порядок, тому що там в них якісь перестрілки між різними групами цих фашистів, там буквально починається громадянська війна. Багато було креативних ідеї стосовно дезінформації. Але хорвати цілеспрямовано, централізовано, на рівні держави це відбивали. Вони сформували міністерство інформації, до якого взяли всіх тих кореспондентів, які були саме на полі бою. Їх завданням було тільки фіксація того, що відбувається. Коли серби обстрілювали старе місто Дубровника — це всесвітня спадщина ЮНЕСКО, коли був черговий масований обстріл, весь світ побачив ці правдиві кадри обстрілів, як палають будинки, які є перлиною всієї європейської культурної спадщини, ось тоді стався перелам в сприйнятті війни в Хорватії в світі. 

Основний масив доказів про обстріли Дубровника зібрав фотограф, який раніше був фотокореспондентом на культурному фестивалі. Він ніколи не робив репортажі про політичні новини, не те, що військовими. Але він в своєму рідному місті, в нього не було бронежилета, каски. І він загинув під час найбільш масованого обстрілу в центрі Дубровника просто під час зйомки. Кілька років тому в Дубровнику відкрили меморіальну дошку на честь саме цього журналіста.

«В 2014-му році ми організували фото-виставку “Донбас. Війна і мир” в Європарламенті. Нас змусили прибрати всі згадки про Росію»

Наталя Соколенко: В Україні трохи не так побудовано взаємодію влади і медіа у протидії російським фейкам як інформаційної складової війни РФ про нас. Згадайте період АТО, у тимчасово окупованих районах Донецької області залишалися ще журналісти. Вони передавали свою інформацію, наприклад, з Донецька, Сергію Гармашу (сайт «Острів») чи Денису Казанському. Мої донецькі друзі — переселенці з Донецька, запитували: чому загальнонаціональні телеканали не показують це, чому ця інформація залишається мало помітною для всього народу? 

Наталія Іщенко: В мене є відповідь. Справа в тому, що в 2014-му році, я розуміла важливість саме фото-відео доказів. Ми зробили фото-виставку «Донбас. Війна і мир». Ми зібрали і професійних фотографів, і бійців, які фотографували на мобільні телефони, і журналістів, які їздили і фотографували. В нас були такі автори були, як Макс Левін. Нам допомогла влада, і ми змогли показати виставку в Європарламенті. Фінансування, щоправда, відбувалося не за рахунок держави, а коштом бізнесменів-переселенців з Донбасу. Але нас змусили прибрати всі згадки про Росію. Це зробили буквально в останню хвилину, коли ми вже все роздрукували і мали відправляти виставкові матеріали. Ми додатково надрукували всі підписи на спеціальних наліпках — і замінили всі підписи. Бо була умова: якщо буде згадка Росії, виставки взагалі не буде.

Вадим Міський: Так, а хто ж напав? Як можна про це розповідати? 

Наталія Іщенко: Ми показали війну без агресора. З'ясувалося, що на всіх рівнях європейських в Брюсселі заборонено говорити про російську агресію. Це 2014 рік. І наша влада, наскільки я зрозуміла по ситуації, яка там була — на це погодилася. Тому що про те, що це російська агресія, на відкритті сказала тільки журналістка, яка була в нашій групі, якій дали виступити. Є офіційна делегація, є купа поважних людей, але про російську агресію каже якась журналістка. Була така на вищому рівні домовленості, що не треба нервувати Путіна. Було намагання провести умиротворення жертви, щоб вона не чинила опір. І в інформаційній сфері також. Ви розумієте, що до 24 лютого 2022 року інформаційною політикою було умиротворення громадян України.

Особливості інформполітики України після лютого 2022 році: «Ми по всьому світу скакали з цим позитивом і креативом. Але на війні це не працює»

Наталя Соколенко: Це величезна помилка довжиною у вісім років. Але перейдемо у дні після лютого 2022 року, після початку Великої війни Росії проти України. У нашого керівництва уже ж не було ілюзії побачити колись мир в очах Путіна. І політика інформаційна змінилася, це очевидно. Якщо ми говоримо з вами про те, що робив уряд Хорватії на міжнародному рівні для спростування фейків під час своєї війни, то що робить зараз наша держава, чи це порівнювані речі?

