«Порцелянова війна»: поетичне кіно про те, як російському безуму руйнування протистоять краса і твердість

На кінофестивалі «Санденс» фільм отримав Гран-прі в конкурсі американської документалістики. «Порцелянова війна» оповідає про Славу, його дружину Аню Стасенко та їхнього близького друга Андрія Стефанова.

Починається все максимально безтурботно: в залитому сонцем гаю Аня, сміючись, видуває кульбабку Славі в обличчя, поруч крутиться радісний песик, насіння на білих парасольках красиво опускається на землю, на звуковій доріжці розігрівається «Даха Браха». Аня стрибає в ставок, песик Фродо несеться крізь траву, «Даха Браха» за кадром тьохкає, дзвенить, музикує, наче цілий оркестр птахів, Андрій у смішній затишній панамці йде лукою, квіти й бірюзові бабки поєднуються помахами монтажних ножиць з фарбами та порцеляною, по діагоналі екрана догоряє розстріляна, розтерзана багатоповерхівка.

Тема митців і війни всі ці 26 місяців — сталий, вивірений багатьма руками й очима лейтмотив. Митці воюють, митці творять. Гармати задають ритм музам. Чи багато нового тут можна сказати — залежить зокрема від винахідливості режисерів.

«Порцелянова війна» взагалі мала спочатку бути короткою анімацією. Слава й Аня — знані майстри авторської порцеляни, визнані у світі, значна частина їхніх робіт — надто ж зараз, після успіху фільму — йде на вимогливий і перенасичений американський ринок. Власне, співрежисер Брендан Белломо спочатку й хотів оживити порцелянові фігурки в анімації. Проте війна змінила і тривалість, і жанр проєкту.

Насправді тут вистачає цілком публіцистичних прийомів. Слава за кадром старанно пояснює геополітичну ситуацію, пастку Будапештського меморандуму, причину, чому він узявся навчати основ стрільби вчорашніх цивільних (бо «в Україні це війна професійних нападників проти захисників-аматорів»). Є перебивки новинними сюжетами про чергові обстріли, є накладені звуки повітряної тривоги й канонади. Всі важливі моменти українського буття останніх двох років старанно роз’яснені та проілюстровані.

Але зовнішньо простий сюжет слугує каркасом, на якому розгортається інакша, багатошарова візуальна оповідь. І саме ця оптична поліфонія робить фільм вартим уваги.

Чи не найбільш удалим рішенням американської сторони стало залучення Слави й Андрія як співавторів. Що важливо, другий не лишається анонімним оператором — у нього своя лінія і своя історія: розлучення з дітьми, яких відправлено в евакуацію. Деякі моменти фільмував Слава, деякі, не менш ефектно — Анна. Однак до цих авторських ракурсів долучаються ще різні рівні зосередженості та вдивляння у світ миру й війни.

На мікрорівні це заворожливо красиві, ретельно продумані композиції з рослинами, комахами, равликами, фігурками Ані й Слави. Цей мотив рясніє різного штибу римами й алюзіями, місцями нагадуючи класичний натюрморт.

Рівень анімованої мініатюри — короткі вставні сюжети, які протікають на завершених роботах, ілюструючи біди, які впали на нас останні 10 років. Парадоксальне поєднання витонченості й тендітності образів із трагізмом української історії. 

Рівень прямого погляду: щоденне життя героїв, побут удома й на стрільбищі, робота над порцеляною. Розповідь Андрія про те, як він евакуйовував дочок. Зізнання Анни, що на початку війни вона не могла змусити себе малювати. Займатися військовою справою — необхідне зло; як наполягає Слава, зброя «жахлива за визначенням, але прекрасна у виконанні». Анна уточнює зі свого боку: «Ми відбиваємося не лише зброєю, ми використовуємо мистецтво, щоби відбиватися». Їхні фігурки теж є персонажами фільму, виступаючи концентрованими метафорами всього сказаного й пережитого.

І власне війна: репортажний ритм, зйомки з натільних камер бійців, верхній «погляд Бога», себто оператора дрона, на поле бою та на можливі цілі; дієве наповнення — порятунок поранених, знищення ворогів. Найбільш нервова, найбільш стрімка лінія тут — про загін ССО «Сайгон», яким опікується Слава: Джонні, Корсар, Август, Принтер, Дівер, Катя — вбивчі професіонали, які виконують украй ризиковані завдання, але «не хочуть битися жодної зайвої хвилини». Смикана, клаустрофобна зйомка, коли Катя рятує двох поранених піхотинців — взірець фронтової хроніки: цього разу гепі-енд, усіх вдалося врятувати.

Усі ці оповідні аспекти сплітаються та перетинаються найнесподіванішим чином, взаємно підсилюються, утворюють щільну образну тканину. Це в найкращому сенсі поетичне кіно про те, чим наша війна і є: російському безуму руйнування протистоять краса і твердість, рівним чином властиві прекрасним створінням Анни й Слави — і нашим воїнам.

Скриншот на головній: фільм «Порцелянова війна»