«Євробачення-2024», перший півфінал: Без провальних виступів, але й без справжніх хітів

 Мої особисті враження від першого пфівфіналу вийшли суперечливими. З одного боку, практично не було провальних виступів. А з іншого боку, майже не було справжніх хітів: більшість виступів були добротними, навіть приємними — але не вражали. Мені шкода азербайджанців Фахрі та Ількіна Довлатова: їхня пісня була мелодійною, з настроєм («атмосферною»), й, усупереч побоюванням, мугам не здавався штучною вставкою, а звучав органічно й модерно. От тільки зовнішність артистів! Чиновники чиновниками. Може бути, в цьому й причина їхньої невдачі. 

І полька Луна, й молдованка Наталія Барбу в інші роки пройшли б до фіналу — але не за такої щільності добротних середняків. 

Австралія вже не вперше робить ту саму помилку — везе на Євробачення пісню у стилістиці, популярній у Північній Америці, але не в континентальній Європі. 

Можливо, саме такий загальносередній рівень пісень став причиною небувалої вигадливості постановок. Від спецефектів мерехтіло в очах, а за деякими виступами неможливо було визначити, сцена це чи кліп. Фонограмного беквокалу було також надміру. Виникло навіть побоювання, що Євробачення може еволюціювати (чи деградувати) у конкурс кліпів. 

Насправді ці суперпостановки часто не допомагали, а заважали сприйняти саму пісню. Яскравий приклад — Бембі Таг (Bаmbie Thug) з Ірландії: гранично епатажна постановка, а от бажання ще раз прослухати пісню не виникло.

Люксембурженка (цього разу таки вітчизняна, а не «імпортована» співачка) Талі частину пісні співала англійською, й це не виправдало моїх очікувань: мені завжди подобається, коли франкофони співають англійською — це винятково красиво звучить. Цього разу такого ефекту не було. 

Моїм беззаперечним фаворитом став хорват Бейбі Лазанья (Baby Lasagna). Його пісня — це потужний згусток енергії, немов порив свіжого вітру. Й от же диво: мелодія його пісні — простенька, аранжування — монотонне, голос співака («голос Лазаньї») - не бельканто. А все разом вийшло неповторно. Й іще: в пісні вловлюється балканська (й навіть болівудська) мелодика, але рівно настільки, щоби пісня не здавалася фолковою. Й постановка була не надмірною, просто підкреслюючи ритм. 

Альона Альона й Джеррі Хейл... Чудова пісня, чудовий виступ — але того щемливого враження, як на Нацвідборі, цього разу не виникло. І, здається, саме через постановку — надмірні постановки, які часто-густо ніяк не лягають на музику пісні, є традиційною бідою України. Бо якщо йдеться не про бардівську пісню й не про «російський шансон» ака блатняк, постановки мали би підкреслювати мелодію, ритм та настрій пісні, а вже десятою чергою бути ілюстрацією до тексту. Тим паче в контексті Євробачення, де переважна більшість глядачів узагалі не розуміла українського тексту. 

Нинішня постановка відволікала від пісні. Коли співала Джеррі Хейл, у кадрі не було Альони Альони; коли читала реп Альона Альона, в кадрі не було Джеррі Хейл. Мимоволі починав шукати їх очима — замість слухати, а відчуття дуету зникало. 

 В останньому кадрі артистки валялися — даруйте, от саме валялися — на сцені серед десятків віртуальних жіночих тіл. Навіщо те валяння? Воно символізує жертв війни? Але до чого тут пісня? Уся Європа знає про російську агресію й здебільшого співчуває нашій трагедії. Але якщо ми тицятимемо війну до будь-якого контексту, чи не виникне враження, що ми використовуємо трагедію задля піару й набирання балів? Переможна пісня «Стефанія» гурту «Калуш Оркестра» не містила жодної згадки про війну — це вже після виступу Олег Псюк закликав допомогти захисникам Маріуполя. 

Нарешті, Альона Альона впала на генеральній репетиції, Джеррі Хейл упала під час півфінального виступу, та ще й отримала синці від наплічника. Незрозуміло, навіщо артисткам були чотири тонни одягу — іноді навіть спадало на думку, що у виступах інших конкурсантів було як ніколи багато голих (ну, майже) тіл через те, що всі ліміти на одяг використали українки. 

Ще й Джеррі Хейл виступала босоніж, тоді як Альона Альона мала на ногах грандіозні бутси. Вона в цьому, втім, була не сама: так само босоніж виступали сербка Тея Дора та солістка австралійського дуету Electric Fields. Враховуючи, що обидві свої перемоги — 2012 й 2023 років — Лорін здобула, виступаючи босоніж, це можна сприйняти як епігонство, свідоме наслідування минулорічній переможниці. 

Головне ж: коли сценічний одяг там ріже, там душить, там тисне, а там збиває з ніг, артистки гарантовано виступатимуть обережніше й не зможуть почуватися вільно, повністю віддаючись виступу. 

Таню Муїньо — славетна кліпмейкерка. Й підозрюю, вона просто не врахувала різниці: як кажуть давні римляни, quod lincet у кліпі, non lincet у сценічному виступі. Хоча б через те, що при зніманні кліпу артисти не мусять співати наживо, та ще й на конкурсі. Та й тривала відсутність артистів у кадрі є припустимою у кліпі, але дивною для Євробачення. 

Був під час півфіналу й гіркий момент: із піснею «Euphoria», з якою 2012 року вперше перемогла Лорін, виступив інший дворазовий переможець Євробачення — ірландець Джонні Логан. Коли порівнюєш його вигляд 1980-го й 1987-го років, коли він перемагав, гостро усвідомлюєш: час — невблаганний. Та й пісня ця, виконана в ірландсько-баладній манері, втратила свої драйв та шарм.

І шок. У репортажі з коментаторської кабінки Тімур Мірошниченко раптом заявив, що влаштує коротку перерву «на санітарні потреби» - й став пояснювати, що то за потреби. Коли вже так, могли би й кадри з іншої кабінки показати. Бо межу гарного тону однаково було перейдено.

Фото:EBU