Актор Олександр Ігнатуша: «У роботі над роллю Брежнєва важко було відокремитися від його анекдотичного образу»

Ця стрічка створена спільно кінематографістами Чехії, України та Литви, а роль радянського лідера Леоніда Брежнєва у ній виконав український актор, заслужений артист України Олександр Ігнатуша. Напередодні прем’єри фільму Олександр Федорович розповів про роботу в цьому проєкті, чому він давно не знімає фільми як режисер і від яких ролей відмовлявся за час своєї багаторічної акторської кар’єри.

— Олександре Федоровичу, розкажіть, будь ласка, про фільм «Вторгнення. Операція “Дунай”».

— Це в основному чеський проєкт, до якого чеські кінематографісти залучили зокрема й наших українських акторів. Зйомки тривали в Чехії вже після повномасштабного російського вторгнення. Тому під час роботи це безумовно накладало певний відбиток на емоційний стан і змушувало проводити певні паралелі між тим, що відбувалося в Чехії 55 років тому, і тим, що відбувається зараз в Україні.

— Коли вам запропонували зіграти у цьому фільмі Леоніда Брежнєва, погодились одразу чи були певні вагання?

— Жодних сумнівів чи вагань у мене не було. Це ж цікаво. Це ще одна робота, яка дає тобі змогу показати, що ти можеш як актор. Тому я відразу відгукнувся на цю пропозицію. Тим більше, що Чехія — це дуже гарна країна і я в ній до того ще не бував. Так що скористався такою нагодою. Крім того, декілька років тому був один телевізійний проєкт, у якому я також грав роль генерального секретаря Комуністичної партії СРСР товариша Брежнєва. Режисер фільму «Вторгнення» Петро Ніколаєв бачив мене в цій ролі й саме тому запропонував мені знову зіграти Леоніда Ілліча. Він приїздив до нас у Київ, ми з ним зустрілися, поговорили — й мене затвердили на роль без проб.

 Кадр фільму «Вторгнення. Операція “Дунай”»

— Що складного було для вас у роботі над цією роллю та яким намагалися показати «дорогого Леоніда Ілліча»?

— Почнемо з того, що я завжди скептично ставився до радянської влади. Навіть у юні роки, коли був комсомольцем у школі. Не скажу, що в мене була повна невіра в «світлі ідеали соціалізму», але все це сприймалося мною з легкою іронією. Це стосувалося зокрема й нашого генсека, який із кожним роком ставав усе старішим та безпораднішим. Він був десь далеко та звідти нами правив — і ця постать не викликала якогось особливого зацікавлення у мене, коли я був молодим. Узагалі, якщо згадати, то в останні роки брежнєвського правління в народі його сприймали з певним гумором. Серед людей ходили анекдоти про «дорогого Леоніда Ілліча», багато пародіювали те, як він розмовляв із його характерними мовними дефектами, висміювали його особливу любов до нагород тощо. В цьому фільмі Брежнєв, якого я граю, ще ходив з однією зіркою Героя Радянського Союзу, але надалі він навісив на себе цілу купу орденів і медалей. Тобто в цілому ми його знали й пам’ятаємо більш як анекдотичного персонажа. І уявити у цьому дідусеві таку жорстокість і твердість було досить важко. Але сценарій був написаний таким чином, що тексти у Брежнєва там досить безкомпромісні: «Ми вас не відпустимо! Нас двадцять мільйонів лягло! І ми не відступимо від того, що завоювали!» Тобто тут Брежнєв — не добродушний дідок, тут у ньому немає жодної анекдотичності — й саме це треба було передати на екрані. Окрім якоїсь зовнішньої схожості, що я теж намагався зробити — вивчав його манери, ходу, характерні жести й інше. Проте важко було саме відокремитися від оцього анекдотичного образу, який склався у народі.

Кадр фільму «Вторгнення. Операція “Дунай”»

— На час російського вторгнення в Чехословаччину вам було 12 років. Пам’ятаєте, що тоді про це казали дорослі, наприклад, ваші батьки? І як узагалі сприймали звістку про події в Чехословаччині?

— У дитинстві ти на такі новини, особливо якщо події відбуваються десь далеко, не звертаєш уваги. Ми тоді, можливо, в силу свого підліткового віку або через певну «зазомбованість» радянською пропагандою не розуміли, що там дійсно відбувається. Вважалося, що раз держава так чинить, значить, так треба. Це вже потім із віком ти починаєш розуміти, що та як. І ми вже співчували Чехословаччині, як то кажуть, постфактум, коли підросли. А тоді я не думав над цим.

— Процес фільмування за кордоном, зокрема у Чехії, має якісь особливості або відмінності від того, як це у нас відбувається?

