Юрій Дяк – про постановку «Хвилі», зйомки в «Козаках…», популярність та збереження душі

З 21 травня ІСТV2 покаже всі серії іронічного детективу «Морська поліція. Чорноморськ». Одного з героїв-поліцейських, які служать у морському патрулі, сержанта Сержа Левіна грає Юрій Дяк. Його почуття гумору - згадайте лише харизматичного сільського парубка Івана в серіалі «Козаки. Абсолютно брехлива історія» - точно підніме вам настрій.

В інтерв’ю Коротко про Юрій Дяк розповів, що згадує про зйомки в Чорноморську, чому взявся поставити нелегку виставу за романом Тода Штрассера «Хвиля», про досвід в серіалі «Козаки. Абсолютно брехлива історія», як ставиться до популярності, чому надважливо проходити курси домедичної допомоги та що сьогодні його надихає.

Мають бути вистави, фільми, які хвилюють глядача

- Юро, судячи з афіш, ви багато часу проводите у театрі?

- Трохи є. А цього тижня, з 14 по 17 травня, спробую себе ще й у ролі ведучого «Ранку у великому місті». Для мене це дещо нова діяльність, але тим і цікавіша.

- Зараз у Театрі ім. Лесі Українки йде спектакль «Хвиля» за романом Тода Штрассера, де ви і актор, і режисер. Я коли почала читати, що це за історія, не знала, що реально був такий експеримент, завдяки якому вчитель історії хотів показати учням, як під впливом пропаганди та маніпуляцій зароджується тоталітарне суспільство. І щоб згуртувати майже всю школу довкола організації «Хвиля», знадобився лише тиждень. Чому саме зараз ви взялися за цю тему?

- Я цією темою жив десь з 2017 року, коли вперше прочитав книжку. Мені дуже хотілося зробити таку постановку зі своїми студентами, але якось не складалося, потім я перестав займатися викладацькою діяльністю. І зараз з'явилася така можливість зробити це в театрі.

Бажання поставити «Хвилю» впродовж цього часу нікуди не зникало. А в зв'язку з повномасштабним вторгненням, взагалі всіма подіями, які відбувалися під час війни з 2014 року, я зрозумів, що це вічна тема. І це буде вічна тема, поки буде існувати світ, поки на землі буде хоча б дві людини, бо завжди хтось буде кимось невдоволений.

Тому тема нацизму, фашизму, на жаль, буде актуальна завжди. В тому чи іншому вигляді, під тими чи іншими гаслами, в тій чи іншій країні, але, на жаль, так.

- Я ще чому запитую про актуальність, бо зараз багато дискутують, які вистави, фільми на часі, зокрема, про те, як говорити з глядачами про війну.

- Вважаю, що мають бути вистави, фільми, які хвилюють глядача. Все! Іншої формули немає. Це може бути щось і про кохання, і дуже драматичне, і трагедійне. Це дуже тонка грань, бо важко зрозуміти, що насправді потрібно глядачеві.

Глядач голосує ногами. Так ти бачиш, йдуть на твою виставу чи не йдуть, йдуть до театру чи не йдуть. Зараз найбільший запит, наскільки я бачу з афіш і роботи колег, на більш легкі історії, комедії, тому що люди завантажені драматичністю в житті, і їм треба трішечки розслабитися. Але є запит і на драматичні історії.

«Хвиля» - важка і непроста історія, є де подумати, є де співпереживати. Але коли ти бачиш людей, які виходять після вистави з натхненням в очах і жагою до життя, то це важливо. Це вартує тих зусиль, які ми витрачаємо під час репетицій. І це дуже надихає.

- Це важливо, коли після перегляду люди переосмислюють якісь речі, погляди на життя. Нещодавно була на показі документального фільму про війну, поряд сидів іноземець, який під час перегляду просто заснув. А в мене стояв ком в горлі і текли сльози. На жаль, і багато своїх звикають до війни. Втома і звичка – страшні речі.

- Так працює наша психіка. Вона обмежує якісь наші сприйняття, ми не можемо бути в постійному емоційному піднесенні, як 24 лютого.

Я слухаю розумних людей, психологів і психотерапевтів, і вони кажуть: психіка намагається нас якось вберегти для збереження людського роду. Тому ми до чогось призвичаємося, у когось виникає певна байдужість.

Рік сидів без роботи після «Козаків…». Таке буває

- Помітила, що у пресі останніми роками вас часто представляють: Юрій Дяк, зірка серіалу «Козаки. Абсолютно брехлива історія». І це прекрасна стрічка. А що ви скажете, чи принесла вона вам публічність, славу?

