Олег Котенко: У Маріуполі зниклих безвісти десятки тисяч. Але заявок немає – подавати нікому

“Чоловік пропав більше року тому. На Донеччині. Всюди зверталася, всюди просила – жодної звістки. Дзвонять і пишуть тільки шахраї, я вже з першого слова їх пізнаю,” – каже Марія з Київщини. “На брата прийшла похоронка - без тіла. Потім сказали, що зник. Потім – ніби полон. І більше двох років ніякої певності. Молимося!” - розповідає Валерій із Харківської області.

Війна змусила безліч сімей жити, то сподіваючись, то впадаючи у відчай. За офіційними даними, у Єдиний реєстр осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, внесено дані про понад 37 тисяч осіб – військових, цивільних, дітей.

Що криється за цією цифрою, чому не завжди можна говорити родичам так, як воно є, чим відрізняється розшук від пошуку, Коротко про розповів керівник ГО “Група Патріот”, колишній уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, Олег Котенко.

Вдень на двох операторів могло бути до 1000 дзвінків

- Олеже, відомо, що ви пішли з державної посади, але продовжуєте займатися пошуком безвісти зниклих. Ви і ваша команда.

- Так, бо маємо такий досвід ще з 2014 року. Я сам з Донеччини, народився у Краматорську, довгий час жив у Слов’янську. Коли Слов’янськ захопили сепаратисти, там залишилися друзі, які давали інфомацію про противника, а я передавав її до спецслужб. Коли ці люди потрапили в полон, я почав займатися їх звільненням.

З розвитком бойових дій, коли полонені вже були і серед військових, утворилася наша група, яку назвали “Патріот”. Такий позивний був у мене на Майдані, так я представлявся, коли вів переговори з противником. Мої товариші теж так себе називали під час перемовин. У 2015 році групу зареєстрували як громадську організацію.

З 2014 року і до повномасштабного вторгнення нам вдалося звільнили з полону близько 300 людей і розшукати понад 150 зниклих безвісти. Тобто на 24.02.2022 у нас уже працювали злагоджені пошукові групи.

- Ви співробітничали зі спецслужбами?

- Звісно, так. І зі спецслужбами, і з державними органами. За нашої участі у 2018 році був ухвалений Закон України “Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин”. На жаль, на повну силу він не запрацював. Через два роки до цього питання повернулися і створили комісію по безвісти зниклим. Однак і тут провели кілька засідань, та й по тому.

Сталося так, що з початком повномасштабної російської агресії наша гаряча лінія 0 800 339 247 фактично єдина була відкрита для родичів зниклих. І люди почали телефонувати. Вдень на двох операторів могло бути від 500 до 1000 дзвінків. Довелося терміново розширювати кол-центр.

Не почувався чиновником, швидше волонтером

- Де ви зустріли війну?

- 23 лютого я був у Донецькій області, де ми вели інформаційну роботу, а 26-го терміново повернувся до Києва. Наша група мала військовий досвід, тому отримали дозвіл на зброю і пішли захищати столицю. В офісі залишилися тільки наші дівчата. Вони нікуди не виїхали, і моя сім’я також.

Коли ворог відступив з Київської області, я поїхав під Авдіївку. Там вперше отримав телефоном пропозицію очолити офіс Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. Спершу відмовився, але через тиждень мене викликали до Києва, я побачив там багато однодумців і дав згоду. За умови, що працюватиму так, як бачу цю роботу.

- Посада була при Міністерстві реінтеграції. Державна служба накладає певні обмеження на особисте бачення місії?

- Я не почувався чиновником, швидше волонтером. Ця посада була продовженням роботи нашої громадської організації. Працювала та сама “гаряча лінія”, працювали вже сформовані пошукові групи - як на Київщині, так і по лінії фронту. Нашу базу даних ми поєднали з базою Національного інформаційного бюро.

Перше, що я запропонував – це зустрічатися з рідними і надавати їм інформацію. А такого не було, щоб представник державного органу спілкувався з сім’ями напряму. Також ми відкрили у кожному регіоні свої представництва, щоб людям не доводилося здалеку їздити до Києва, вони і зараз працюють. Ми намагалися допомогти всім. Єдина проблема, що зниклих і полонених було вже дуже багато.

