Звичайні герої. Як акробат цирку “дю Солей” став танкістом “Азову” і затрофеїв новітній російський Т-72

Володимир Бойчук “Байдар” каже про себе, що він вразлива і дуже мирна людина. Бо ж артист, творча особистість. Але хоче жити в нормальному світі, а не на попелищі, яке після себе лишають росіяни. Саме тому й пішов захищати Україну.

Володимир — професійний спортсмен. 12 років займався акробатикою, був членом збірної України, срібним призером Чемпіонату світу зі спортивної акробатики. А ще він — артист цирку, і то дуже успішний. Понад десять років працював у закордонних циркових концертних програмах, зокрема і в знаменитому цирку “дю Солей”. Побував у десятках країн, мав графік, розписаний на роки вперед. Але добровільно став… танкістом, мехводом у складі 12-ї бригади спеціального призначення “Азов” Нацгвардії України, зазначає видання “Новинарня“.

Тепер Байдар виконує складні піруети на своєму Т-72. А про останній його “трюк” у команді побратимів ви могли чути у ЗМІ: на початку квітня на Донеччині “азовці” спільно з суміжними підрозділами розбили чергову танкову колону рашистів і затрофеїли свіженький новітній російський танк Т-72Б3М, нашпигований технічними новинками. Операція тривала три дні й закінчилася тим, що трофейний танк поїхав на ремонт, а хлопці — у заслужену довгоочікувану відпустку.

“До війни я просто насолоджувався життям”

“Як виглядало моє життя до повномасштабної війни?.. —  Володимир, посміхаючись, довго мовчить. — Воно було прекрасним! Але я багато працював, щоб досягти цих результатів”.

Байдар родом із Білгорода-Дністровського на Одещині. У першому класі він випадково зазирнув у шкільний спортзал і став свідком занять зі спортивної акробатики. Побачене видовище зі стрибків та складних трюків так захопило малого, що він загорівся бажанням стати акробатом.

“Я ріс непосидючим і постійно потрапляв у всілякі негаразди, — пригадує спортсмен. — Для всіх я був Вовочкою з анекдотів — так мене й називали дуже довго”.

Талановитого артистичного хлопця помітили на чемпіонаті України зі спортивної акробатики (14-річний Володимир зайняв на ньому призове місце) і запросили навчатися у Миколаєві — у вищому училищі фізичної культури.

“Уже тоді я знав, який насправді високий професійний рівень в українських спортсменів, як їх цінують у світі, — пригадує Володимир. — Але це був час справжніх випробувань. Я багато тренувався і дорослішав, хотів бачити результат своїх старань не тільки в перемогах на змаганнях, а й у фінансовій незалежності.

А держава не фінансувала спорт належним чином. Я усвідомив, що буду тренуватися, працювати, витрачу на це свою молодість, але результатів це мені не принесе”.

За кілька років Володимира та його колег запросили працювати до Німеччини: найвідоміший німецький шеф-кухар, ресторатор Альфонс Шубек створював шоу-театр зі складними постановками, де були задіяні циркові артисти, акробати.

“Це був зовсім інший світ і дуже хороші гроші: коли тобі пропонують зарплатню у 70 разів більшу, ніж ти мав, відчуваєш різницю. Як тільки я вперше потрапив у циркове мистецтво — зрозумів, що в спорт більше не повернуся.

Це була магія! Ми брали участь у вечірніх шоу-постановках, гала-концертах. Прекрасне життя циркового артиста: один день ти виступаєш в одній країні, наступного дня — уже в іншій. Нові знайомства, емоції, вечірки… До війни я просто насолоджувався життям. Це була моя нагорода за важкі тренування”, — розповідає воїн

За 13 років суцільних гастролей Володимир об’їздив увесь світ, побував на різних континентах. Виступав перед шейхами та мільйонерами. Відпрацював три контракти у знаменитому цирку “Дю Солей”. Зрештою став керівником акробатичної групи, сам підшуковував артистів і укладав контракти.

