"А це вже маніпуляція!" Слава Соломка – про відомих друзів, що вибрали Росію, свою зарплатню на телебаченні та зустріч із сестрою, яку ніколи не бачив

Телеведучий Слава Соломка на екрані завжди бадьорий, веселий та енергійний. Здається, іншим не буває. У розмові з OBOZ.UA шоумен відверто поділився тим, що залишається "за кадром", – невдачами, образами, сумнівами.

З телеведучим ми зустрілися на прем’єрному показі голлівудської спортивної драми "Суперники", яка стартувала в українських кінотеатрах.

– В’ячеславе, ваша основна робота зараз – це що?

– Працюю на телеканалі "Київ" уже протягом чотирьох з половиною років.

– На початку російського вторгнення багато хто з ваших колег казали, що сумнівалися в тому, що найближчим часом матимуть роботу. Як ви згадуєте той період?

– Ви знаєте, так якось складається в моєму житті, що до всіляких надзвичайних ситуацій ставлюся спокійно. І чим більш вона напружена, тим менше піддаюся паніці. 24 лютого 2022 року я прокинувся пів на одинадцяту ранку. Вибухів не чув. Побачив кілька пропущених викликів від людей, з якими не спілкуюся щодня, здивувався. Потім прочитав повідомлення від товариша з Америки: "Славо, як ти? Чи в тебе все добре?" І зразу ще одне – від дівчини, з якою колись, ще до 14-го року, зустрічався. Вона мешкає в Москві. І те саме запитання: "Як ти? Все добре?". Думаю, чому це всі раптом про мене згадали. Почав листати Facebook, побачив звернення Зеленського. І все зрозумів…

Коли приїхав на роботу, відчув, яка всередині у всіх напруга, але сам був абсолютно спокійним. Я якось аналізував такий свій стан і зрозумів, як це в моєму випадку працює. У ситуаціях, які від мене не залежать, мій організм ухвалює рішення: панікувати немає сенсу. Якась дрібниця, наприклад, загубив телефон чи гаманець, викликає більше паніки, аніж щось глобальне. От така незвичайна реакція.

Перший час після початку великої війни ми з колегами сиділи без роботи. Вирішили робити щось корисне за свої кошти та з власної ініціативи. Стали знімати інтерв'ю з військовими. Зібралися з друзями у продакшн (багато хто, як і я, не виїжджав з Києва), техніка знайшлася, оператори. І в результаті записали цікаві програми для YouTube-каналу. Фактично займалися цим до зими. А потім почалися відключення світла, через це зривалися зйомки, монтаж. Плюс редакторка, яка з нами працювала, мусила нас залишити, бо запустили наново її проєкт на телебаченні. Потім і я повернувся в ефір. Тому поки все це стоїть на паузі.

– У кожного з нас свої рецепти проживання непростих днів, місяців, а тепер вже зрозуміло – і років. Які у вас?

– Насамперед це робота. Мені це дає наснагу та силу. Але, як і в кожної людини, у мене теж бувають труднощі, моменти зневіри. Однак потім несподівано надходять слова підтримки. Часом звідти, звідки зовсім не очікуєш. От нещодавно в мене була ситуація. Зателефонував товариш, який відсидів місяць у Лук'янівському слідчому ізоляторі. В нього була якась підозра, але згодом відпустили, справу закрили. Навіть, наскільки мені відомо, компенсацію держава виплатила за те, що його тримали у СІЗО, а доказів провини не знайшли. І от цей товариш мені розповів, що там дивляться наш телеканал "Київ" (а він перебував в особливому корпусі, там, де колишні політики, коротше, де сидить інтелігенція). Каже: "Всі дивляться лише тебе. Ти там просто кумир, Славо!" Я дивуюся: "Як це може бути?". А він: "Навіть на прогулянку у двір не йдуть, поки не подивляться ефір".

– Як змінилося телебачення під час війни?

– Що б не казали, але люди продовжують дивитися телевізор. Це тільки так здається, що зараз мало хто його вмикає, бо всі перейшли в інтернет. Ви від'їдьте 200 кілометрів від Києва і побачите, як там ситуація – будете дуже здивовані. Усі розмови про те, що рейтинги на ТБ падають, а воно вмирає, – неправда.

– Ваша зарплатня змінилася за час війни?

– Ніяк не змінилася. Зменшилася хіба що в доларовому еквіваленті, але це зрозуміло, бо долар подорожчав. Але якщо дивитися в гривневому співвідношенні, то все, як було раніше. Я працюю на телеканалі "Київ", а він фінансується з бюджету міста. Змінилися ціни в магазинах – таке не заперечиш, але що зробиш? Ми існуємо за бюджетні гроші, у нас немає якихось приватних інвесторів.

