"Нас заколисують казочками". Сашко Лірник – про брехню з телевізора, скандальний номер "Кварталу 95" та дієвість російської пропаганди

Сашко Лірник – український письменник, казкар, за сценаріями якого знято популярні фільми "Пекельна хоругва, або Різдво козацьке" та "Чорний козак". На його казках виросло не одне покоління українців.

В інтерв’ю OBOZ.UA популярний літератор розповів, чому зараз не може писати про війну, а також різко відреагував на скандал, у який втрапив "Квартал 95". Гумористи оприлюднили номер, де, на думку користувачів соцмереж, дозволяють собі принижувати тих, хто носить військову форму.

– Сашку, як вам живеться під час війни?

– Погано живеться, бо всі думки про одне. Якби не тримався зубами за роботу, то, мабуть би, вже, вибачте, здохнув. Але що буду жалітися? Всі так зараз живуть. Друзі гинуть, діти гарних українців… Я нічого не пишу про війну, настільки велика рана. Намагаюся триматися за те, що добре вмію, – творчість для дітей. Пишу зараз багато речей, але такі, знаєш, світоглядні, які завжди будуть вічними.

На мою думку, про війну має право творити зараз лише той, хто в окопі сидить. Ото його слова лише і правдиві. А паразитувати на цьому не хочу, не буду, та й не вмію такого. Що я буду розказувати, якщо сам там не був, пороху не нюхав? Про минулі часи, нашу давню історію – там можна шукати філософські сенси. А про теперішню війну – зараз це має бути документалістика максимум.

– Один з останніх дописів на вашій сторінці в Facebook присвячений скандальному номеру "Кварталу 95", де ви припустили, що "кварталівщина" – то операція ФСБ, щоб українці відмовилися захищати Україну. Як думаєте, чому люди підтримують аплодисментами такі виступи?

– Скажу так: будь-яке суспільство складається з патріотів, пасіонаріїв – людей, які мають бажання й потенціал змінювати світ на краще, ретроградів – ворогів прогресу, тих, які прагнуть повернути минуле, а ще якоїсь частини, вибачте, бидла. І от цю частину українців війна ніяк не обходить і не цікавить. Вони – ухилянти, і пишаються цим. І їхні потреби – суто тваринні. Хлопці, які гинуть, їх теж захищають, але в цих людей немає ні грама совісті, ні грама поняття про це.

Я взагалі не розумію, як таке може знімати та випускати в ефір "Квартал 95". Це страшний злочин проти нас усіх. І за це має бути покарання. Не треба зважати на всілякі їхні відмовки, що донатять, допомагають фронту. Ваші гроші криваві, вони не потрібні. У мене ось слова про війну на папір не кладуться, а вони над військовими потішаються. Згадався гарний англійський вислів: у будинку повішеника не жартують про мотузку. Під час війни, коли такі свіжі рани… Це не смішно!

Це не той варіант, коли гумор підтримує. Це варіант, коли знецінює. І от ті, хто таке дивиться, "лайкає", дякує оплесками – зрозуміло, що їм байдуже, хто над ними сидить. Аби в пельку пива залити та погиготіти – більше нічого не цікаво. А от коли торкнеться біда їх особисто, будуть плакати кривавими сльозами. Але вони сподіваються, що не торкнеться.

А "кварталівці" та такі, як вони, не асоціюють себе з Україною. "Не можете служити Богу і мамоні" – вислів з Євангелія. У сучасній мові "служити мамоні" – це дбати лише про збагачення. А вони не бачать різниці, кому служити. Ніби патріотичні, на українську мову перейшли. Але залишилися бидлом, яке лише стриже "купони" з цієї бідної країни. Як припече, втечуть за кордон, у кожного десь там є хатиночка.

– А як боротися з цим?

– Я не знаю, бо не є державним діячем. У нас війна, країна має перейти на військові рейки, принаймні хоча б в інформаційній політиці. Натомість нам показують у телевізорі, як все добре, мовляв, завтра будемо каву в Криму пити. А люди гинуть, але нас замість правди казочками заколисують. І гиготіння час від часу шумом підставляють в ефір.

Звичайно, не можна постійно лише плакати, треба і усміхатися. Але гумор цей має бути здоровим. Зараз не той час, коли можна сміятися над військовими. Я в "совку" виріс, пам'ятаю багато чого. Ну над німцями сміялися, але щоб своїх обсміювати та знецінювати? Це гріх тяжкий. Ти ж з України, хіба в тебе ніхто не воює? Я рота не можу відкрити, довго підбираю слова, коли виступаю перед військовими, а вони от так.