Останні виступи у Володимира та його групи відбулися в Болгарії. Він повертався додому, в Україну, щоб привести до ладу документи, зробили чергову річну візу й дозвіл на роботу. І саме дорогою на Одещину, просто в потязі, його застала велика російсько-українська війна:

“Зранку я прокинувся у потязі, який мав би за графіком уже прибути. Але була затримка. На моєму телефоні — 30 пропущених дзвінків. У потязі — абсолютно тиша… І тільки провідники туди-сюди бігають. Так я і дізнався, що почалася повномасштабна війна”, — пригадує Володимир.

“Спершу була внутрішня боротьба: я ж артист, ну куди мені на війну? А потім відкрилася правда про Бучу”

На перший час він виїхав із родиною на захід України, збирався з думками.

“Була оця внутрішня боротьба: я ж артист, у цирку виступаю. Ну, куди мені на війну йти? Крім того, я мав укладений контракт — не міг підвести своїх партнерів.

А потім відкрилася правда про Бучу, про все те, що там росіяни вчинили з людьми. До того я думав, що можу захистити свою родину, колишню дружину, доньку Олівію. А після Бучі  — злякався за їхню безпеку”.

Володимир подбав, щоб рідні виїхали до Франції. А сам лишився в Україні і певний час іще мучився з ухваленням складного рішення: йти до військкомату чи все ж їхати й працювати за контрактом артистом цирку?..

“Настає вересень, у нас уже все готове на виїзд. І раптом один із хлопців, які працювали зі мною в команді, повідомляє, що підписав інший контракт і йде на іншу роботу. Так він підводить не лише мене, а й свого рідного брата, з яким працює у нашій акробатичній групі. А за ним йде й інший брат. Тож у мене розв’язані руки, і я сприймаю це як знак: мені слід йти в армію”, — переповідає Володимир, як проблема “вирішилася сама собою”.

Вибір щодо місця служби він зробив швидко — 12-та бригада спеціального призначення “Азов” НГУ.

“Я хотів воювати з найкращими — зі справжніми “тиграми”. Тому вирішив для себе: якщо й воювати, то тільки в “Азові”. І там, де найскладніше”, — пояснює свій вибір боєць.

Зізнається: пройти суворий відбір серед добровольців було досить непросто, але це йому вдалося. А далі почалися неабиякі пригоди та випробування.

“Спершу на мене чекав курс молодого бійця, — пригадує Володимир. — і це не було легкою прогулянкою! Я-то був певен: фізична форма в мене добра — витримаю будь-які навантаження. Але вже у “нульовий” день зрозумів, як же я помилявся!

Біг, присідання нон-стоп, стояння струнко упродовж кількох годин — ноги підкошуються, спина стоїть кілком. На цьому етапі половина новобранців “зійшла з дистанції” — хтось повзе, бо йти вже не може, хтось блює на узбіччі. Це було неочікувано!

Наступного дня нас зібрав комбат (тоді я не знав, хто це) і каже: “Мені потрібні добровольці…”. Поки він промовляв цю фразу, у мене в голові швидко промайнула думка: ну це ж про мене, я ж доброволець? Значить, готовий до всього! Тож швидко зголошуюся, не знаючи на що, і піднімаю вгору руку. Тим часом комбат завершує свою почату фразу: “… добровольці-танкісти”.

А я вже руку підняв! Стою і думаю: “Ну який же з мене танкіст?” Підходжу до інструктора, якого вже нам представили, і кажу: “Дозвольте питання. А передумати можна? Мені здається, що мої навички більш ефективні будуть у піхоті”.

Гадав собі так:

Я Ж АКРОБАТ, БУДУ ІЗ ОКОПА В ОКОП СТРИБАТИ, ПАЦАНІВ ВИТЯГУВАТИ.

Отаке собі нафантазував — може, й фільмів забагато надивився. Але мені відповідають: “Ні, друже, це армія. Назад дороги немає. Будеш уже танкістом”. Так я і став ним. І не жалкую про це”.

• Історія екіпажу танку Leopard, який врятував колону наших воїнів під Роботиним. Фоторепотаж

“Людина, яка придумала танк, хоч раз у ньому їздила? Це ж так незручно!”

Спершу було багато теорії, цифр, складних понять та слів. Байдар зізнається: часом нічого з цього не розумів. Далі — навчання на симуляторі. І тільки згодом справа дійшла до практики на справжньому танку.