- Вона однозначно для мене знакова в кіно. Я щасливий, що це зі мною сталося, тому що я вклав в ту роботу все, що вмів на той момент, все, що хотів, все, що знав у професії. Багато чому й навчився під час знімального періоду. І це дуже круто, бо такий досвід, як показує життя й історія далі, трапляється не так і часто.

Чи приніс він мені якусь славу? У мене немає градації, що після цього фільму впізнають краще, а після того - ні. Якщо десь люди мене впізнають і це викликає у них посмішку, якщо їм приємно мене бачити, то і мені приємно, мені від цього кайфово, значить, я роблю щось правильне. Гірше, коли у людей погіршується настрій, коли вони тебе бачать (сміється).

- Вам ця роль настільки вдалася, що, здається, Івана писали спеціально під вас. Ви, як на мене, обличчя цього серіалу, як я вже сказала, прекрасного, який глядачеві сподобався. Але там знявся і росіянин Михайло Гаврилов. Раніше багато режисерів пояснювали свій вибір російських акторів тим, що не можуть знайти в Україні потрібні їм типажі. Що ви скажете зі свого досвіду? Невже ніхто з наших не міг зіграти цю роль?

- Не знаю, наскільки я можу про це говорити, але на цю роль був затверджений інший актор, український. Але в нього не склалися робочі графіки, якісь були свої обставини, тому актора міняли вже в терміновому порядку. Весь кастинг мав бути українським.

Щороку у нас випускається близько 100 акторів. І це лише в університеті ім. Карпенка-Карого.

Ми маємо всі зустрічатися - викладачі, продюсери, режисери, - влаштовувати обговорення, де маємо визначати зрозумілі правила поведінки і підходи до тих чи інших схем в акторській майстерності, щоб потім не нарікали самі на себе.

Коли я викладав, казав студентам: якщо ви хочете послухати хорошу музику – пишіть. Якщо ви хочете читати хороші книжки – пишіть їх. Якщо ви хочете дивитися хороші фільми і ходити на хороші вистави – знімайте і ставте. Ніхто за тебе це не зробить, ніхто не прийде і не принесе тобі на тарілочці все готове.

Не приїде сюди Спілберг і не буде знімати з нами прекрасне кіно. Він, звісно, може приїхати, але взяти одного-двох акторів, а може й не приїхати взагалі. Як би це голосно не звучало, держава і всі інші процеси починаються з кожного з нас. Тому коли кажемо, що ми чогось не можемо або щось нас не влаштовує, потрібно починати з себе з самого.

- Були моменти, що ви вважали себе зіркою? Хоча дивлюся, настільки ви відкрита людина, думаю, вам це не загрожує.

- Дякую. Ви вже відповіли на це запитання. В мене не було якихось зазнавань чи чогось подібного. Мені просто хотілося, щоб люди, зокрема, творчі, побачили, що я можу робити у своїй професії, і, відповідно, запрошували мене ще на прекрасні ролі. Чого насправді не сталося. Я рік сидів без роботи після «Козаків…». Таке буває (сміється).

- Мало би бути навпаки. Чому так сталося?

- Не знаю, це загадка. Тоді був ковід, можливо, це якось вплинуло, бо було мало зйомок. Нормальна толкова робота з'явилася в 2021 році, через півтора роки після закінчення зйомок «Козаків…». Це був серіал «Морська поліція. Чорноморськ».

Але щоб ходити і задирати носа, що я знявся в «Козаках…», такого не було. Навпаки, коли люди бачать мене в метро чи ще де-інде, мені кайфово, що вони можуть просто підійти і поговорити зі мною.

Я насправді не зовсім розумію, що таке зірковість. В чому вона проявляється? В тому, що ти можеш комусь нахамити, бо знявся в одному, другому, третьому чи п'ятому серіалі і відомий? Які це дає тобі переваги над кимось іншим? Жодних!

На мою думку, ти така сама людина, як і всі інші. Так, тебе більше впізнають, але популярність - це частина професії. Сьогодні вона є, завтра її може й не бути. Або може бути дуже багато, коли порушують твій особистий простір. І тоді ти маєш розставити свої кордони, щоб тобі не заважали жити. З цим треба вміти жити. Це дуже складно насправді.

І складно жити з непопулярністю, коли ти розумієш, що десь була хороша робота, що ти зробив щось класно, але воно пройшло повз. Десь воно не запало людям в душу. Тобі хочеться уваги від людей, щоб вони оцінили твою роботу, а цього не відбувається. В такі моменти теж можна скотитися до поганих людських рис і проявів.

Треба просто розуміти, до чого ти йдеш. Завжди має бути ціль - що ти хочеш від свого життя. Тоді ти усвідомлюєш, що сьогодні сталося так, а завтра може бути інакше. Звісно, зараз, сидячи в кріслі і спілкуючись з вами, це легко говорити. Але треба бути завжди чесними.