— Я б не сказав. Нічого такого екстраординарного не було. Все звично, як і у нас. Єдине, на що я звернув увагу — це те, що у них після прем’єри стрічки у чеському кінотеатрі за участю знімальної групи не було звичного нам банкету. У нас, коли проводиться офіційна прем’єра нового фільму, то після перегляду стрічки завжди відбувається грандіозний банкет. А там усе було досить скромно: шампанське, мінеральна вода і якісь легкі закуски. Ми, українці, думали, що це тільки для «розігріву» подають, а зараз нас покличуть за накриті столи, але нічого такого не було. Тобто подібної традиції святкування у них немає.

— А мовна проблема була? Оскільки це інтернаціональний проєкт, то до роботи в ньому були залучені представники різних країн. Як ви спілкувалися?

— Здебільшого за допомогою перекладачів. Інколи ми з режисером пробували напряму спілкуватись англійською мовою, але це було складно. Бо в мене англійська — неідеальна, та й він також не дуже гарно нею розмовляє. Тому коли ми не могли порозумітися самі за допомогою англійської мови, то нам допомагали перекладачі.

— Після початку повномасштабного російського вторгнення ви також знялись у кількох проєктах в Україні, зокрема в серіалах «Окуповані» та «Перші дні», які були присвячені саме темі війни. Складно було грати про наше суворе сьогодення? Бо все це в нас болить і нікуди від цього ми не дінемося.

— Якщо чесно, то я досить негативно ставлюся до знімання фільмів про війну під час війни. Я вважаю, що це треба робити, коли вже мине певний час. Бо не все, що зараз знімають про війну, є правдою. Це дуже важко передати на екрані так, як воно дійсно відбувається. Документалістика — це інша справа. Це саме те, що зараз потрібно. Це саме те, що зараз треба знімати й показувати людям. Тому я дуже радий за Мстислава Чернова і його команду фільму «20 днів в Маріуполі», які отримали «Оскара». Вони молодці. А от що стосується ігрового кіно про війну, то тут у мене є великі сумніви. Тому я вагався, чи потрібно мені давати згоду на зйомки у цих серіалах. Але я прочитав сценарії «Окупованих» і «Перших днів» — і мені в принципі вони сподобалися. Бо там не було явної війни за сюжетом. Так, у «Окупованих» були й загарбники, й наші люди, які чинили їм опір і гинули у цій боротьбі, але при цьому там не було відкритої брехні та явної пропаганди. Там головне було сконцентроване на людських відносинах і вчинках під час війни. Тому я з задоволенням працював у цьому серіалі, тим більше, що і режисери там були гарні — не примушували видавлювати з себе емоції.

Серіал «Окуповані»

— Павло Вишняков, із яким ви разом грали у серіалі «Опер за викликом», після початку повномасштабного російського вторгнення створив власний благодійний фонд і допомагає нашим військовим та українцям, які постраждали від російської агресії. Він не залучав вас до свого волонтерства?

— Ні, як волонтера мене не залучали до роботи. Але коли є така потреба, коли до мене звертаються знайомі про допомогу, то я надсилаю гроші на вказаний рахунок. Ірма Вітовська до мене звертається, Інна Мірошниченко, у якої син зараз на фронті, й інші актори, коли роблять збори для військових. Я доначу, скільки можу. Допомагаю тим, кого знаю особисто, щоб точно бути впевненим, що ці гроші підуть тим, кому вони справді потрібні.

Серіал «Опер за викликом»

— Свого часу ви зняли кілька картин, а ваш фільм «Цвітіння кульбаби» навіть входить до 100 найкращих українських кінострічок. Чому ви самі не знімаєте зараз фільми як режисер?

— Так, «Цвітіння кульбаби» — це був мій перший повнометражний фільм і мені за нього не соромно. І звісно, що я пишаюся тим, що він так високо оцінений. А чому я не знімаю зараз? Знаєте, я десь років десять тому написав сценарій, який, на мою думку, вийшов досить непоганим. Це така трохи пригодницька, трохи авантюристична, навіть десь трохи хуліганська історія про вибори. Його планувалося адаптувати під телевізійний проєкт і він був уже розписаний на 12 серій. Сценаристи дописали історію моїх героїв, які починають діяти за часів Януковича, потім проходять Майдан, потрапляють на фронт і так далі. Я навіть отримав грант від Українського культурного фонду на зйомки тизера. Цей тизер ми знімали пару днів, але я так «замахався» за цей час, що почав сумніватися, чи вистачить у мене сил на весь проєкт. Я зрозумів, що і вік уже не той, і здоров’я вже не таке, яке було раніше, та й покоління кінематографістів уже інше. Я маю на увазі молодь. Вони вже по-іншому працюють, по-іншому розуміють ситуації. Тож тизер ми здали, а далі я не став наполягати на продовженні роботи. Бо вирішив, що мені було б важко витримати знімання 12-серійного проєкту.