“Я не перебільшую: ходив біля нього з цікавістю дитини. Оце гармата? І звідси вилітає? А це що, люк? Ого! — описує Володимир своє навчання і посміхається. — Перший час та-а-ак незручно було в тому танку! Ну, от ви сидите за кермом свого автомобіля, і там все створене для комфорту. А в танку єдине зі зручностей — це вентилятор, який дує прямо тобі в пику з такою потужністю, що й не моргнеш.

За все чіпляєшся, усюди б’єшся ліктями. Максимально незручно! Хто це придумав і зробив — він точно не їздив у танках, це сто відсотків! Отаким було моє перше враження. І спершу ти ж їдеш “по-похідному”, щоб бачити усе довкола, — тобто з люка визираєш. Це набагато зручніше. А “по-бойовому” — це коли дивишся в таку невелику щілину, сховавшись всередину танка, і в неї ж нічого майже не видно! Словом, було важко звикнути”.

Коли прийшов час обирати позивний, Володимир цілком логічно хотів “назватися” “Акробатом” чи “Артистом”. Але такі позивні були вже зайняті.

“Ну, тоді, давайте “Верхній”, — кажу. Бо в акробатиці спортсменів ділять на “верхніх” та “нижніх”: тих, хто крутить сальто нагорі, і тих, хто штовхає артистів знизу і приймає це сальто.

Командир дивиться на мене і питає: “Ти ж розумієш, що тебе так тут називатимуть? Подумай, може, інший обереш?” Так я став “Байдаром” — мене в дитинстві так пацани називали. Що воно означає — сам не знаю”, — розповідає танкіст.

“Після мого першого виходу командир зняв із себе шеврон і віддав мені”

Свій перший бойовий вихід на танку Володимир ніколи не забуде.

“Це було епічно, — знову сміється він. — Я в той день облаштовував бліндаж. І тільки починаю пиляти стіл, як тут: “Збирайся — прорив, наша піхота “не вивозить”.

Ми виїжджаємо. Поспішаємо, бо ж чим довше їдемо, тим довше хлопці потерпатимуть. Валимо на п’ятій передачі. Дощ іде, болото страшне. І ось уже місце заряджання — дуже близько до “нуля”, до лінії зіткнення. Мені треба залізти всередину танка, закрити люк. Я це роблю і розумію, що в мене триплекс (віконце для спостереження) геть закидало болотом: видимість відсотків 20 — не більше. Бачу з кожною хвилиною все менше — лише самі обриси дороги.

Командир Бодя орієнтує мене по рації. Останній горбик, і за ним уже лінія фронту. Команда “Постріл!”, “Постріл!”. Порох, дим. Я нічого не бачу секунд 5-10. Туди-сюди катаюсь навмання — маневри, щоб у мене не влучили.

Ми чітко відпрацювали, розвертаємося. І я розумію, що дорогою сюди було краще — я хоч бачив якісь обриси дерев. А тепер — все, нічого! “Бодю, видимість — нуль”, — кажу командиру. Їду суто за його наводкою. Не розумію, де знаходжуся. Коли той люк можна відкривати? Я ж не знаю — перший раз на виїзді.

Приймаю рішення відкрити і подивитися дорогу. Думаю, та пофіг уже — вб’ють, так і буде. Відчиняю і розумію, що стою поміж трьох берез. Як я сюди потрапив? Хотів би — не заїхав. У моменті реагую. І погнали звідти! Зв’язку з командиром немає — глушать.

У цю мить я розумію, що впізнаю, де я: напередодні, під час розвідки перед боєм, я переганяв танчик і був теж трохи загубився, поблукав, але знайшов дорогу. І це виявилося дуже доречним.

Так ми успішно повернулися і завдання виконали. На той момент у мене ще не було шеврона “Азову”. Бо це така цінна і статусна річ. Якщо в тебе є шеврон, то це означає, що ти пройшов певні бойові випробування, ти вже щось бачив. І ось я повертаюся із цього першого завдання, і мій командир Бодя знімає свій шеврон і чіпляє його на мене. Це був такий зворушливий жест — я аж підбадьорився”.