- Чому вашу організацію розформували?

- Скажемо так: функції перерозподілили. Перемовини про повернення тіл передали Координаційному штабу з питань поводження з військовополоненими. Діяльністю пошукових груп відає Генштаб ЗСУ. Роботу з Єдиним реєстром зниклих безвісти за особливих обставин доручили МВС, де уповноваженим став Артур Добросердов. Ми повернулися у статус громадської організації.

Однак я не вважаю, що система ідеальна. Реєстр зниклих безвісти був запущений у травні 2023 року. Зараз ми б’ємося над тим, щоб внести зміни до закону про нього. Бо неправильно, що доступ має тільки МВС, реєстром мають користуватися спецслужби, МОЗ, прикордонники, представники пошукових груп. Беручи заяву про зниклого, Нацполіція не може перевірити, що людина дійсно зникла за особливих обставин. Це мають перевіряти також інші органи.

Обставини особливі, але ситуації можуть бути різними

- Особливі обставини – це війна і все, що з нею пов’язане?

- Так, але ситуації бувають різні. Наприклад, до нас звертаються люди, які розшукують свого родича. А він правдами чи неправдами поїхав за кордон і не дає про себе знати. Багато було звернень від родин колаборантів. Тобто людина перейшла на бік ворога, десь зникла, а її батьки на підконтрольній території і хочуть отримувати пенсію по втраті годувальника. Уповноважений при МВС про це не може знати, можуть знати спецслужби.

Ще є таке поняття, як СЗЧ – самовільне залишення військової частини. Людина пішла на війну, пропала на полі бою, частина записує її як “зникла безвісти”. А чоловік просто кинув зброю, попростував додому і там переховується. А рідні прикривають - подають як на зниклого. Це, звичайно, поодинокі ситуації, але вони є.

Коли з військовими все зрозуміло – людина зникла, виконуючи завдання, то за цивільних ми можемо отримати інформацію тільки від родичів, знайомих. Але таку заявку, може, вже нікому подавати. Наприклад, коли загинула вся сім’я. Як у Маріуполі, де загиблих і зниклих десятки тисяч. Це люди, долю яких ми також маємо встановити, але заявок немає – подавати нікому. Отже, і в реєстрі немає прізвищ.

- Виходить, що цифра понад 37 000, яку назвав омбудсмен Дмитро Лубінець, може бути применшеною від реальної кількості загублених серед війни?

- Саме так. З дітьми теж дуже непроста ситуація, тому зараз ми працюємо над тим, щоб вони були виділені в окремий реєстр.

Ми маємо розрізнити, за кого з дітей відповідає держава, за кого – батьки. На окупованих територіях залишилося багато сиротинців. Тут заявником виступає держава, прізвища цих дітей відомі. Але залишились і інтернати, куди дітей здали батьки, а самі кудись поїхали. Інтернат могли перевезти з Херсону до Волгограда. Одні батьки просять дітей повернути, інші – ні. А є ще сім’ї, які самі поїхали з дітьми в Росію.

Найтрагічніша четверта категорія – діти, які загинули разом з батьками. Вони також у статистиці безвісти зниклих. Але як розшукувати? Якщо звільнимо території і знайдемо місце поховання, ми не зможемо ідентифікувати тіла, бо немає ДНК – ні з чим порівнювати...

Знаємо, де могила, але не можемо казати. Поки не буде тіла

- Я говорила з родичами зниклих безвісти. Майже всі впевнені або так вдають, що їх рідних ніхто не шукає. Як насправді?

- Єдиним органом, який займається розшуком безвісти зниклих, байдуже, за яких обставин, є Національна поліція. Пошуком тіл загиблих займається CIMIC – це структура військово-цивільного співробітництва у ЗСУ. Наша організація займається і розшуком, і пошуком за домовленістю з Генштабом.

Я поясню, чому ці поняття розрізняються.

