«Ліву ногу не знайшли, права бовталася на шкірі. Можна сказати, пощастило»

До Дня пам’яті та перемоги над нацизмом на каналі «Дім» вийшов документальний проєкт «Цілі». Трисерійний фільм розповідає про поранених воїнів ЗСУ. Вони вижили там, де це здається неможливим, і повернулися до активного життя попри важкі поранення.

Проєкт став одним із переможців мистецького конкурсу державного підприємства «Мультимедійна платформа іномовлення України» на виробництво серіалів та фільмів 2023 року. Навколо цього конкурсу вже рік точаться суперечки через доцільність витрачання грошей на кіно в умовах війни та сумнівної якості кінцевого продукту. Час від часу я сама залюбки підкидаю дрова в цей вогонь, як от у випадку із серіалом «Тільки живи».

«Цілі» — інша історія. Цей фільм вартий витрачених грошей, адже чесно показує, яку ціну ми сплачуємо за перемогу, й одночасно надихає жити далі. Щоправда, автори сценарію примудрилися спаплюжити гідний проєкт сумнівним закадровим текстом з елементами плагіату. Але фільм витягують дивовижні герої. Це військові, які розповідають історії свого поранення, порятунку та відновлення. Спогади доповнюють лікарі, психологи, реабілітологи, рідні та близькі воїнів.

  Владислав Жайворонок

Мені важко процитувати когось окремо з близько двадцяти військових, бо всі їхні історії варті уваги. Владиславу Жайворонку на «Азовсталі» відтяли ногу поржавілою радянською пилою по металу. Дмитро Фінашин декілька діб вибирався з позицій після поранення й намагався самостійно ножем відтяти травмовану руку, де почалася гангрена. Данило Мельник втратив ступні та кисть через жахливі умови в російському полоні, бо його тримали в підвалі й поранені кінцівки відмерзли. А Сергій Райлян втратив не лише ноги, а й обличчя. «Відламані очниці та перегородка носа, відкрита черепно-мозкова — мозок було видно, випалені очі, відірвані губи, зламаний хребет, зламаний таз у двох місцях, багатоуламковий перелом лівого стегна, ліву ногу не знайшли, права бовталася на шкірі. Можна сказати, пощастило. Надто багато історій, де, на жаль, хлопці не виживають при наїзді на протитанкову міну», — розповів Сергій.

Усі герої вважають, що їм пощастило, бо бачили багато смертей. Зокрема й побратимів, які намагалися їх врятувати.

  Сергій Райлян

Інтерв’ю перемежаються відеохронікою війни з архіву Міноборони та ютубу, записами з бодикамер чи телефонів самих бійців і парамедиків добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри» та живими зйомками поточних подій. Кадри поранень, лікування та шрамів відкриті: тут не блюрять кров і каліцтва. Цілком схвалюю такий підхід, бо не відводити очі — це пошана героям і урок цивільним. (З іншого боку — це вторинна травма свідкам. — «ДМ».)

Ми маємо приклади того, як може бути інакше. Один із них сучасний, адже в соцмережах приховують і блокують фото, відео та навіть текстовий опис із так званим чутливим контентом. Фейсбук та інші мережі створюють альтернативну реальність, де війна схожа на дитячий комікс.

Другий приклад — історичний. Після Другої світової Радянський Союз вирішив позбутися військових із втраченими кінцівками й ледь не за один день вивіз безпорадних людей подалі від великих міст, щоб не «псували краєвид». Усі вони померли занедбаними та забутими далеко від дому. Фільм «Цілі» згадує про долю «самоварів» — так переможний радянський народ називав своїх героїв без ніг. Вони пересувалися на саморобних дошках-платформах, відштовхуючись від землі руками. Або куксами — у кого що залишилося.

Власне, на цій історії автори закадрового тексту «Цілей» і погоріли на плагіаті, адже їхня розповідь подекуди дослівно повторює блог російського кіносценариста Аркадія Красильщикова. Він опублікував свій допис «Як Сталін позбувся інвалідів Великої Вітчизняної війни» ще у травні 2013 року. Далі цей текст передрукував український «вісник» блогосфери UAinfo, і загалом він широко розійшовся мережею. За таких умов зробити копіпаст державним коштом могли лише справжні відчайдухи. На жаль, у фільмі не вказують ані ім’я диктора, ані імен сценаристів. Відомо тільки, що фільм створено за участі ТОВ «Ми — Україна», яке об’єднує колишніх працівників медіагрупи «Україна» Ріната Ахметова.