- Чесним і відкритим людям важче жити, бо багато хто користується такими людьми. А мені здається, ви саме такий – щирий, добрий…

- Буває по-різному, і бувають різні люди, які можуть цим скористатися. Але, знову ж таки, я не хочу черствіти, не хочу ставати залізобетонним. Хтось скористався – це на його совісті.

От ви багато компліментів мені зробили – щирий, добрий, але, можливо, для когось я не є еталоном, не здаюся хорошою людиною. З різними людьми протягом життя складаються різні стосунки. Хтось може вважати мене поганим, хтось - хорошим.

Людей, з якими я щирий і відкритий, не так вже й багато. Я відкритий до всіх людей. Але коли людина думає, що я такий відкритий, бо дурень, вона глибоко помиляється. Таких людей я просто викреслюю з життя.

Ми не війську допомагаємо, а собі. Оце треба зрозуміти

- Ми вже заговорили про серіал «Морська поліція. Чорноморськ». Всі актори в інтерв'ю дуже тепло відгукувалися про ці зйомки. Ви з якими емоціями згадуєте той період?

- Зараз з дуже теплими. Хоча це був важкий знімальний період. Знімати на морі було дуже непросто. До того ж я під час зйомок дуже сильно перехворів ковідом.

Але дуже хотів би повернутися в той час, в те море, в ті складнощі і просто кайфувати і бути щасливим. Телефонувати своїм друзям, яким сьогодні я вже не можу зателефонувати, бо вони загинули на війні…

- Бачте, до повномасштабної війни ми на багато речей дивилися по-іншому і не розуміли, які щасливі дні були.

- Але щасливі дні ще попереду, я в це дуже вірю. Як би важко зараз нам не було і якби ще важче не було попереду. Треба наповнювати себе позитивними думками. Бо на цій землі мають залишитися українці, які будуть тут щасливими після нас.

- В «Морській поліції» з вами знімався і Дмитро Сова, який тепер служить у війську. Ви товаришуєте?

- Так, з Дмитром Совою ми товаришуємо, спілкуємося. Нещодавно теж спілкувалися. Правда, дуже коротко, якимись смс-ками, голосовими повідомленими, бо не можемо засісти на годину з розмовами, коли Дмитро на службі.

- Бачила, ви допомагаєте колегам-акторам, які воюють. Приміром, збирали на авто для підрозділу Володимира Канівця.

- Це обов'язково, це навіть не обговорюється. Якщо ми не у війську, значить, маємо робити все для того, щоб військо почувало себе комфортно, щоб військові розуміли, що їх підтримують. Це наші інтереси, а не їхні. Ми не війську допомагаємо, а собі. Оце треба зрозуміти.

Я не виключаю, що і я там можу бути, це все питання часу і обставин. Тому сьогодні ми допомагаємо Канівцю, Ращуку, Сові, Авдєєнку, Кронглевському і багатьом іншим, а завтра допомагатимуть мені чи ще комусь, і це нормально. Так має бути.

- Власне, і «Хвиля» ваша повністю благодійна.

- Так, ми з керівником театру Кирилом Григоровичем Кашліковим вирішили, що всі гроші з цієї вистави будуть перенаправлятися на Збройні сили України. Всі сто відсотків з квитка йдуть на допомогу. Ти купив квиток, але не сидиш вдома, а йдеш в національний театр, дивишся виставу. І коли ти розумієш, що і війську допоміг, і сам наповнився емоціями, ти зробив максимум за той вечір.

Спочатку допомагали Вові Ращуку і його батальйону «Свобода», купили дрон, який справно пропрацював, точно знаю, на фронті.

Ми всі маємо бути долучені до армії. Не можна від цього відхрещуватися, не можна проходити повз. Так, це складно. Так, є якісь речі, в яких ти себе вже обмежуєш. Але це нормально під час такої кровопролитної війни.

Є ще дуже багато речей, які потрібно зробити державі, щоб всі принаймні морально готувалися. Я не дивлюся марафон, але читаю відгуки і розумію, що до нього дуже багато питань, бо в марафоні у нас наче все добре. Але все наразі дуже неспокійно, тому кожен має морально бути готовим до якихось критичних історій, щоб не бігати потім від ТЦК. Кожен може взяти в руки зброю. Ніхто не народжений вмирати, ніхто не народжений воювати. Якщо випала нам така доля, тоді треба її виклики сприймати.

Любов до життя стала сильнішою

- Ви казали, що не виходите на вулицю без аптечки та двох турнікетів, вони завжди у вас в наплічнику. Опанували першу домедичну допомогу? Ви наче і в тир ходили стріляти?

