Журналістка Заріна Забріскі: «У цієї війни немає двох сторін. Є лише геноцид українського народу»

У вересні 2023 року американська журналістка почала працювати над фільмом про Херсон і протягом трьох місяців жила в прифронтовому місті, збираючи необхідний матеріал. У лютому 2024 року вона повернулася до Херсона та продовжує працювати над проєктом.

Заріна Забріскі (англ. Zarina Zabrisky) народилася в Санкт-Петербурзі, згодом переїхала до США, де у 2011 році почала кар’єру письменниці та журналістки. До того вона пробувала себе в різних професіях — працювала інструкторкою з кікбоксингу, перекладачкою, координаторкою подорожей і представницею з ділових зв’язків у Казахстані, вуличною художницею, масажисткою, моделлю. В часи Революції гідності Заріна почала підтримувати Україну, адже має українське коріння. Один із її проєктів — це The Arts Resistance, спроба організувати мистецький спротив дезінформації та російській агресії, який вона почала у 2015 році. Тоді ж вона стала писати про гібридну війну у своєму блозі для британського Byline media. А після початку повномасштабного вторгнення вона, а також її колеги воєнкор Джон Суїні, режисер Byline TV Кейлін Робертсон і воєнний фотограф Пол Конрой вирушили в Україну, щоб зафіксувати злочини Росії проти людей.

Перша документальна стрічка «Під смертоносним небом: Східний фронт України» була презентована на початку літа 2023 року — її показали в Києві, Одесі, Лондоні, Лос-Анджелесі та Сан-Франциско. Попри те, що в назві фільму йдеться про схід країни, в стрічці показано також життя людей у південних регіонах. До квітня Заріна перебувала в Херсоні та продовжувала знімати ще одну документальну стрічку. Детальніше про зйомки та життя в прифронтовому місті вона розповіла «Детектору медіа».

З Кейліном Робертсоном

Кейлін Робертсон і Джон Суїні знімають поблизу Херсона («Під смертоносним небом»), 2023

Пол Конрой, Джон Суїні та Кейлін Робертсон на Донбасі, 2023 рік

— Заріно, чому ви вирішили поїхати в Україну працювати воєнною кореспонденткою?

— У кожної людини є своя внутрішня потреба. Це ще казав художник Василь Кандинський. Так от, моя внутрішня потреба в тому, щоб бути тут. На початку повномасштабного вторгнення я задумувалася над тим, щоб піти в Інтернаціональний легіон, оскільки вмію користуватися зброєю. Але потім вирішила, що від мене буде більше користі як від журналістки — я вмію писати, розмовляю англійською, розумію українську та російську мови, і головне — хочу показати світу злочини, які чинить Росія проти України, як веде гібридну війну. Чи страшно мені працювати на лінії фронту? Зовсім ні. Я боюся мишей, а ще мені буває страшно їздити з одеськими таксистами. Проте висвітлювати події з лінії фронту — це моя робота, в якій я маю викладатися на всі 100%. Мені подобаються українці, я зустрічаю велику кількість цікавих людей, кожен із яких має свою історію.

Зйомки в Часовому Ярі

— В Україні ваші очікування збіглися з реальністю?

— Я була здивована тим, наскільки Україна різноманітна. Кожен регіон живе своїм життям та має певні особливості. Найбільше мені імпонує південь країни, зокрема Одеса. Проте, наприклад, і на сході також живуть прекрасні люди, які, до речі, патріотично налаштовані не менше, ніж жителі інших регіонів. Також мене здивувало те, як українці вміють самоорганізовуватися — люди об’єднуються і допомагають одне одному, існує потужний партизанський рух, а також продовжує розвиватися волонтерство. Український спротив надихає, і я сподіваюся, що нам вдалося відобразити це у своєму фільмі.

Пол Конрой і Джордж Ллевелін у Херсоні під час зйомок, грудень 2023 року

— Про що ваш фільм «Під смертоносним небом: східний фронт України»?

— Цей фільм став моєю відповіддю кремлівській пропаганді й тим наративам, які підтримують деякі голоси у США, Великій Британії та Європі, що нібито ця війна — несправжня. Але тут, в Україні, ми впевнилися у зворотному. Наша команда відвідала схід, Слобожанщину та Херсон. Ми хотіли продемонструвати ті воєнні злочини, які чинить Росія проти цивільного населення України й одночасно з цим заперечує їх. Зокрема, це використання незаконної зброї, такої як фосфорні бомби, а також катування мирних жителів. Деякі іноземні журналісти, які також висвітлюють цю війну, казали, що тут є дві сторони й необхідно показати, що думає Росія про цю війну. Але коли ми побачили те, що відбувається, на власні очі, то зрозуміли: тут немає двох сторін, а є лише геноцид українського народу.