– Свого часу так складалася ваша кар'єра, що доводиться міняти роботу. Чи легко дається рішення: встати і піти?

– Як будь-яка творча людина, щоразу переживаю, копаюсь у собі. Коли після закінчення театрального вишу почав працювати у театрі, розумів: щось не те. У тих ролях, які отримував (а будь-який актор часто заручник типажу), відчував внутрішню нереалізованість. Розумів, що меседжі, які доносять зі сцени мої герої, кардинально не збігаються з моєю життєвою позицією.

Пам'ятаю, що якось сидів на репетиції та думав: мені 23 роки, що я тут роблю!? Аж у холодний піт кинуло. Вирішив, що треба щось терміново міняти. І за два місяці вже працював телеведучим на "Новому каналі". І знаєте, жодного разу не пожалкував. Навпаки, радий, що так сталося. І акторство люблю – до війни знімався періодично в кіно, мене запрошували. Були і антрепризні вистави.

– Одна з них із колишніми "дизелівцями" Сергієм Писаренком та Євгеном Нікішиним, які після вторгнення втекли до Росії. Ви спілкувалися з ними після цього?

– Ми працювали разом, у нас були дружні стосунки. А потім вони дуже розчарували. Бачите, як вчинили: підтримали в протистоянні Росію. Я не спілкувався з ними з того часу, навіщо? Так само з іншими росіянами, яких знав, як мені здавалося, непогано. На початку вторгнення писав своїй колишній дівчині: "Це все можете зупинити лише ви! Виходьте!" А вона мені: "А це вже маніпуляція!" Уявляєте? Наші товариські стосунки теж закінчилися.

– Як ставитеся до колег, які виїхали з країни? Ви знаєте зсередини ситуацію у вашому колі – рік тому першим розповіли, що колишня головна "ревізорка" країни Ольга Фреймут виїхала з України не лише з дітьми, а й із чоловіком.

– Ну, слухайте, як я можу ставитися? Люди ухвалили рішення виїхати. Чи подобається мені це? Не подобається. Я вважаю, що українці зараз мають бути в Україні. Але вона боїться – це її право, і якоюсь мірою Олю можна зрозуміти. Окрім того, не виключно, що вона не бачить майбутнього в Україні. Це теж її право. Думаю, вона поїхала назавжди. Мені здається, ніколи не повернеться. І не тільки Оля.

Я вважаю, що більшість публічних людей, які виїхали, вже не повернуться додому. Вони ухвалили для себе це рішення. А от чи будуть там щасливі – це запитання. Я б не був. У плані професійної реалізації ніяку іншу державу, окрім України, я не бачу. У мене навіть думки не було їхати кудись з Києва. Коли все почалося, бачив, що всі виїжджають, виїжджають, виїжджають. Набрав маму: "Ти хотіла б, щоб я тебе кудись вивіз?". А вона мені: "Ти що, здурів? Нікуди не хочу їхати". Я аж видихнув.

– Мама виховувала вас сама. В одному з інтерв'ю ви розповідали, що був період, коли хотіли більше дізнатися про тата, якого ніколи не бачили.

– Так, я дізнався: він був лікарем, помер у 2013 році. А потім, маючи його дані, звернувся до журналістів СТБ, у них є програма "Таємниці ДНК". Вони запропонували знайти моїх родичів – сестру і брата по татовій лінії. Дали мені повністю всі дані, я зв'язався із сестрою. А брат на той час, як виявилося, помер. Там була трагічна історія – наклав на себе руки. Ми зустрілися з сестрою десь рік тому, поспілкувалися. Вона мені показала фотографії тата в юності. Ми дуже схожі – просто одне обличчя. На брата я теж дуже схожий.

Але знаєте, що зрозумів після цієї зустрічі? Це чужі люди для мене. І я для них чужий. Родичі – це ж не тільки про кров, родичів. Це про близькість духовну. Сестрі вже близько 60 років – у неї своя родина, свої друзі, своє життя. Мені було цікаво зустрітися, дізнатися більше про батька, про себе – хто я, звідки. Та частина моїх рідних – це прекрасні, талановиті, реалізовані, заможні люди. Мені приємно, що такі в мене є. І добре. Але якогось емоційного сліду в мені не залишило.

– А мама не була проти, щоб ви бачилися з татовими родичами?

– Вона про це не знає.

– Ви емоційно близькі?

– Мама – це моя величезна підтримка. Вона народила мене, єдиного сина, у 40 років. У молодості хотіла бути актрисою, але стала істориком та перекладачем. Багато років працювала екскурсоводом у Києво-Печерській лаврі. Їй вже 75 років. Дуже мені допомагає, інколи через насичений графік навіть до магазину заскочити не вистачає часу. А вона вже не працює. От чим їй жити? Фактично живе мною.