— Тобто до режисури ви не збираєтеся повертатись?

— Я б так не сказав. Маю надію, що з часом повернусь і до режисури. Тим більше, що є гарний сценарій із трьох новел, до речі, також про війну у різні періоди: перша — про 2014 рік, друга — про події 2022 року q третя вже про наші дні. Дві з цих новел написав мій товариш, дуже гарний сценарист Василь Трубай (автор сценарію фільму «Вперед, за скарбами гетьмана!»). І одну новелу написав я. Цікаві речі, але складні. Саме тому я поки що не наважуюся звернутися до продюсерських агенцій із пропозицією їх екранізувати. Але остаточну крапку я не поставив на цьому. Надія, що я ще зможу зняти фільм, у мене зберігається.

— Ваша акторська фільмографія налічує понад сотню ролей. Є якісь ролі, за які вам соромно, які можна було і не грати?

— Таких ролей у мене немає. Є якісь ролі, до яких я ставлюся з легкою іронією. Наприклад, був такий радянський фільм Тимофія Левчука «Ми звинувачуємо» — про те, як було збито літак американського пілота Френсіса Пауерса, після чого він потрапив у радянський полон. Це чиста радянська «агітка». Але ж ми тоді були молоді, багато чого не розуміли, й це просто була робота. Я не скажу, що мені соромно за ролі у подібних картинах. Я просто не ставлюся до них серйозно. Але я ніколи не грав у російських фільмах і серіалах якихось петлюрівців або поліцаїв. Хоча деякі українські актори погоджувалися на подібні ролі та фактично працювали таким чином на їхню інформаційну машину. Мені подібні пропозиції також робили, але я відмовився. Бо український поліцай, якого мені пропонували зіграти в одному фільмові, був зображений цілковитим покидьком без будь-яких моральних принципів. Та ще й звали його Тарас Григорович. Зрозуміло, що росіяни подібних «персонажів» вводили у фільми та серіали з певних ідеологічних міркувань. А це було як раз напередодні війни, коли вже навкруги почало «пахнути» георгіївськими стрічками. Тож я уникав таких ролей. Хоча подібних пропозицій було і не дуже багато.

— Як ви вирішили працювати в багатосерійному серіалі «Опер за викликом»? Бо коли актор починає зніматись у подібному довготривалому проєкті, він фактично живе на майданчику та багато в чому собі відмовляє. Зокрема через брак часу відмовляється і від участі в інших проєктах.

— Є таке. Але, по-перше, спочатку ніхто з нас не знав, скільки там буде у підсумку серій. А по-друге, це ж моя робота. Так, працювати у подібному багатосерійному проєкті важко, але все одно це ж не в шахті вугілля рубати. Доводилось інколи прокидатись о четвертій годині ранку, щоб уже о шостій бути на знімальному майданчику. Текстів було дуже багато, але ми певним чином пристосувалися і до цього. Якщо ти забував свій текст, то асистент тобі допомагав. Можна було зробити паузу та повторити свої репліки. Або просто промовчати в кадрі, а потім дозняти саме твій монолог і далі все змонтувати в єдине ціле. Хоча той же Павло Вишняков усі свої тексти завжди заучував. У нього хороша пам’ять і він майже ніколи збивався у кадрі.

Кадр серіалу «Опер за викликом»

— Є якісь спільні риси з вашим героєм у цьому серіалі?

— Розумієте, акторство — це перевтілення. Тому ти не повинен шукати в собі якусь схожість із черговим своїм персонажем. Якби я грав якогось негідника, наприклад, Яго, то я б не шукав у собі щось негативне, притаманне саме йому. Акторові, щоб зіграти зло на сцені, не потрібно мати зло всередині. Звісно, що ми знаємо причини виникнення таких персонажів і звідки у зла ростуть ноги. Але чи є в мені стільки зла, скільки є його у того ж Яго? Маю надію, що ні. Нас у театральному інституті вчили перевтілюватись. У мене був прекрасний педагог, Леонід Артемович Олійник, який одного разу спитав студента: «От ви граєте цього персонажа. Чому ви саме так себе поводили у цій ролі?» На що студент йому відповідає: «Я так граю, тому що я — це він!». А Леонід Артемович каже: «Якщо ви себе вважаєте цим персонажем, то це вже шизофренія. Ви — це ви. І ви просто граєте цього персонажа». Тобто треба стояти поруч зі своїм персонажем, а не намагатися влізти в його свідомість і в його душу.

Титульне фото: Олександр Ігнатуша