Днями ми проводили книжковий фестиваль у столиці, дуже багато військових підходили. Казали (мені приємно було): "Ми на передку нічого не можемо дивитись – ні кіна ніякого, нічого. Лише ваші казки дивимося на YouTube". Ну бо вони про вічне – маму, дітей, батьківщину. Ви ще подумайте про таке: хто буде воювати, якщо не стане мотивації? У росіян є мотивація, бо їх накачують з ранку до вечора пропагандою. А у нас навпаки – все йде на розлюднення.

Як можна, наприклад, футболку продавати з написом "ухилянт"? Такі люди мають бути покарані. Але влада нічого не робить через відсутність української державної політики. А уявіть, як таке бачити людині, в якої воюють рідні і вона боїться кожного дзвінка з невідомого номера, не спить та не їсть – так переживає. А їй показують отаке… Я не знаю, хто ці жарти пише, точніше – знаю. Це люди, якім байдуже на Україну. Я сьогодні о шостій ранку возив сина у військкомат, щоб поновити облікові дані. А вони ж не стоять. А якщо стоять, їх не забирають, бо мають броні. І гиготять собі. Це за межею.

Має бути кримінальна відповідальність зрештою. За збиткування над військовими, приниження тощо. Чув, що думають про таке депутати, але щось підказує, що нічого з цього не буде. І тому виходить: з одного боку ворог нападає, а з іншого – свої підгризають, як щури. І вони не дурні, прекрасно розуміють, що роблять. А ми продовжуємо зазнавати втрат – особисто в мене їх вже дуже багато.

– Одна з цих втрат – раптова смерть вашого друга, письменника Дмитра Капранова…

– Смерть Дмитра – це втрата шматку мого життя. Завдяки братикам (так їх завжди називаю) я і казкарем став, і почав займатися письменництвом. Це вони мене витягли. Вперше виступив як письменник саме на їхньому українському фестивалі в Москві, куди приїхав до них із Мурманська. Брати Капранови – це титанічні особи, для України неоцінені. Мене дуже вразило, що на похорон Дмитра ніхто не прийшов від чинної влади. Капранови – це люди, які цю державу робили, творили, піднімали. А ви користуєтесь, паразитуєте і навіть не подякуєте. От чому так? Бо це не їхня країна, не їхній народ.

– Сашку, а розкажіть про період, коли мешкали в Росії. Як вас занесло до того Мурманська?

– Це було ще за часів Радянського Союзу. Тоді така політика була – перемішувати національності, щоб створити один совєтський народ. Українців посилали на Північ та Далекий Схід, а сюди присилали росіян. Я закінчував морський університет в Одесі, за професією – кораблебудівник. Це зараз отримав диплом і шукаєш роботу. Тоді мусив їхати за розподіленням, куди скажуть. Дехто потім повернувся, як я, а хто прижився – залишився. Я не міг там жити. І вже на другий рік створив українське земляцтво. Ми там недільну школу мали, газету видавали.

Однак при нагоді все покинув – роботу, житло. І повернувся сюди – фактично на голе місце. Пішов на будівництво простим робітником. І слід сказати, що доволі довго там пропрацював. І лише потім почав займатися тим, що давно треба було робити: видавати свої казки. А Капранови мене завжди підтримували. Коли вони повернулися з Москви, де якийсь час мешкали, я вже був тут. Вони в мене і в кіно знімалися. У сценарій фільму "Чорний козак" я спеціально прописав ролі для них. Ці хлопці – моє життя.

– На похороні Дмитра Капранова ви сказали в коментарі нашому виданню, що, як казкар, бачите потойбічний світ.От скажіть як людина, яка знайома з містикою, чому росіяни на це не звернули увагу? Чому від самого початку не зрозуміли, що не варто на нас нападати, бо "буде тобі, враже, так, як відьма скаже"?

– Вони нападають не тому, що є якась причина. Це психологія орди – захоплювати та поглинати інші народи. І те, що Україна відбивається, відбувається саме тому, що ми закорінили цю землю. Окрім того, ми люди з іншою ментальністю. Вони – цар сказав, падають навколішки і гузицю йому цілують. А в нас (завжди наводжу цей приклад), коли гетьмана обирали, на голову багно клали, щоб знав, звідки виліз. Це в мене і у фільмі "Пекельна хоругва, або Різдво козацьке" є. Оце наша психологія: ми не робимо з людей богів, не поклоняємося владі. На Росії один поліцейський ганяє тисячу протестантів, всі від нього тікають. А в нас навпаки – всі б’ються.

– Що вас особливо вразило, коли ви досліджували українські традиції, яких зазвичай багато в казках?

– Колись у мене був родич – дядько Женя, царство йому небесне. До речі, він жив у Росії. Але довгий час досліджував літопис нашого роду. І коли помер, з'ясувалося, що заповідав передати ті папери мені. Я читав цю історію. Там описано, наприклад, що коли лишилися в нашому роді двоє сиріт, їх взяв до себе жити дуже далекий родич. І виховував як своїх. І потім свій спадок розділив порівну – між рідними та чужими дітьми. Для українців чужих дітей не буває, ми всі родичі. І наше завдання – зберегти наші унікальні традиції, відчуття рідності. Мене ж теж виховували при "совку" – прагнули зробити радянською людиною, однак родина (батьки були вчителями) вкладала і інші цінності.

