Де зараз та як живе голос культового серіалу "Друзі" Лариса Руснак

Народна артистка України, провідна майстриня театру імені Івана Франка, акторка кіно ("День народження Буржуя", "Вкрадене щастя", "Скринька Пандори", "Полон" тощо) та дубляжу, ведуча лотереї "Лото-забава" Лариса Руснак у розмові з OBOZ.UA поділилась, як живе після виходу останнього епізоду популярного серіалу "Друзі" – рівно 20 років тому, розкрила секрет його актуальності сьогодні та пояснила, чому для озвучення легендарних акторів обрали саме її голос.

Також знаменитість розповіла, чи підтримує стосунки зі своїм партнером – Євгеном Пашиним, як склалися відносини з іншими відомими українськими та російськими колегами, у чому феномен театру під час повномасштабного вторгнення та звідки у неї, уродженки Одещини, така сильна любов до української мови.

– Пані Ларисо, знаю, у вас так багато акторських робіт, що навіть ви не можете їх порахувати! Пробачте, та мені найбільше ви запам'яталися завдяки голосу, вашому дубляжу всіх жіночих персонажів культового серіалу "Друзі", останній епізод якого вийшов рівно 20 років тому та досі не втрачає своєї актуальності. На вашу думку, в чому його феномен та які у вас спогади про ті часи?

– Думаю, актуальність не має часу. Це щирий і дуже якісний сценарій у плані гумору. Якщо людина відкрита, така, яка вона є, зі своїми недоліками, якщо це все йде від серця, зрозуміло, що через певний час воно знову буде доречним, актуальність нікуди не зникне.

І мені від цього дуже-дуже приємно. Бо, на жаль, зараз спостерігаю в моді багато російських матюків. Я ще розумію, коли десь на фронті, але ж не серед дітей! До прикладу, в нас зараз дуже модний бренд POHUY. Вони виготовляють одяг і адаптують його для військових, які втратили кінцівки. Такий одяг був на одному з героїв "Кварталу 95" під час президентських виборів. Це гасло якось так хитро заходить – під "шумок" виробництва корисних речей для військових. А за що тоді воїни віддають свої життя? Щоб наші діти вживали російську лайку? Ось через це мені дуже шкода.

Тому нам потрібні серіали такої якості, з таким перекладом та озвучуванням. І зараз в Україні тривають дебати щодо того, чи потрібен український дубляж! І наша акторська спільнота гуртується довколо цього питання, щоб захистити дублювання українською мовою. Скільки сьогодні українців, яким це потрібно, розкидано по світу! Їх категорично не можна цього позбавляти! Я особисто пишаюся "Друзями", бо це справді якісна робота.

– Чи підтримуєте ви стосунки з партнером по серіалу "Друзі" – Євгеном Пашиним?

– Нещодавно зателефонував мені і каже: "Ой, я помилився номером!"( сміється). Спілкуємося, бачимося часто на студії.

– Також ви були голосом Анджеліни Джолі, Шерон Стоун, Джулії Робертс, Джоді Фостер, Кейт Бланшет та багатьох інших знаменитостей. Як проходили відбори? Чому обирали саме ваш голос?

– Я була першою жінкою на українському телебаченні, яка робила дубляж. Вибір був випадковим, тому що в той час викладала акторську майстерність на курсі кінорежисерів, де також викладав Станіслав Чернілевський, поет та мовознавець. На "1+1" якраз лише починалася історія з дубляжем, Станіслав запропонував мені спробувати, так і залишилась по сьогодні. Тоді ми не знали, що робити і як це працюватиме. Все почалося з реклами, потім пригадую перший фільм, ще до "Друзів" – "Основний інстинкт", озвучувала в ньому Шерон Стоун.

– Тобто продовжуєте займатись дубляжем і сьогодні? Також, я так розумію, залишилася робота в театрі, де ви працюєте вже понад 40 років. А зйомки у кіно? Бо за період з 2020 до 2024 року вказуються лише два серіали за вашою участю – "Колір пристрасті" та "Перевізниця".

– Так, мені дуже подобається дубляж, тому й досі ним займаюся! Також нещодавно відіграли прем'єру вистави "Марія Стюарт". Зараз у театр Івана Франка неможливо потрапити, просто театральний вибух! З Америки телефонують, просять дістати квитки на "Конотопську відьму". А за кіно, мабуть, немає оновленої інформації.

– Ви родом із Подільська (колишній Котовськ. – Ред.) Одеська області. Жага до акторства з'явилася ще там?

– У нас, у колишньому Котовську, була військова частина. Туди з чоловіком, який був військовим, приїхала балерина. Мені було п'ять років. Я закохалася в балет і почала мріяти про танці. Я дуже любила і досі люблю танцювати. Мене не годуй, а дай потанцювати (усміхається).

Коли вступала до Київського національного університету імені Карпенка-Карого, то в одному з іспитів я побачила танець, за що і зачепилася. Вивчила байку, монолог, вірш, але головне для мене був танець.