Режисер Пол Конрой під час зйомок документального фільму про життя в Херсоні у вересні 2023 року

— Як відреагували глядачі на ваш фільм?

— Після презентації фільму я чула велику кількість відгуків типу «ми не знали, що насправді відбувається в Україні», люди дякували нам за те, що ми показуємо правду. Але як у Європі, так і на Заході існує певна «стіна»: люди не хочуть нічого чути про цю війну. Коли я розповідаю іноземцям, що я працюю воєнним кореспондентом в Україні, мало хто з них у відповідь може поцікавитися тим, що відбувається в Україні зараз. Мені від цього стає так прикро. Я зробила на своїй сторінці у твітері опитування: «Чому люди не цікавляться подіями в Україні?». Одна з відповідей привернула мою увагу: бо «they feel embarrassed», тобто людям незручно мене турбувати. Але це ж моя професія, це нормально. Я говорила з психологом на цю тему, і вона сказала, що це такий собі захист від дискомфорту.

— Що найбільше вразило вас під час зйомок у прифронтових територіях?

— Дуже боляче, коли гинуть люди, коли горять їхні будинки. Та не менш важко, коли ти бачиш, як страждають від війни найуразливіші, ті, хто не може потурбуватися про свою безпеку, — тварини. Якось, перебуваючи під Вугледаром, я потрапила під артобстріл. Унаслідок ворожої атаки постраждали будинки цивільних, уламками вбило собаку, а також поранило маленьке кошеня. Пам’ятаю, як я взяла маленького пухнастика в руки з надією, що зможу йому допомогти. Він кричав від болю, а через декілька секунд помер. Його життя просто вислизнуло з моїх рук. І тоді думаєш, в чому провинилося це маленьке кошеня, чому життя таке несправедливе?

— Чи були ситуації, коли вам не вдалося стримати сльози?

— У процесі зйомок був один момент, який увійшов у наш фільм, але мені хотілося, щоб він залишився за кадром. Коли ми працювали на сході України, познайомилися там із літнім подружжям. Їхній будинок був зруйнований унаслідок ворожого обстрілу, тому було прийнято рішення евакуювати стареньких до притулку в Краматорську. Їх привезли, але потім волонтери сказали, що немає коштів для подальшої евакуації подружжя разом. Тому чоловіка відправляють в одне місце, а його жінку в інше. І уявіть цю картину: людей, у яких нічого не залишилося окрім одне одного, розлучила доля. Я не змогла стримати сліз, а Кейлін усе це зафіксував на відео, зафіксував мої емоції.

— Які події плануєте висвітлити в майбутньому фільмі про Херсон?

— Я була в Херсоні одразу після звільнення українськими військовими. І коли я бачила, як херсонці зустрічають ЗСУ, — то було неймовірно. Я була вражена не лише як журналістка, а й просто як людина. Херсонці вийшли з українськими прапорами та сльозами на очах. І в той же день Росія почала обстрілювати місто. Ці обстріли ні на день не вщухають. Частина Херсона вже зруйнована. Також місто пережило і повінь унаслідок підриву греблі на Каховській ГЕС. Ми хочемо показати й екоцид, який Росія чинить на території України. Плануємо висвітлити абсолютно всю російську агресію та як у таких умовах живуть люди — від окупації до сьогодні. Також будемо використовувати субтитри англійською мовою, оскільки головне наше завдання — це показати іноземній аудиторії, які злочини чинить Росія.

— Як фінансуються зйомки?

— Так вийшло, що моя знайома колега-письменниця, яка живе та працює в Сан-Франциско, має родичів у Херсоні. Тому з початку повномасштабного вторгнення вона пильно стежила за новинами з міста та досліджувала мої роботи. Вона також була присутня на прем’єрі «Під смертоносним небом: східний фронт України», після чого вирішила допомогти мені та стала спонсоркою майбутнього фільму про Херсон. У нас невеликий бюджет, але нам вистачає і на роботу, і на життя в місті.

— Ви плануєте написати книжку про події в Херсоні?

— Так. Якщо говорити про фільм, то ми досить обмежені в таймінгу, але матеріалу накопичилося багато. Тому всі історії, які не вийдуть у фільмі, я опишу у своїй майбутній книжці про Херсон. Це буде моя розповідь про нашу команду журналістів і нашу роботу, а також, звісно, про життя в самому місті та про тих людей, які в ньому живуть. Пол зараз займається опублікуванням «Краматорського щоденника». Але я вирішила присвятити свою книжку Херсону.

Фото надані Заріною Забріскі