• Командир екіпажу німецького танку з позивним Захар: «Leopard додав мені 3 дні народження»

“Півтори години сиділи під танком, а довкола — трупи росіян. Смердять нестерпно!”

Відтоді було багато боїв і випробувань. І ситуації, коли ось-ось — і влучать по тобі. Коли щасливі випадковості рятували життя. Але найважче на війні для нього, каже Байдар, — чекати команди і бою:

“Коли ти знаєш, що треба якомога швидше дістатися, виручити пацанів, щоб піхота раділа тому, що ти приїхав і “навалив”, послабив на них тиск, — працює адреналін. І воно легше. Бо відчуваєш, що робиш свій внесок у перемогу України — ти в роботі, ти дієвий, від тебе багато залежить. А ось коли чекаєш, замаскувавшись, годинами… Часом по 8, 12 годин. Коли страшний холод, і вогонь не розведеш, щоб зігрітися. Оце очікування самого бою — найважче”.

Найбільш пам’ятною для Байдара стала нещодавня успішна операція “азовців”, у якій він брав участь. На початку квітня 2024 року на Донеччині, поблизу села Терни, 12-та бригада спецпризначення “Азов” НГУ разом із суміжними підрозділами зупинила колону російських танків — розбили вщент 11 одиниць техніки та знищили півсотні окупантів.

“Це була спроба їхнього штурму — близько тридцяти танків. Ті, що вціліли, встигли повернутися. А один заїхав найближче до наших позицій — фартовий, проскочив мінні шлагбауми. І все для того, щоб врізатися посеред поля у підбиту БМП, врешті вилізти й там померти — отакий план був, виходить.

Коли ми зрозуміли, що танк цілий, з’явився наказ його забрати, — оповідає деталі операції Володимир. — На це місце вже виїжджала перед тим наша група. Бріт і Гуцул оглядали цей танк. Сказали: дуло опущене повністю на кабіну мехвода, спробували підняти — не вийшло: тобто відчинити люк і залізти всередину нереально. І вся гусля перенизана дротом-мотанкою. За всіма ознаками виглядало, що танк намотав [на гусениці] цей дріт, влупився в БМП і заглох.

Тож наступного дня ми з навідником Ріфом вирушили підіймати башту і гармату. Якщо не вийде так, то, може, згодиться акробат, який спробує залізти всередину. Я знаю, наскільки це складно, тому що я це робив уже. Ріф як навідник у гарматах розбирається краще, ніж мехводи (а попередня група з них і складалася: хлопці “шарять” у двигунах, а гармата — це не їхня парафія).

І ось ми на місці. А тут нам передають: неподалік хлопці евакуюють пораненого важкого. Шестеро бійців. Їх засік ворожий дрон, і по них почався обстріл. А вони поруч із нами. Тож ховаємося під танк — більше нікуди. Півтори години там сиділи, а довкола — трупи росіян. Смердять нестерпно!

Перечекали, поки хлопці пораненого пронесли. Тож і ми могли повертатися до своїх справ. Знайшли на місці ПКТ для танка, “покемона” (кулемет Калашникова — “Н”, купу потрібних речей для танків, розхідників — несемо з собою найцінніше, все згодиться. І вже світає. Йдемо за “пташкою” (дроном — “Н”) — побратими нас не покидали ні на хвилину.

Так, повернувшись, ми зрозуміли, що нам потрібно два мехводи, щоб забрати той танк. Питань по башті більше немає — можемо залізти всередину. Єдине — треба поміняти “акуми”. А один аккумулятор важить 70 кілограм. Їх треба щонайменше три. Піхота допомогла. Хлопці взяти три тачки, туди — “акуми”. І погнали!

Тільки приїхали на позицію — “прильот”. Одного бійця аж відкинуло на метрів п’ять. Нас криють, а ми вивантажуємося. До танка півтора кілометра. Поранений боєць Вальц, незважаючи на травму руки, допомагає тягнути важкі “акуми” разом із іншими піхотинцями.