Втім і без яскравого моменту із «самоварами» закадровий текст складає враження поспіхом зробленого витягу з інтернету. «За даними видання Wall Street Journal, близько 50 тисяч українців втратили кінцівки під час війни. Ці цифри порівнянні з Першою світовою. Поранені воїни потребують складних операцій та довгої реабілітації. На щастя, і те, й інше доступно зараз в Україні», — читає закадровий голос.

Це «на городі бузина, а в Києві дядько». По-перше, Wall Street Journal писав про всіх українців, а не лише про військових. По-друге, видання не порівнювало ці дані зі втратами Першої світової, а навело для прикладу інформацію за окремими країнами. «Для порівняння, близько 67000 німців і 41000 британців зазнали ампутації кінцівок під час Першої світової війни, коли ця процедура часто була єдиною можливістю запобігти смерті», — було написано в статті. У Першій світовій, взагалі-то, брали участь десятки держав, тому загальна цифра ампутацій вочевидь більша. А порівнювати зі втратами саме українців немає можливості, адже Україна на той час була розділена між Російською та Австро-Угорською імперією та окремої статистики про нас не існує.

По-третє, в українському фільмі про українських військових посилання на закордонне медіа, а не на власний МОЗ чи місцевих лікарів виглядає дивно. Тим більше що сам Wall Street Journal наводить у статті коментарі українських фахівців. Проєкт «Цілі» проводив зйомки й у львівському реабілітаційному центрі Unbroken, і в дніпровській лікарні імені Мечнікова — тобто в головних установах країни, де лікують людей з ампутаціями. Там би й попитали статистику. Або з перших рук дізналися, що Україна вважає за потрібне приховувати точні дані, й розповіли би про це глядачам. Але ж простіше відкрити інтернет і висмикнути гучні цифри.

До речі, Wall Street Journal у своїх розрахунках спирався насамперед на інформацію найбільшого у світі виробника протезів — німецької компанії Ottobock. У фільмі про це не згадується, хоча темі протезування приділено багато уваги. Більшість героїв стрічки «Цілі» мають сучасні протези, які суттєво покращили якість їхнього життя та подекуди дозволили зробити те, на що здатні далеко не всі люди без ампутацій.

Наприклад, хореограф Олександр Чайка відкрив першу власну спортивну студію та викладає дітям аеробіку. В Олександра повністю нема однієї ноги до таза, лікарі прогнозували йому життя в колісному кріслі. Артем Мороз зі втратою обох кінцівок взяв участь у бостонському марафоні, а Олександр Швецов став волонтером і організує реабілітаційні туристичні подорожі для поранених військових. Олександр пішов на війну ще у 2014 році та втратив ногу під Луганськом. Півтора року він відмовлявся ставати на протез, бо психологічно не міг змиритися з утратою кінцівки. Врешті-решт волонтери відправили його в Австрію в реабілітаційний центр «Школа ходи». «Коли я побачив, що бабці та дідусі без ніг у свої 80 років пересуваються на протезах, а я у свої 29 сиджу на візку, зрозумів, що я буду ходити», — розповів герой. Щоб відволіктися, хлопець почав подорожувати. Він самостійно прокладав логістичні маршрути та шукав найдешевші квитки. Сьогодні його знання стали у пригоді для допомоги іншим.

 Артем Мороз

У фільмі мені не вистачило інформації, чи забезпечує держава військових протезами і якими саме, як довго чекати пораненому на протезування, як і чим допомагають волонтери та міжнародні установи тощо. Про це розповідається узагальнено й уривками. Десь згадуються волонтери, десь — іноземні лікарі, які приїжджають в Україну для обміну досвідом, десь — самостійні пошуки спонсорів, а десь — українські науковці, які розробляють біонічні протези. Побоююсь, що попри оптимістичний тон, все далеко не так райдужно через велику кількість поранених і високу вартість сучасних протезів. Які, за даними того ж Wall Street Journal, коштують до 50 тисяч євро. Але пробачимо фільму «Цілі» цю недомовленість, бо головною метою проєкту було мотивувати поранених, їхніх близьких і загалом всіх українців. З цим він упорався добре.

 Олександр Чайка

Послухавши історії  порятунку воїнів, оцінивши кількість болю, що їм довелося витримати, й подивившись на те, чого вони досягли після поранення, бачимо, що будь-яка справа вже не може здаватися безнадійною.

«Після травми я зрозумів, що життя занадто коротке. Нема чого боятися, нема чого відкладати на потім, потрібно брати та робити», — закликав Олександр Чайка.

Проста істина, яку люди зазвичай самовпевнено ігнорують.