Розшук - це коли волонтерська організація має групи, які моніторять соцмережі, телеграм-канали, мають можливість неофіційно спілкуватися з людьми на окупованих територіях, добувають відомості через військових, які вийшли з бою. Тобто збирають інформацію про людину, про тих, хто її міг бачити, про локацію, де вона загинула чи потрапила в полон.

Коли територію звільнено, на неї виходять групи, які перевіряють локації. Хлопці можуть лежати там, де вбиті, можуть бути поховані місцевими. Оце і є пошук.

Коли я був уповноваженим, до нас приходили чимало волонтерских організацій, які хотіли допомагати в розшуку і пошуку. Коли організацію розформували, ми перепідписали меморандуми і продовждуємо співпрацювати. Єдине, нас все менше допускають до такої роботи... Але ж є інформація, що тіла там лежать, тому ми виходимо. Іноді навіть не на “нуль”, а на “мінус”.

- Ще родичі скаржаться, що ніде не можуть отримати інформацію. Командири відмовляються говорити, поліція розводить руками.

- У нас по кожному зниклому є інформація. Але не всю можна відкривати просто так, без підтвердження. І не все може бути оприлюднене. Типова ситуація: надаємо інформацію, щоб допомогти людині, сильно просимо не казати нікому. Як ви думаєте, скільки тримається таємниця? Лічені хвилини!

Або щодо окупованих територій. Я точно знаю, що людина загинула, знаю, де могила. А рідні впевнені, що чоловік у полоні. Як я можу їм сказати те, що знаю? Поки тіла не буде – ніяк.

І навіть якщо від орків передадуть тіло, може бути частковий збіг по ДНК. Ми впізнаємо, що це розшукуваний, але не можемо казати про це напевне рідним. Просимо їх написати клопотання слідчому про повторний аналіз ДНК.

На одного слідчого і воєнні злочини, і розшук, і побутові вбивства

- Алгоритм пошуку рідної людини широко розписаний у соцмережах. Але є нюанс. Адвокати радять одразу писати заяву у Нацполіцію, ваша організація – спершу звертатися до ТЦК та СП.

- Я поясню чому. Алгоритм розроблявся, коли я був уповноваженим. Реєстр в тому вигляді, як зараз, ще не працював. Списки розшукуваних – військових та цивільних - формувала Нацполіція. Це була перша інстанція, куди зверталися.

Коли реєстр запрацював офіційно, його наповнювачами стали не тільки рідні зниклого, а й Генеральний штаб. Військові повідомляють, хто не вийшов з поля бою. І протягом трьох днів надають інформацію в ТЦК та СП, який є буфером між військовими та цивільними. Тому ми й змінили алгоритм.

Тут є ще такий момент: військовий може не виходити на зв’язок 5 днів, родичі подають заяву в поліцію. Призначається слідчий, справа вносится до Єдиного реєстру досудових розслідувань, а хлопець телефонує і каже, що не міг зарядити телефон.

А от коли мова йде про цивільну особу, треба одразу звертатися в поліцію.

- Як швидко має надійти відповідь від ТЦК та СП?

- За терміни точно не скажу, але знаю, що вони відповідають дуже швидко. Навіть миттєво – просто по телефону. Потім, коли людина приходить, їй вручають сповіщення. З ним треба йти писати заяву до поліції.

- На поліцію якраз найбільше нарікань щодо того, що нічого не знають, нічого не роблять.

- Це не так, але проблема є. Я весь час пропонував, щоб у Нацполіції зробили Департамент війни – як у Офісі генпрокурора. І все, що стосуєтться воєнних злочинів, безвісти зниклих, полонених, там зосередити. Але – ні. Все покладається на звичайного слідчого, а на нього одного може припадати від 700 справ до 3000. Це і воєнні злочини, і розшук, банальні крадіжки, побутові вбивства. Все складається до купи.

По загиблих хлопцях з "Азовсталі" досі тривають експертизи

- Окрім заяви в поліцію, юристи радять писати до омбудсмена, в Міжнародне товариство Червоного Хреста, робочу групу ООН, ледь не до президента. Це має сенс? Бо відповіді стандартні: чекайте.