На місці працювали також наші сапери — розчистили поле для евакуації танку, зробили шлагбаум із мін, щоб ніхто до нас не доїхав. Ми з Тенором почекали, поки хлопці закінчать свою роботу, ще один обстріл перебули. Закинули акумулятори. І поки Тенор підключав їх, я тим часом оглянув сусідню підбиту БМП — ще багато чого корисного знайшов.

Поки я там крутився, думав: мехвод цієї БМПешки — ну реально свиня, геть за машиною своєю не дивився. Вона вся в мастилі! Я свою, звісно, теж не “вилизую” до блиску, але це вже перебір. “Що ж ти такий неохайний сучара був. Тепер і я брудний біля твоєї машини, — подумки обурююся. — Он усі штани замастив”.

А потім дивлюся — блін, а під сидінням у мехвода якраз і був вибух. І водія, видно, викинуло через люк.

ТУТ Я РОЗУМІЮ, ЩО ТО НЕ МАСТИЛО НА МЕНІ ЗАРАЗ. А САМ МЕХВОД… ЧИ ТЕ, ЩО ЛИШИЛОСЯ ВІД НЬОГО.

Але що вже робити? Все одно ж уже вимастився — працюємо далі!

Передаємо, що готові рухатися. Тенор намагається запуститися і каже: “Пацієнт подав ознаки життя”. Це його улюблена фраза. Закидаємо всі знахідки в кабіну, я залажу в башту, Тенор — за кермо. І ми розуміємо, що як тільки заведемося, нас одразу почнуть крити.

Вдалося зрушити з місця і виїхати. Однак майже одразу танк на повній швидкості влітає у велетенську яму від прильота КАБу. Тенор вдаряється обличчям об панель і на кілька секунд втрачає свідомість. Танк заглох, але Тенор приходить до тями і починає знову його заводити. Виписує дугу по схилах велетенської ями. І в нас виходить вибратися з неї! Я кричу Тенору, який же він красавчик! Але там все одно нічого не чути. Пересідаю на башту, ближче до гармати, щоб вказувати дорогу (замерз я тоді, до речі, після тієї “поїздки” — не передати!).

До своїх позицій ми мали їхати з українським прапором (щоб випадково якийсь наш старанний і пильний воїн не відпрацював по нас — танк же був кацапський, із відповідними знаками). Але було не до того, тож прапор ми забули вивісити. Тому згодом нас уже вела медслужба і підсвічувала нам дорогу.

Я весь час нарікав, що Тенор погано веде танк, а з’ясувалося, що від удару йому заливало обличчя кров’ю (у носі, як з’ясувалося пізніше, була тріщина), і він постійно “вирубався” на три-пять секунд, але ж їхав.

Над цією операцією працювало багато людей: розвідка, піхота, сапери. І кожен виклався на повну. З’ясувалося, що цей танк — неабиякий. Найсвіжішого випуску — 2022 чи 2023 року. Це найновіший танк, який я тільки бачив.

Свої замащені у російському мехводі штани я спершу хотів викинути (як і куртку, яку геть розірвав на спині, поки лазив біля танка — ось чого мені було так холодно!). Але хлопці переконали: залиш, кажуть, на пам’ять — ти ж у них танк російський вкрав! Вмовили — лишив”.

За вдало проведену операцію Володимира нагородили відпусткою: “Кажу командиру: сенсу в ній немає, якщо я не зможу побачитися з донькою, а вона за кордоном. І мені дозволили поїхати до неї! Тож незабаром побачимося”.

* * *

Володимир мріє після перемоги повернутися до своєї професії — знову виступати в цирку.

Він переконаний: українські циркові артисти — унікальні фахівці. І це нормально, що їх бронюють від служби в армії:

“На світовій арені всі добре знають, що в Україні найкращі циркові артисти. На будь-якому фестивалі, чемпіонаті вони завжди мають призи та перемоги. Щоб підготувати професійного спортсмена, циркового артиста потрібна важка праця і багато років — таких людей не так вже й багато. Вони нашу країну представляють за кордоном. Їх потрібно берегти. Щоб у нас була надія на те, що ми зможемо на світовій арені колись знову показувати свої трюки”.

Автор: Марина Ткачук

Джерело: Новинарня