– Чи маєте улюблену роль на сьогоднішній день?

– "Кураж" – вистава, на яку я ну дуже чекаю. Буквально за кілька днів до повномасштабного вторгнення ми зіграли танцювальну виставу "Кураж" у Театрі на Липках, без жодного тексту – фантастична вистава!

Зараз ми її поновлюємо. Наш хореограф Олексій Скляренко вже не на передовій, а відновлюється в Києві. Я би цю виставу возила по світу, тому що вона не вимагає жодного перекладу, але має дуже глибокий сенс, зрозумілий без тексту.

Вчора трохи перепрацювала, почала згадувати всі номери, тому сьогодні трошки недобре почуваюсь – голова крутиться. Я ж уже не молода дівчина, а танцювати все одно хочу!(усміхається).

– Мені було боляче слухати одне з ваших інтерв'ю, коли вже тривала війна на Донбасі, де ви розповідали про окремі гримерки, окреме обслуговування для російського актора, або коли українсього актора на знімальному майданчику в Україні просили вийти переодягнутися надворі, щоб у російського актора був комфорт. Чому ми дозволяли оцю меншовартість на своїй же землі?

– Ми самі себе принижуємо і потім хочемо, щоб нас не принижували.

– Ще одна ваша цитата з того періоду стосовно досить розслабленого стилю українців: "Невже нам потрібно, щоб воно так підійшло близенько до Києва, щоб ми згуртувалися?" Що, власне, і стається 24 лютого 2022 року... Яким вам запам'ятався той день?

– Для кожної людини це був шок. Хоча до того я їздила на фронт, була в окопах і під аеропортом у Донецьку. Виступали по селах, де одна вулиця наша, а наступна – уже сепаратистська, тобто там уже ворог і я думала, що не ляклива. Але в той момент, коли вранці почула вибух, одразу прокинулася і зрозуміла, що це не феєрверк. Я заніміла, не знала, що робити. Потім почалися підвали...

Трохи пізніше поїхала до Львова на кілька тижнів. За допомогою міжнародної організіації, яка виникла моментально, збирали допомогу на лінію фронту нашим хлопцям. Багато людей писало мені з проханням допомогти, бо не було що їсти. Ми купували все, що бачили, пакували, просили у водіїв вантажних машин передавати або потягами чи Новою поштою. Мені здавалося, що те, що я робила – мало, але мені писали, що багато кого врятувала від голоду.

Потім повернулася до Києва. Наразі у мене таке враження, що я ще не вийшла з того життя. Хоча життя перекрутилося, і зараз бачиш його з іншої точки – весь цей абсурд, що відбувається ...

– Помічаєте зміни в українському суспільстві після повномасштабного вторгнення?

– Почали говорити українською мовою. Зараз я чую переважно українську мову.

– А в гримерках театру Івана Франка також заговорили? (в одному інтерв'ю Лариса Руснак розповідала, що незважаючи на воєнні дії на Донбасі, в театрі продовжували спілкуватися між собою російською мовою. – Авт.)

– Так, заговорили (усміхається). До речі, серіал "Колір пристрасті", що ви згадували, знімався російською мовою. Його режисер років десять жив в Україні, а я ще раніше у нього знімалась. Якось я запитала в нього, – а тоді ще натяку не було на війну, – чи розуміє він, що знімати російською мовою зараз – це питання життя і смерті. Але чула у відповідь, що "фільм продають у різні країни і до зйомок не причетний жоден російський актор". Тоді ми жили всі в таких умовах.

Вже зараз більшість тих акторів перейшли на українську мову, а тоді у мене складалося враження, що на знімальному майданчику зі мною говорять українською мовою, ніби я – неповноцінна людина чи наче мені роблять послугу. Адже всі люди як люди – "говорят по-русски".

– А звідки у вас така любов до української мови? Адже ви зростали в російськомовному середовищі.

– Мені пощастило, бо десь років 20 тому до нас у театр прийшов Андрій Приходько, режисер із Харкова, який грав і ставив у Фоменко в Москві (Московський театр "Майстерня Петра Фоменка). Покійний Фоменко був просто фантастичний режисер. Такий, знаєте, що до душі торкається.

Так ось, Андрій, пропрацювавши там 13 років, покинув Москву, свої там можливості і приїхав в Україну. Фоменко навчив його відчувати своє коріння і через це коріння передавати свої емоції, відчуття до того, що ти робиш. Андрій приїхав в Україну з московською дружиною, яка заговорила українською мовою. Біля нього неможливо було спілкуватися російською – сварився з усіма! І тоді він дав мені якийсь такий поштовх усвідомлення! Бо я згадала, як у нас в інституті було три курси – два українських і один російський. І як я з такою заздрістю дивилась на них, як на вищий ґатунок, як хотілося бути поближче до них, відчувати себе там своєю! Боже мій, Боже мій! З часом у мене був такий сором! Бо це як придушити свою маму, а полюбити якусь тьотю.