Наталія Іщенко: Я можу порівняти те, що відбувається зараз з інформаційною політикою держави, з інформаційною політикою якоїсь великої корпорації. Коли у великій корпорації відбувалися якісь страшні кризи, то вони намагалися спочатку вирішувати звичайними корпоративними методами public relations: багато позитиву, якісь рекламні акції, сувенірна продукція, виставки на позитиві, «все в нас добре», але коли криза не вирішувалася, тоді залучали антикризових комунікаторів. І вони говорили: ні, потрібно робити жорстке спростування, заяви. І всі ці хлопчики і дівчата, які звикли займатися тільки позитивним піаром, вони відсувалися в бік і там чекали, коли кризу буде вирішено. На жаль, наша влада після 24 лютого просто поринула в цей позитивний піар. На це просто вихлюпувалися гігантські гроші, на це витрачалися багато зусиль. Ми по всьому світу скакали з цим позитивом, з якимось креативом, розумієте. Але на війні це не працює. Навіть в кризі корпоративній це не працює, тим більше на війні. На війні треба воювати. Це все просто відмивання грошей. Жодного ефекту це не має. 

Що робив уряд Хорватії: «Вони по всій вертикалі говорили, що відбувається на полі бою, намагалися залучати якомога більше іноземних журналістів, давали можливість їм працювати»

Наталя Соколенко: Що робив уряд Хорватії?

Наталія Іщенко: Вони по всій вертикалі говорили чітко правду, що відбувається на полі бою, транслювали, показували все те, що робить агресор. Вони намагалися залучати якомога більше іноземних журналістів, спілкувалися з ними, давали всю необхідну інформацію, давали можливість їм працювати. 

Журналісти, які працювали в Хорватії, самі хорвати, вони демонстрували, по-перше, патріотизм. З цим теж в нас дуже величезна проблема в Україні, тому що велика кількість наших колег, вони чомусь вважають, що на журналістів не розповсюджується дія Конституції України, яка каже, що захист держави є обов'язком громадянина. Журналісти — це такі самі громадяни, для них немає винятку, і вони мають обов'язок захищати. Я думаю, що колись це розуміння пройде. В Хорватії такої проблеми не було. В Хорватії була єдність. І було бажання в першу чергу перемогти.

Наталя Соколенко: Тобто розмови з терористом Гіркіном, щось на кшталт такого, з якимось сербським військовим чи з колаборанткою під час війни у хорватського журналіста, напевно, було б абсолютно виключено.

Вадим Міський: Ти знаєш, Наталко, я слухаю і розумію, що контекст сьогоднішній і медіапростір, в якому існує сьогоднішня людина — повністю відрізняється від того, в якому існували тоді як хорвати і серби, так і міжнародна громадськість. Тому що з'явилися соцмережі. І ти не обов’язково маєш контролювати “першу кнопку”, щоб донести свою позицію. Вони ж опинилися після розвалу Югославії в ситуації, коли вся медійна інфраструктура, налагоджені зв'язки з тим самим Reuters, мережі кореспондентів — усе це залишилося в руках сербів. Звісно, що хорвати в цій ситуації викручувалися якимись мінімалістичними засобами. Україна сьогодні — не можна сказати, що в аналогічній ситуації. Все-таки за 30 років побудована досить розвинена медійна інфраструктура. Кожен громадянин може, не маючи телеканалу чи частоти мовлення, зафільмувати те, що відбувається за вікном і поширити. Щоправда, як у випадку із твоїми друзями з Донецька, це не обов'язково потрапить в ефір великих медіа. Але можливість поширити інформацію — зараз більша, ніж була тоді. 

Як можна цей досвід Хорватії, враховуючи зміни контексту, адаптувати і використати нам зараз? 

Наталія Іщенко: Ви знаєте, принципова ідеологія того, що відбувається — не змінилася. Змінилися технічні методи роботи. Я можу сказати, що ви дуже оптимістично вважаєте ресурси України. Досі багато міжнародних медіа пишуть про Україну з офісів в Москві.

Вадим Міський: Знаєте, для мене великий біль, коли призначають людей, які попрацювали по десять-двадцять років у Москві, на посади керівників бюро в Україні. Я не буду називати персоналіх, але ми в журналістському цеху прекрасно всі це розуміємо. І коли ти пропрацював кількадесят років в Росії, в Москві, а потім очолив бюро іноземного медіа в Україні, то ти коли пишеш матеріал, в тебе банально в телефонній книжці більше експертів звідти. І це теж є велика проблема.

Наталя Соколенко: Так, тим більше, що у нас перед очима історія Дюранті, який пожив у Москві і заперечував з цієї причини голодомор в Україні. Є фільм чудовий про Ґарета Джонса — «Ціна правди». Це художній фільм, але він певною мірою ілюструє як російська влада працює з медіа. Тому, звісно, це неприпустимо. Але чому так? Чому не з Варшави уже нарешті? 