- Так, я пройшов першу домедичну допомогу. Вчора буквально спілкувався зі знайомою, що треба поновити знання, бо без постійної практики все притупляється.

В тир теж ходив. З Дмитром Совою ще до того, як він пішов у військо, ми теж їздили стріляти. Це обов'язкові речі, які кожен свідомий громадянин України повинен вміти і знати. І не дивуватися, як після нещодавнього масованого обстрілу Одеси хлопець рятував поранених. Цей хлопець за день до того пройшов тактичну медицину і допомагав рятувати людей. Такі історії надихають. Бо ти можеш і собі допомогти, й іншим.

Тому треба вчитися, мати про собі найнеобхідніші речі, які можуть врятувати тобі життя. Скажімо, той же турнікет. З ним ти вже відчуваєш себе спокійніше. Звісно, незручно постійно таскати з собою аптечку в рюкзаку. Але нічого в цьому немає страшного. У моєму рюкзаку постійно лежить ще й заряджений павербанк, ліхтарик. Сьогодні у нас був обстріл, а ввечері, як вже оголосили, може бути екстрене вимкнення світла.

За цих майже два з половиною роки у людей вже мала випрацюватися схема існування в країні, яка воює, і яка, на жаль, ще буде воювати. Навіть у майбутньому Росія нікуди не дінеться. Ця країна не пересунеться, океан нас не розділить. Війна завтра, на жаль, не закінчиться. Тому ми всі маємо бути готові. Морально так точно.

- Війна змінила кожного з нас. Ви колишній і ви теперішній – що змінилося?

- Ми всі змінилися. Якісь речі відійшли на другий план, а якісь загострилися ще більше. Любов до життя, взагалі любов до всього, що тебе оточує, напевно, стала сильнішою.

Я сприймаю себе таким, яким наразі є. Просто роблю те, що хочу. Якщо хочу щось читати - читаю. Якщо хочу щось вивчати - вивчаю. Якщо розумію, що мені це треба, я це роблю. Нічого особливого. Але дуже хочеться зберегти душу. Сподіваюся, душа росте і розвивається, набирається розуму, духовності, попри всі біди, які відбуваються.

Звісно, хочеться смерті ворогам. І це нормально. Саме ворогам і кожній людині, яка вважає, що українця треба вбити. Таким я бажаю смерті.

- Ви з тих людей, які планують своє життя наперед, чи з тих, які живуть одним днем?

-  Я живу в півтора дня (сміється). Я вчуся зараз мріяти про майбутнє під впливом тих книжок, які читаю, психологів і психотерапевтів, яких читаю, слухаю, з якими спілкуюся. Мрії та думки про майбутнє мають бути, щоб твоє тіло не знищувало себе з середини, і це надважливо.

Я не живу фатально одним днем на кшталт як буде так і буде, але намагаюся кайфувати від кожного дня. Ми живемо у воюючій країні, кожен день може бути останнім. Тому мрію. Але не можу сказати, що мої мрії якісь глобальні або про те, щоб купити собі «Мерседес».

- Гадаю, ми всі зараз про «Мерседес» не думаємо.

- Якщо почитати новини, не впевнений, що ніхто не думає (сміється). Дуже багато хто думає, і це велика наша біда. Я думаю про те, щоб ще зробити хорошого в професії, в творчості і для людей загалом. Як би це не звучало банально чи голосно, але хочеться зробити якісь речі, які б людям приносили користь. І від яких я теж буду кайфувати. Коли я щось роблю таке, що приносить людям задоволення і користь, я надихаюся. Мене це спонукає ще більше працювати. Тому мої мрії про це. А коли є робота, це дає більше коштів, щоб робити ще більше. Моя історія така, щоб гроші, які отримую за роботу, далі вкладати в творчість, в себе. Адже найважливіша інвестиція в житті – це інвестиція в себе. Але зараз ще надважливо - допомагати війську.

- Звісно, якщо людина хоче щось мати, треба рости і розвиватися, вдосконалюватися.

- Так, це обов'язково. Але для того, щоб рости, ти і їсти маєш. Я не поділяю думку, що художник має бути голодним. Він має бути в міру голодним, умовно кажучи. Мені здається, думка про те, що художник має бути голодним, тягнеться ще з Радянського Союзу.

- Розумію, про що ви кажете – мати кошти на базові потреби, а не, скажімо, щоб купити 10 «ролексів».

- Абсолютно точно. Мати на ті базові потреби, які тобі потрібні, щоб достойно і якісно продовжувати свою місію і роботу. От і все, що треба для життя. А зараз нам всім потрібно вижити, перемогти ворога, зберегти державність та суверенітет.