– Ви були одним із ініціатором звернення українських акторів до російських з проханням не підтримувати політику Володимира Путіна щодо анексії Крима та воєнних дій на Донбасі. Тоді було недостатньо підтримки серед російських колег. Чи проявили вони себе хоч якось після повномасштабного вторгнення?

– Ні, ніяк. Ба більше, театр Фоменка, про який я вам розповідала, яким свого часу так захоплювалась, їздить на підтримку "ДНР", а один із акторів зіграв "свідка" того, як українці нібито вбивали в Бучі людей! А ще нещодавно я дізналась, що мене вважали російською акторкою і шукали серед російських акторів!

Є актриса Катя Кузнецова, яка знімаласьу Росії та на початку повномасштабного вторгення повернувалась в Україну. Ще Олексій Горбунов, Анатолій Пашинін, який зараз на фронті – це ті кого знаю, що працювали там і повернулися.

Зрозуміло, що світ дуже змінився. Я не маю права нікого засуджувати, це всередині мене. Моя історія сприйняття світу досить болюча. Зараз дуже багато працюю з психологом, щоб втриматися на плаву, не збожеволіти. Коли місяцями не спиш через вибухи за вікном, а зранку їдеш на роботу з червоними очима і граєш виставу, то буває складно. Одного разу психолог сказав мені:" Уяви, що кожна людина – це пляшка газованої води і кришечка підкручена, а ти допомагаєш цю кришку відкрити! Людям треба, щоб емоції вийшли! Щоб вони плакали, сміялися! Я тебе одну лікую, а ти не уявляєш, скількох людей лікуєш ти і яку роботу робиш!" Я маю щастя відчувати цей біль, ці сльози, бо думаю, для чого зараз всім театр? Але театр переповнений.

Ми думали за поїздки на фронт з Адою Миколаївною Роговцевою. І ще там нас кілька артистів. От це потрібно? Військові приходили на наші виступи, часом спали, бо втомлені. Але потім запитуєш їх: а вам це потрібно? А у відповідь: не уявляєте наскільки – це ж зв'язок із зовнішнім світом, що нас чують, що ми тут недарма це робимо! Хоча туди вже і не пускають, лише в Харків та громади.

Зараз інша проблема – виступи в реабілітаційних центрах. Тут часом не знаєш, чим цивільних зацікавити, а для фронту інша програма. В реабілітаційних центрах бачиш – такі хлопці здорові, деякі ще усміхаються, а інші... І що б ти не робив – біла стіна. А скільки в нас таких лежить в Україні? А зустрічі з мамами, які чекають, в яких діти пропали без вісти? Для них щось читати... А їм треба, щоб з ними хтось плакав, хтось обіймав, чув, що вони не самі на цьому світі... Отаке в нас життя зараз (усміхається крізь сльози). Але приходиш додому і десь маєш брати сили для того, щоб далі йти, далі допомагати...

– Пригадуєте участь у програмі Нового каналу "Готовий на все"? За правилами, щоб здійснити мрію дорогої людини, потрібно було зробити щось екстремальне. Для того, щоб у вашого сина була можливість поїхати подивитися, як навчають кіномистецтва у Лондонській академії, вам довелося залізти у клітку з алігаторами. Через 20 років виникають двоякі відчуття від цієї програми, а ще коментар ведучого Юрія Горбунова. Мовляв, можна і відмовитися від участі – у Карпенка-Карого теж непогано.

– Зрозуміло, що тоді ми думали, що добре всюди, лише не в Україні. Але насправді мною керувало не це. Мені дуже подобаються випробування як такі – не заради чогось, а заради авантюри, задовільнити свою цікавість, зробити щось нове.

До прикладу, в 48 років я стала на пуанти, бо режисер так захотів. То це те саме, що до крокодила піти, розумієте? Потім він передумав, але на пуанти я все-таки стала! І це був ще один інструмент для моєї професії.

Тому це не було особисто для мене, що щось краще в Європі, бо я до цього сім років жила в Швейцарії зі своїм сином. Це було випробування заради випробування.

– Кілька років тому ви зізнавалися, що лише почали пізнавати себе, бо завжди дуже багато працювали і не було часу замислюватися. Чи є у вас відповідь сьогодні – хто така Лариса Руснак?

– Нема, це неможливо. Це такий шлях безкінечний... Я дуже щаслива, що я живу, можу сміятися, плакати, переживати, працювати. Я дуже люблю музику, веду концерти класичної музики і ними надихаюся. До повномасштабного вторгнення підбирала та читала вірші українських поетів з камерним гуртом "Фрески", сподіваюся, що цей проєкт ще відновиться. Нещодавно відвідала виставку Анжеліки Рудницької, у якої особливий талант – надихати. Я люблю людей, які мене надихають.

А ще люблю, що у мене за вікном калачі червоні насаджені, тополя – що у мене так гарно. І Бог дає такі подарунки, які я маю...

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з Лілею Подкопаєвою – про біль війни, мову, гордість за сина Вадима і трагедію Ані Лорак.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!