Наталія Іщенко: Тому що це стереотипи. 30 років для великих держав, які нараховують віками свій вік, 30 років — це дуже мало. І вони поважають авторитетів, які ще в Радянському Союзі були відомі. Наприклад, той же Венедиктов, який отримує премії за свободу слова. Це ж досі відбувається. Досі відбувається намагання урівняти журналістів українських і російських за допомогою різноманітних програм. Але це не найбільша проблема. Найбільша проблема, що ресурси, які витрачає Росія на пропаганду і дезінформацію по всьому світу — не порівняти не те, що з Україною, а навіть з європейськими державами або Америкою. Це вже світова проблема. Протистояти Росії в інформаційній сфері просто неможливо без допомоги, якщо нам не будуть допомагати наші союзники в інформаційній сфері. Але зараз цієї солідарності я не бачу.

Наталка Соколенко: Ну, дивіться, Russia Today закрили.

Наталія Іщенко: Це добре. Але це все ж таки точкові методи. Треба системна політика. Тому що Росія руйнує не тільки українські міста, вона руйнує систему західних цінностей і демократії. І чомусь це не дуже зрозуміло нашим західним партнерам. І це все треба робити як захист всієї демократії. 

Наталка Соколенко: Можливо, запит з України не достатньо сильний? Не такий сильний, як на постачання зброї, на блокування російської інформації. 

Наталія Іщенко: А з чим ми йдемо на захід? Ми веземо собачку? Уявіть, в нас гинуть люди, в нас ракетні обстріли. А ми кажемо, ось допоможіть нам поширити відео з нашою красивою собачкою. Ви знаєте, я вам скажу, що про нас думають, що ми якісь ненормальні, що в нас, напевно, вже якийсь психічний розлад. Коли нам треба говорити про якісь проблеми, ми вважаємо, що наша ідея про браслетики — це дуже круто. 

Хорвати питали: «Чому ваше посольство не розповідає всюди про ці страшні історії, коли киян обстрілювали ракетами?»

Вадим Міський: Знаєте, я все-таки скептиком побуду. Мені здається, що поки ракета не прилітає по твоєму місту, поки ракета не цілиться умовно в тебе, ти до кінця не спроможний і не здатний усвідомити. 

Наталія Іщенко: Правильно. Але ви розумієте, що ефект Дубровніка в тому і полягав, 

що європейці відчули біль мешканців Дубровніка, як свій. Тому що Дубровнік – це європейське місто. Це надбання всієї європейської цивілізації. І коли горів Дубровнік, вони вважали, що це горить Європа, що це горимо ми. І це було досягнуто цього ефекту, завдяки правильній інформаційній політиці. Це ракета так, але просто солідарність має бути.

Вадим Міський: Солідарність, але вона має виражатися в яких діях? От що ми хочемо, коли Рамштайн там відбувається, ми кажемо, треба стільки танків, стільки літаків. А тут що просити? Просити заблокувати канали чи просити щось інше?

Наталія Іщенко: Треба сформулювати нашу інформаційну політику, як політику війни саме. Боротьби і захисту. Захисту України і захисту взагалі демократії в світі. І цим запитом треба вже солідаризуватися з нашими колегами, партнерами і виробляти якийсь спільний план дій. Самі ми не впораємося.

Вадим Міський: Розкажу приклад, як я зрозумів, що поки ракета на тебе не летить, ти не почнеш рухатися. Брав участь у форумі Ради Європи в Молдові, присвячений він був у тому числі боротьбі з гібридними загрозами. Я приїжджаю в готель, завжди дивлюся, що йде по телебаченню. У них немає російських інформаційних каналів, але є дитячий контент, є серіали російські, де розповідають про «Молдавію», тобто російський наратив несеться і так далі. Ну що ще треба, щоб це заблокувати? Чого ще не вистачає Молдові? І туди ж летить, вони ж відчувають, що вони можуть стати наступними.

Ми поспілкувалися з медіарулятором Молдови. Коли я поставив це питання членкині їхнього регулятора, вона каже: це політичне рішення, добре, що ми хоч інформаційні заборонили. Каже, що довго розбирають питання, чи можна показувати радянські мілітаристичні фільми, де “русский солдат — освободитель” і т.д. А якщо якийсь радянський фільм виграв на Канському фестивалі, а там теж вихваляється русскій солдат — треба чи не треба обмежувати? Тобто, країна, яка в майже аналогічній загрозі, як і Україна, і немає особливо сил та засобів для стримування цього ворога, не член НАТО. І якби Україна трішечки гірше справилася в перші тижні вторгнення, то, я думаю, та сама ситуація прийшла б уже і в Молдову.