У мене було прекрасне дитинство, щасливе, завдяки їй. Але ми з бідної родини. У нас часто не було грошей. І в мене з того часу залишився страх бідності. А це з психологічного погляду дорівнює страху грошей. Тобто якщо боїшся бідності, то ніколи не розбагатієш. Я з цього приводу звертався навіть до психолога. Гроші повинні заходити в життя легко. Надійшли – витратив. Це енергія, якій необхідно циркулювати. А якщо ти боїшся витрачати гроші, то вони не надійдуть. Навіщо? Ти ними не користуєшся.

Свого часу я був скнарою. Совкова звичка збирати на чорний день – це від мами. Вона мені все життя говорила: "це дорого", "ми не можемо собі дозволити", "треба скромніше". Я пропрацював це з психологом. Тепер не з такою осторогою витрачаю зароблені кошти. Так, звичайно, заощаджую та економлю, як і всі люди. Але вже не боюся, що завтра неодмінно залишуся без нічого.

– Як ви переживали час, коли не було роботи? У вас був період, здається, два роки, коли не було ніяких проєктів.

– Спершу просто переживав, а потім у мене почалася депресія. Здавалося, що всі відвернулися, мій телефон перестав дзвонити, відбувалося щось страшне. І з цього мені допоміг вибратися спорт. Я почав бігати, займатися на спортивному майданчику. Це давало шалений заряд сил. Пробіг зранку – небагато, буквально два кілометри – і одразу в тонусі. Мені колись Іцхак Пінтосевич (відомий тренер особистісного зростання. – Ред.) сказав, що енергію, щоб чогось досягти, можна взяти тільки зі спорту.

Я бігав навіть взимку, у великі морози. Це тривало певний час. І потім в один прекрасний день відчув, що моя енергетика, яку випромінював, дуже змінилася. А згодом мені запропонували знову роботу на телебаченні. Як ще заряджаюсь? Люблю нових людей. Якщо доводиться вранці спуститись у метро, обов'язково знаходжу у вагоні цікаву для себе людину. І спостерігаю, як читає, наприклад. Або намагаюся розгадати, про що зараз мріє.

Дуже важливо зачепитися думками за щось хороше. І чим краще буде в тебе всередині – тим яскравіше здаватиметься все навколо. Про це написано багато книг. Ще дуже люблю кіно. От зараз ми з вами подивилися фільм "Суперники". Більшість спортивних фільмів – це теж про енергію. Про те, як людина за допомогою тіла може знайти всередині себе. Взагалі тіло людини – це її храм, де є відповіді на всі запитання, вихід з усіх проблем. І енергію можна вивільнити тільки через тіло.

– На початку інтерв’ю ви попередили, що не хочете говорити про історію, яка вартувала вам кілька років тому відсторонення від ефірів (В'ячеслав втрапив у скандал через іронічне відео з перекладом слів з української на російську, яке розмістив у соцмережі. Жарти телеведучого оцінили далеко не всі, і на нього в інтернеті посипалися звинувачення у знущанні з мови. – Ред.) Після того, що сталося, ви казали, що велику частину критики отримали від людей, які навіть не вникали в ситуацію. Як пережили той час?

– До конструктивної критики я ставлюся добре. Іноді боляче слухати, але це важливо, бо рух уперед. На деяких каналах, де працював, робота була неймовірною школою. Ми по крихтах розбирали кожен ефір. Редактори казали: ось тут ти правильно поставив запитання, а ось тут все не так. Мені здавалося, що завдяки їм ніби інститут другий закінчив.

А щодо неконструктивної критики… Ви знаєте, колись мені одна дуже відома піарниця дала пораду: найкраща реакція на хейт – не виправдовуватися. Пожити якийсь час у режимі тиші. Не відповідати агресією на агресію, бо це деструктивна емоція, не потрібно їй піддаватися. Необхідно заспокоїтися і бути стриманим. Я дуже непросто пережив час, коли цькували з усіх сторін. Але зараз хочу сказати всім таке: знаєте, оці срачі в інтернеті – вони тільки роз'єднують, знищують країну. Згадайте, як ми об’єдналися в перші місяці війни, і як це нам допомогло вистояти.

Я зараз для себе випрацьовував одне правило, всім його раджу. Коли читаю в інтернеті щось таке, що обурює так, що аж підриває написати гнівний коментар, роблю паузу. І чекаю моменту, поки стихнуть емоції. А тоді вже ухвалюю рішення, влазити в конфлікт чи ні. Частіше не пишу нічого.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою та телеведучою Талою Калатай – про переїзд до Норвегії, хейт українок за кордоном та уроки історії для російських "братів".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!