– А як ви з себе витравлювати потім цю радянщину?

– Не треба було нічого витравлювати. Я знав: це – моє, а це – чуже. От і все. Чомусь дуже пам'ятаю свій захват, коли побачив вперше машину із українськими номерами. Я аж дихати не міг від щастя! От воно – наше. А в Мурманську мене пробила на сльози інша історія. Приїхав на якесь свято український сільський хор. А я, як їх почув, просто розридався. Ніколи тих пісень, які вони співали, не знав, але воно все сидить у нас всередині. І в якийсь момент прокидається. Тому і кажуть, що в кожного українця вишиванка під шкірою вишита. І проявляється тоді, коли ворог груди шаблею січе. Високі слова, але сенс у цьому справді є.

Відчуття родини – теж на генетичному рівні. Це наша земля. Ми з трипільських часів нікуди не переїжджали. Це вони: тут – набігли, там – украли. Кочова орда, що не має прив’язки до дому. А у нас – є. Де б ти не був, а тягне назад – у двір, де народився. Може, вже його і не пам’ятаєш – а хочеться туди, душа просить.

– У Росії у вас залишилися рідні чи друзі?

– Друзі та похресник. Коли велика війна почалася, зателефонував, а вони мені: "Ой, ми в політику не ліземо!" І вже не спілкуємося, бо немає про що розмовляти. Ще один родич дзвонив з Москви та рідним сестрам розповідав, що вони "фашистки та бандерівки". Ті плакали: "Що ти городиш? Кожного року ж до нас приїжджав". Що тут казати: пропаганда за кілька років може змінити свідомість цілого народу.

– Дорога до казок у вас йде з дитинства?

– Так, але якийсь час якось і не думав, що буде моєю професією. Щось вигадував, писав – таке було завжди. Першу казочку створив у чотири роки, а потім – пішло-пішло. Ви знаєте, я був колись у селі, де батько народився, і мене вразило там таке. Ну, село як село, запущене, як усі поселення при комуняках. А двір одного чоловіка був просто заставлений весь скульптурами. Він звичайний колгоспник, а от так відчуває – хоче творити.

– А ви відчуваєте віддачу від дітей, яким даруєте свої казки?

– Оце мене і тримає на світі. Її за гроші не купиш. А нещодавно відчув таке щастя! Фестиваль "Книжкова країна", субота, вечір, купа людей. І тут їде дитина на самокаті, років п’яти, маленький хлопчик. І здалеку кричить: "Лірник Сашко! Лірник Сашко!". Всі завмерли. Зупинився переді мною і дуже серйозно: "Сашко Лірник, я хочу, щоб ти жив довго!".

А до цього я збирався помирати. Здавалося, що користі від мене вже мало, але, якщо дітям треба, то мушу ще потриматися. Коли військові підходять і кажуть, що на моїх казках виросли, та дякують за щасливе дитинство, мені дуже приємно. Але я би все своє на світі віддав, щоб ці діти не гинули.

– На своїй сторінці у Facebook ви часто публікуєте досить відверті та різкі дописи. Прилітає від хейтерів?

– Так, я різкий, то що тепер? Такий я є. Окрім того, втомився від того, коли – і вашим, і нашим. Ну якщо воно лайно, то чого маю казати, що це не так? Боятися мені немає чого, вже пожив. Хейтерів своїх знаю – періодично бачу, одні й ті самі вилазять. Ну хай собі пише гидотні коменти – мені начхати. Я ні з ким не сперечаюся, просто викладаю в мережу свої думки. І мені здається, що мислю правильно.

– За рахунок чого, на вашу думку, ми маємо тримати свій дух?

– Ой, ти таке питаєш… Були б маленькою країною, вже давно б загинули. А так тримаємося. А що робити далі? Продовжувати виховувати молоде покоління, бо традиції нас і збережуть – родинність, звичаї. І ще час працює на нас. "Совки" повимруть, проросійські – втечуть або загинуть, бо вони ж зараз ракети самі на себе, на свої міста наводять. Як кожна мама каже: перемелеться – борошно буде. Все стане на своє місце. Нічого вічного немає – ні війни, ні окупантів – вони теж закінчуються. А нам треба сильніше гуртуватися, бо лише так витримаємо навалу.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою Дар’єю Легейдою – про чоловіка в ЗСУ та відверто про теми, які вважає некоректними.

А ще на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою та телеведучою Талою Калатай – про переїзд до Норвегії, хейт українок за кордоном та уроки історії для російських "братів".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!