Наталія Іщенко: От в мене питання. А ви знаєте, як часто показує і розповідає про ракетні обстріли наше телебачення, яке мовить на закордон?

Вадим Міський: Російськомовне, ви маєте на увазі?

Наталія Іщенко: От будь-яке наше телебачення, яке мовить на закордон, як часто воно дає статистику про ракетні обстріли? Як часто воно показує ці ракети, які летять на наші будинки? Як часто воно показує жертв цих агресій? Коли я була в Хорватії, з’ясувала, що жодна людина там не знає про статистику обстрілів Києва. Більше того, я цієї інформації не знайшла і на сайтах наших посольств. Подивіться на соцмережі посольств України. Що вони там пишуть і показують? 

Наталка Соколенко: А що? Собачок і браслетики?

Наталія Іщенко: Ні. Але це переважко такі, знаєте, креативні картинки, якісь заклики. Це про війну, але інформування мало. Дайте статистику, дайте відео, дайте не красиву картинку, а дайте некрасиву картинку! Де люди побачать ці обстріли? Де вони мають побачити?

Мені там люди говорили: ми не знали, чому ви про це не розповідаєте? Чому ваше посольство не розповідає всюди про ці страшні історії, як киян обстрілювали ракетами? Я тепер хорватам надсилаю те, що в відкритому доступі є, то їх інформую, а в медіа вони цього не бачать. Розумієте? 

Вадим Міський: Я до честі наших державних комунікацій скажу, що є платформа United24 Media, на якій є відео і про балістичний терор, і багато різних відео, де про це розповідають. Але United24 — це не наше іномовлення. До речі, іномовлення має цілий канал «Дім», який мовить українською мовою всередині України. Але називається і фінансується як іномовлення.

Наталія Іщенко: Просто, можливо, треба залучити більше наші посольства, саме для інформаційної роботи. Не для пропагандистської, а от суто для інформаційної. Не мають бути ці якісь абсолютно рекламні стратегії з «красивостями і креативом». Ні. Треба це відсунути до мирного часу. Зараз треба інформацію спрямувати на захист нашої держави.

Наталка Соколенко: А що має статися, щоб уряд почув вас, нас і так далі? Це взагалі реально? Там є реципієнти, кому слухати?

Наталія Іщенко: Не знаю. Я дуже багато знаю окремих людей, до яких я відношусь дуже добре, розумієте? Але чому вони не діють так, як треба, для мене це повна загадка. Напевно, не вистачає досвіду, освіти, розуміння того, що відбувається, якісної аналітики і якісного збору первинної інформації.

подкаст «Медіуми» запустив спецсезон «Відсіч дезінформації». Поряд зі звичними випусками, ведучі подкасту Наталя Соколенко та Вадим Міський запрошують експерток та експертів з питань російської пропаганди та стратегічних комунікацій. У попередніх випусках спецсезону говорили з Любов'ю Цибульською про те, як говорить українська держава із власним народом та світом, Ігорем Соловʼєм про роботу Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки під час війни та перспективи «інформаційного Рамштайну» для протидії пропаганді.

Також рекомендуємо: Подкаст «Детектор медіа говорить», у якому ми начитуємо найцікавіші статті та рецензії, що виходять на сторінках нашої групи онлайн-видань. Якщо у вас не вистачає часу на читання, ви можете просто слухати нашу аудіоверсію. Підписуйтеся на подкаст та отримуйте доступ до найцікавіших матеріалів «Детектора медіа» у зручному для вас форматі.

в перші дні повномасштабного вторгнення програмний директор ГО «Детектор медіа» Вадим Міський запустив подкаст «Русскій фейк…» зі спростуваннями проявів ворожої дезінформації. Завдяки «Українському радіо» передача доступна на окупованих територіях. Одна зі слухачок, яка пережила піврічну російську окупацію неподалік Херсона, розповіла, як ця радіопрограма допомогла їй та односельцям «зберегти зв'язок з реальністю» в умовах повної відсутності інших українських медіа. Восени 2022 року подкаст здобув аудіопремію «Слушно» в номінації «Найкраще журналістське розслідування» за вибором аудиторії.

Колаж: «Детектор медіа»