- Якщо ми скажемо, що сенсу немає, люди все одно будуть писати. Це певне психологічне розвантаження. Вони розуміють, що зробили все для пошуку рідної людини. Тому я теж раджу писати до всіх, потім зробити аналіз, що дієво, що - ні. Єдине, не варто писати маловідомим ГО чи волонтерським групам, які пропонують послуги по розшуку. Є ризик нарватися на шахраїв чи агентів російських спецслужб.

- Написавши заяву в поліцію, родичі здають зразок ДНК. Як швидко відбувається ідентифікація, якщо знайдене тіло загиблого?

- Взяти зразок ДНК у родича – це кілька хвилин. У слідчого є спеціальний набір, щіточкою береться мазок з рота, і людина собі йде. Щодо ДНК загиблого, то тут все залежить від стану знайдених решток. Я наведу приклад: в травні – червні 2022 року ми забирали загиблих хлопців з "Азовсталі". По них досі ідуть експертизи. Бо тіла лежали в рефрижераторах один на одному і не були заморожені.

Бувають випадки, коли з першого разу неможливо виділити ДНК. Бувають, звісно поодинокі, коли зберігся одяг, збереглося посвідчення особи, а ДНК не збігається. Бо аналіз брали у дитини бійця, а то може бути... не його син.

Родичам зниклих доводиться запасатися терпінням. Тіло не можуть віддати, поки не буде збігу по ДНК. Бо можу назвати десятки випадків, коли поховали Сергія, а то виявився не Сергій.

Оголошення в соцмережах нічого не дають

- Влітку 2022 року був ухвалений Закон “Про державну реєстрацію геномної інформації людини”. Яка його доля?

- Цей закон ухвалили, коли я був на посаді уповноваженого. Він передбачає, що людина, яка йде воювати, здає аналіз ДНК, і результат підшивають в особову справу. МВС із цим завданням справилося на відмінно. Ми допомогли їм знайти 300 000 реагентів для відбору ДНК, і кожний співробітник, який вирушає у зону бойових дій, здає зразок.

А у ЗСУ проблема досі є. Ми працювали над цим питанням, Червоний Хрест обіцяв допомогти, але я знаю, що поки реагентів для ДНК не отримали.

Мушу зауважити, що не тільки ДНК може полегшити впізнання загиблого. Ми зараз прописали законопроєкт про стоматологічну експертизу. Бо коли боєць згорів у танку, ми не маємо можливості забрати нічого, крім черепа. На жаль, проштовхнути цю ідею поки не можемо. Є багато напрацювань, які треба довести до логічного кінця.

- Робиться багато застережень щодо поширення інформації про зниклого безвісти. Але родичі все одно викладають у соцмережі фото у військовій формі, зі броєю, з назвою військових частин. Чим це небезпечно?

- Російські спецслужби хочуть якомога більше знати про бійців, які зникли безвісти. І доволі складно пояснити рідним, що розлога інформація на руку ворогові. Можливо, хтось з тих, кого ми розшукуємо, в полоні, називається рядовим, а рідні виставили, що він офіцер. Це ускладнить стан полоненого.

Погано, коли від сім’ї виставляє інформацію кілька людей. На цьому добре грають шахраї.

 Якщо все ж вирішили викласти інформацію про зниклого в мережу, то фото має бути в цивільному, без вказівки військової частини. Але насправді такі оголошення нічого не дають.

- Люди сподіваються на побратимів зниклого, на тих, хто повернувся з полону.

- З побратимами рідні і так спілкуються. А ті, хто повернувся з полону, не впізнають людину на фото, де вона гарна та здорова. Бо в полоні бачили худу, зморену, побиту, полисивілу – зовсім іншу. Крім того, ті, хто повернулися з полону, мають ПТСР. Вони можуть щось казати, а потім не пригадати цього.

Тому всі ці оголошення у соцмережах є нічим іншим, як морально-психологічним розвантаженням для родичів зниклих. Вони зробили все, що могли...